Андрій поправив метелика в сотий раз за ранок. Руки тремтіли. Не від хвилювання, ні, від щастя, чистого дитячого щастя.
— Слухай, ну скільки можна крутитися перед дзеркалом, — сміявся свідок Сергій. — Вона вже твоя, розслабся.
Андрій усміхнувся. Так, скоро вона буде цілком його. РАЦС дзвенів, наче стурбований вулик. Гості, квіти, фотограф. Марина десь поряд готувалася. Напевно, теж хвилюється. Напевно, теж безмежно щаслива.
— Піду води поп’ю, — пробурмотів Андрій і попрямував до службового коридору.
Тиша, нарешті тиша. Він притулився до стіни, заплющив очі. Через півгодини він стане чоловіком найпрекраснішої…
— Ще рік потерплю, потім розведемось.
Голос Марини. Знайомий рідний голос за тонкою стінкою.
— Квартира вже буде моєю за законом.
Андрій занімів. Тиск відлив від обличчя.
— Марино, ти серйозно? — це голос подруги Світлани.
— А якщо він здогадається?
— Та він закоханий. Бачила б ти, як він сяяв, коли пропонував оформити житло на мене. Довіра, каже, сім’я.
Сміх. Марина сміялася.
— Рік максимум. Награєш щасливу дружину, а потім свобода і трикімнатна квартира в центрі. Непогано, так?
Світ колихнувся. Стіни коридору попливли. Стеля ніби придавила плечі. Андрій схопився за поручні, ноги підкошувалися.
— Неправда. Це чужий голос. Це не його Марина. Не може бути його Марина.
— А кохання? — запитала Світлана.
— Яке кохання, Свєтко? Мені 31. Годинники цокають, а він — стабільність, квартира, робота, не п’є. Ідеальний варіант для старту в новому житті.
— Суворо якось.
— Життя таке. Або ти, або тебе.
Андрій повільно сповз по стіні, сів просто на підлогу, не відчуваючи холоду кахлю. У голові — порожнеча, біла дзвінка порожнеча. “Рік тому вона сказала: «Ти моє все». 3 місяці тому: «Хочу носити твоє прізвище». Вчора: «Завтра станемо одним цілим». Брехня. Уся брехня”.
За стінкою зашурхали тканини, застукали підбори.
— Ідемо, час. Наречений зачекався, мабуть.
Андрій підвівся, хитаючись, дійшов до дзеркала. Біле обличчя, згаслі очі. За 20 хвилин він мав сказати «так». Наречений стояв перед дзеркалом і не впізнавав себе. Де той щасливий дурень, який ще 5 хвилин тому поправляв метелика тремтячими від радості руками? Пам’ять підкинула розговор три місяці тому на кухні його квартири.
— Андрійко, а давай оформимо квартиру на мене.
Марина обіймала його ззаду, цілувала в шию.
— Ну, як символ довіри. Ми ж тепер сім’я.
Він тоді засміявся.
— Навіщо поспішати? Після весілля все оформимо, як слід.
— Ну ми ж вже вирішили одружитися. — Губки надулися. — Не довіряєш мені?
— Звісно, довіряю. Просто… просто…
— Що? Думаєш, я через квартиру з тобою?
Сльози на очах, тремтячий голос.
— Як ти можеш так говорити?
І він здався. Звісно, здався. Побіг до нотаріуса, оформив дарчу, а вона засяяла від щастя.
— Дякую, рідний. Тепер я знаю, що ти мене справді кохаєш.
А два місяці тому…
— Слухай, а навіщо нам новий диван? — Андрій крутив цінник. — У мене ж є нормальний.
— Є у тебе. — Марина зморщилася. — А тепер це і моя квартира, і я хочу, щоб усе було красиво.
Він тоді подумав: «Ну так, жінці важлива обстановка». І купив: диван, крісло, столик. Кредит на 3 роки.
— Милий, а на кого кредит оформлятимемо? — Невинні оченята.
— На мене, звісно, у мене зарплата більша.
— Ти такий турботливий, — поцілунок у щоку. — Ось тому я тебе і кохаю.
А потім були штори, потім кухонний гарнітур… І ще місяць тому в ресторані.
— Андрію, а може не будемо витрачатися на весілля? — Марина ковзала салат. — Давай краще відзначимо тихо, а гроші на подорож витратимо.
— Ну ти ж хотіла гарне весілля, сукню замовила, ресторан забронювали.
— Передумала, — знизила плечима. — До чого ці понти? Зайві витрати.
Він тоді здивувався. Які ще зайві витрати? Марина зазвичай не економила. Навпаки, могла витратити всю зарплату за день на якусь сумочку. Але зараз все стало на свої місця. Навіщо їй гарне весілля, якщо через рік розлучення? Навіщо витрачати свої гроші? Адже квартира вже її. Решта неважливо.
І тиждень тому.
— Марино, а ти щаслива? — запитав він.
Вона мовчала, довго мовчала.
— А що таке щастя? — відповіла питанням на питання. — У кожного воно своє.
— Ну, коли хочеться прокинутися поруч із людиною, коли думаєш про неї і посміхаєшся.
— Андрію, не неси дурниць. — Вона повернулася до стіни. — Ти вже не хлопчик. Час розуміти. Кохання — це красиво в кіно, а в житті важливо, щоб було зручно.
Зручно. Ось і все. Йому було зручно. Квартира, зарплата, не свариться, не зраджує. А він-то думав — кохання.
За дверима почулися голоси.
— Наречений готовий, час починати!
— Готовий! — крикнув Сергій. — Андрію, ти де? Тебе кличуть.
Андрій подивився на своє відбиття. “Андрію…” Сергій заглянув у вбиральню.
— Тебе всі чекають.
Марина зараз стоїть там у білій сукні, посміхається гостям, грає роль щасливої дівчини, яка виходить заміж по великому коханню. А через рік вона буде в суді грати роль нещасної дружини, якій не пощастило з чоловіком. І суддя, дивлячись на гарну, плачучу жінку, віддасть їй квартиру за законом, за справедливістю.
— Іду, — хрипко сказав Андрій.
Час іти. Час зіграти свою роль у цьому спектаклі. Питання лише, яку саме роль він обере.
Андрій став поруч із Мариною. Вона бере його під руку, притискається. Тепло її тіло, знайомий аромат парфумів. Усе як раніше. Тільки тепер він знає правду.
— Привіт, мій дорогий, — шепотіла вона йому на вухо. — Хвилюєшся?
Він дивиться в її очі. Блакитні, красиві очі. У них він колись побачив кохання. А тепер бачить лише відбиття світла люстри.
— Трохи, — відповів він.
Ведуча, повна тітка в синьому костюмі, почала промову про сім’ю, кохання, вірність. Слова лилися рікою, але Андрій їх не чув. Він дивився в залу. Поряд його друзі. Сергій підморгнув, показав великий палець. Дімко знімає на телефон. Вони щиро радіють за нього, думають, що він щасливий. А в третьому ряду — батьки Марини. Її батько, успішний бізнесмен, який навчив доньку рахувати гроші з дитинства. Мати, колишня модель, яка все життя шукала вигідні партії. Вони не плачуть від щастя, вони задоволено кивають. Угода пройшла успішно.
— А тепер, дорогі молодята, настав найурочистіший момент.
Голос ведучої пробивається крізь туман у голові. Час дати один одному клятви вірності та кохання. Марина повернулася до нього, посміхнулася.
— Андрію, — сказала вона тихо, але так, щоб усі чули. — Ти змінив моє життя. Поруч із тобою я зрозуміла, що таке справжнє кохання. Обіцяю бути тобі вірною дружиною, підтримувати в радості й горі, ділити з тобою все: і щастя, і труднощі.
Оплески, захоплені зітхання. Які гарні слова. А він стоїть і думає: «Ділити все? Та ти поділиш собі квартиру, мені — розлучення».
— Андрію… — Ведуча посміхається йому. — Ваші слова.
Мовчання. Зала затихла. Усі чекали. Марина дивилася на нього з легким хвилюванням.
І тут Андрій згадав. Не Маринину брехню. Її він запам’ятає назавжди. Він згадує інше: дідуся, старого столяра, який говорив йому в дитинстві: «Андрюшу, запам’ятай, правда завжди краща за красиву брехню».
— Андрію… — Голос ведучої став наполегливішим. — Ми вас слухаємо.
Він дивиться в залу: на матір, яка посміхається крізь сльози, на друзів, на чужих людей, які прийшли подивитися на чуже щастя. Потім дивився на Марину: на її гарне обличчя, на дорогу сукню, на бездоганний манікюр, на увесь цей спектакль.
— Я… — почав він.
Марина стиснула його руку. «Давай, скажи слова, дограємо до кінця».
— Я не можу цього зробити, — сказав Андрій голосно й чітко.
Зала заніміла. Хтось затримав подих, хтось тихо охнув.
— Що? — прошепотіла Марина. — Андрію, ти що?
— Я не можу одружитися з людиною, для якої сім’я — це угода.
Він повернувся до неї.
— З людиною, яка вважає, що в кохання можна зіграти за квартиру.
Настала тиша. Навіть фотограф перестав клацати.
— Ти про що? — Марина намагалася посміхатися, але голос тремтів. — Яка угода? Що ти несеш?
Обличчя її зблідло. У залі почався шепіт. Люди оберталися одне до одного.
— Я не розуміла… — лепетала вона.
— А я зрозумів. Нарешті зрозумів.
Андрій зняв кільце з пальця.
— Прости, Марино, але я не товар, і кохання не продається.
Він поклав кільце на стіл ведучої й повернувся до залу.
— Вибачте всіх за витрачений час. Весілля не буде.
Люди перезирнулися, почалися питання, оклики. Мати Андрія встала з місця.
— Сину, що відбувається?
— Усе гаразд, мамо, — сказав він, проходячи повз неї. — Я просто обрав чесність.
І Андрій пішов до виходу, не оглядаючись. Він вийшов із палацу урочистостей і зупинився на ґанку. За спиною гості сварилися. Голос Марини — верескливий.
— Він з’їхав з глузду! Стрес перед весіллям! Андрію, повернися!
Голоси гостей — здивовані, обурені.
— Що це було? Бідна дівчинка! Та він ненормальний, мабуть!
Андрій не обертався. Нехай говорили, нехай осуджували. Він зробив вибір. Телефон розривався від дзвінків. Мама, друзі, знайомі. Він вимкнув звук. Не зараз, потім усе пояснить.
Вдома було тихо. Андрій сів на диван, на той самий, за який взяв у кредит на 3 роки. Усміхнувся гірко.
— Ну і що тепер? Буде сидіти сам і виплачувати меблі для квартири, яка вже не його.
Стоп. Чому не його? Дарчу ж можна скасувати! Угоду було укладено під тиском, з використанням обману. Перший раз за день Андрій посміхнувся по-справжньому.
Три тижні потому.
— Андрію Вікторовичу, добрі новини. — Адвокат відклав документи. — Дарчу скасовано. Квартира знову ваша. А колишня наречена… скажімо так, її спроби оскаржити рішення суду були невдалі.
Марина намагалася боротися, звісно. Сльози, погрози, спроби поговорити по-хорошому. Навіть батьки її приїжджали, пояснювали, що донька просто пожартувала, що Андрій неправильно зрозумів. Але потяг пішов.
Три місяці потому. Нова робота. Андрій звільнився зі старої фірми. Там усі знали історію з весіллям, шепотілися за спиною. Тепер він працював у невеликій архітектурній студії.
— Андрію, познайомтесь. — Начальник привів нову співробітницю. — Це Катя, наш дизайнер. Кате, це Андрій, наш найкращий архітектор.
Дівчина усміхнулася. Проста усмішка. В очах — цікавість.
— Дуже приємно. Чула, що ви чудово працюєте з простором.
— Старався, — відповів Андрій і подумав: «А от ця не запитує про квартиру в перший тиждень знайомства».
Він не зустрічався з Катею з офісу. Поки не зустрічався. Вони просто дружили: пили каву після роботи, говорили про книги, про фільми, без зобов’язань, без планів на майбутнє.
А Марина? Марина вийшла заміж через чотири місяці після їх невдалого весілля. За літнього бізнесмена з двома дітьми та котеджем у Віті Поштовій. Тепер будувала із себе турботливу мачуху в соцмережах. Андрій не сердився, навіть співчував трохи. Як це — все життя грати роль, не бути собою ані на хвилину.
Задзвонив телефон. Катя.
— Андрію, привіт. Слухай, а ти любиш морозиво?
Він засміявся.
— Обожнюю. А що?
— Та нічого особливого. Просто подумала сходити за морозивом. Такий сніг… Не дуже ідея, так?
— Не дуже, але я за, — погодився Андрій. — Чекай, зараз приїду.
Він одягнувся, вийшов на вулицю. Сніг кружляв, заліплював очі, але на душі було тепло. Буває в житті момент, коли ти розумієш: ось тепер усе по-справжньому. Без обману, без гри, без розрахунків. Андрій йшов сніжною вулицею до дівчини, яка хотіла морозива в грудні, і вперше за довгий час був по-справжньому щасливий.
