— Нарешті мої батьки схвалили тебе для нашої сім’ї! Добре, що в тебе є квартира, — усміхнувся наречений.
Катя звикла рахувати кожну копійку. Із двадцяти років збирала на власне житло, відмовляючи собі у всьому: замість маршрутки ходила пішки, купувала продукти лише зі знижками, носила одну зимову куртку вже третій сезон поспіль. Винаймала кімнату в комуналці, де сусідка ночами вмикала телевізор на повну гучність, а на кухні постійно пахло чимось кислим. Але Катя терпіла. Бо мета була важливішою за комфорт.
Дівчина працювала логісткою у транспортній компанії, де начальник постійно сварив підлеглих, а зарплату затримували на два тижні. Вечорами підробляла репетиторкою з математики, готувала школярів до ЗНО. Усі зароблені гроші складала у конверт, який ховала у морозильній камері між пачками пельменів. Місце дивне, зате надійне — туди точно не полізе жоден крадій.
Стаса дівчина зустріла на роботі, коли він привозив документи від партнерів. Високий, із м’якою усмішкою, говорив неголосно, але впевнено. Не намагався справити враження дорогими годинниками чи авто, як інші чоловіки. Просто спілкувався. Про роботу, про книги, про те, як хочеться поїхати на дачу і погойдатися у гамаку.
— Катю, а ти у відпустку кудись їздиш? — спитав Стас, заносячи чергову стопку накладних.
— Нікуди особливо. У тітки є дача, але там ремонтувати все треба, — зітхнула Катя.
— А я от мрію хоч тиждень нічого не планувати. Прокинувся — і думаєш, що сьогодні робити: покататися на велосипеді чи книжку почитати.
Катя всміхнулася. Планування — її сильна сторона. Кожен день розписаний, кожна гривня підрахована.
Пів року залицянь промайнули непомітно. Стас не водив її у ресторани, їм вистачало прогулянок у парку та кави вдома. Він розповідав про роботу в будівельній компанії, про мрію відкрити власну справу. Катя слухала і думала: ось чоловік, який розуміє, що гроші легко не даються.
Пропозицію зробив просто, без обручки і троянд:
— Катю, а давай одружимось? Мені з тобою добре.
Катя закохалася, але голову не втрачала. Подобалося їй у Стасові саме те, що він не прикидався принцом. Простий, надійний, без несподіванок.
З мамою Стаса — Тетяною Львівною — Катя познайомилася за місяць після заручин. Жінка років п’ятдесяти п’яти, із короткою стрижкою та прямою поставою. Одягалася строго, говорила чітко, кожне слово зважувала.
— Катю, розкажіть про себе, — промовила Тетяна Львівна, розливаючи чай у тоненькі порцелянові чашки.
— Працюю логісткою, вечорами навчаю дітей математики. Живу поки що у зйомній кімнаті.
— Зрозуміло. А батьки?
— Мами нестало три роки тому. Батька я ніколи не знала.
Тетяна Львівна кивнула, але її обличчя залишалося непроникним.
— Стасик у мене особливий. Дуже добрий, може й безхатька до себе впустити. Але моя родина — не для будь-кого. Нам потрібні жінки надійні, які вміють створювати сім’ю.
Катя стиснула губи. «Будь-хто» — це про неї, чи що?
— Я — надійна, — тихо відповіла Катя.
— Побачимо, — всміхнулася Тетяна Львівна, але усмішка була холодна.
Після тієї зустрічі майбутня свекруха трималася відсторонено. Віталася чемно, але без тепла. На сімейних вечерях більше розмовляла зі Стасом, ніж із Катею. Іноді кидала фрази на кшталт: «Стасику, ти впевнений у своєму виборі?» або «Добре, що ти не поспішаєш із весіллям».
Катя терпіла. Стас заспокоював: «Мама у мене сувора, але добра. Звикне».
Перший внесок за іпотеку Катя зробила на початку весни. Тридцять вісім квадратних метрів у панельній багатоповерхівці на околиці міста. Квартира на четвертому поверсі, без ліфта, зате з окремою кухнею та балконом. Маленька, але своя.
Дівчина ходила порожніми кімнатами й не могла повірити, що це сталося з нею. Тут ніхто не скаже: «зроби тихіше» чи «не готуй пізніше десятої». Вона могла поставити будь-які меблі, повісити картини, завести кота — бо це було її житло.
Стас приїхав подивитися на покупку й сказав:
— Як чудово, Катюша! Тепер ти справжня господиня!
Катя засміялася від щастя. Попереду багато років виплат, але перший крок зроблено.
Після купівлі квартири поведінка Стаса раптово змінилася. Він почав активно обговорювати весілля, яке раніше все відкладав, мовляв, дочекаймося «кращих часів».
— Катюша, а давай розпишемося у вересні? Запросимо десь сорок гостей. Ресторан нормальний орендуємо, не будемо ж у підвалі святкувати.
— Стас, а гроші звідки? У мене тепер іпотека, а в тебе справи не дуже йдуть.
— Батьки допоможуть, якщо треба — позичимо. Весілля — це важливо.
А ще ж зовсім недавно він казав, що головне — це почуття, а не масштаб свята. Катя здивувалася, але списала це на чоловічу гордість. А тут ще й Тетяна Львівна, яка раніше трималася відсторонено, раптом потепліла. Почала телефонувати, кликати Катю на чай, розпитувати про справи:
— Катенько, доню, як ти? Як ремонт просувається?
«Доню»? Раніше вона називала її лише на ім’я.
— Дякую, Тетяно Львівно, потрохи облаштовуюсь, — ввічливо відповідала Катя.
— А документи всі в порядку? Оформлення пройшло без проблем?
— Так, усе оформлено на мене.
— І правильно. Жінка має мати свій куток.
Майбутня свекруха почала надсилати якісь рецепти, питати про плани на вихідні, навіть запропонувала допомогти з меблями:
— У мене знайомий працює в салоні, знижку зробить.
Катя раділа: значить, мама Стаса нарешті прийняла її як майбутню невістку.
Та з часом усе це почало здаватися дивним. Раніше Катя почувалася в їхній родині сторонньою — Тетяна Львівна спілкувалася з нею радше з ввічливості. А тепер — наче зацікавилась усім: хто сусіди, яка управляюча компанія, скільки коштують комунальні.
У сімейних розмовах усе частіше заходила мова про нерухомість. Тетяна Львівна розповідала про сусідів, які вигідно продали квартиру, про знайомих, що купили дачу у розстрочку. Стас підтакував, говорив про зростання цін на житло, про перспективи району.
— Катю, а ти не думала ще одну кімнату докупити? Іпотеку можна взяти, якщо доходи дозволяють.
— Та спершу би з цією розібратися, — сміялася Катя.
— А якщо діти підуть? Трохи тісно буде.
Діти… Раніше про це говорили лише натяками, колись там, потім. А тепер — конкретно, наче вже завтра.
Після одного сімейного обіду у Тетяни Львівни, коли вже збиралися додому, Стас раптом розсміявся:
— Ну все, Катюш, — сказав, допомагаючи їй надягти куртку. — Тепер ти офіційно пройшла кастинг. З квартирою — ти наша!
Катя завмерла з курткою в руках. Стас сміявся, Тетяна Львівна схвально посміхалась.
— Що? — ледь чутно спитала Катя.
— Та жартую! — Стас обійняв її за плечі. — Просто мама завжди думала, що я зв’яжусь із дівчиною, у якої нічого немає. А ти молодець — сама квартиру купила. Значить, господарська.
Катя кивнула, навіть посміхнулася, але всередині щось похолоднішало.
Вдома дівчина замкнулася у ванній, сіла на підлогу, спершись спиною до дверей. Серце калатало, у голові крутились слова Стаса: «пройшла кастинг», «з квартирою — ти наша». Виходить, до квартири вона не була «їхня»? Виходить, уся любов трималася на квадратних метрах?
Катя провела ніч, лежачи на вузькому ліжку й втупившись у стелю. Жодної сльози — лише тиша в голові й дивне спокійне відчуття. Вранці телефон мовчав — уперше за пів року Стас не прислав звичне «доброго ранку». Дівчина заварила каву, подивилася у вікно на сірий двір і подумала: добре, що зрозуміла все зараз, а не через рік після весілля.
Подруга Олена телефонувала тричі, але Катя скидала виклики. Не хотілося нічого пояснювати, аналізувати, вислуховувати поради. Тільки ввечері надіслала коротке повідомлення:
«Я все зрозуміла. І мені спокійно».
Більше жодних подробиць.
За два дні Катя поїхала до РАЦСу. Паспорт, заява про анулювання запису, підпис.
Співробітниця за віконцем здивовано спитала:
— Що сталося, дівчино? Може, просто посварилися? Таке буває…
— Плани змінилися, — спокійно відповіла Катя.
— Наречений знає?
— Скоро дізнається.
Стас почав дзвонити на третій день. Спочатку короткі гудки, потім довгі паузи з автовідповідачем, потім пішли голосові в месенджері.
«Катюша, що відбувається? Де ти пропала?»
«Катю, давай зустрінемось, поговоримо нормально.»
«Я не розумію, що я не так сказав. Ну невдало пожартував — таке ж буває!»
Катя слухала ці повідомлення, лежачи на матраці посеред квартири. Голос Стаса звучав спочатку розгублено, потім вимогливо, а потім — благально. Але відповідати не хотілося. Пояснювати було нічого.
Нарешті Стас додзвонився. Катя взяла слухавку й сказала лише одну фразу:
— Якби не квартира — весілля б не було. Я це відчула.
— Та що ти таке кажеш! Я ж тебе люблю! Причому тут квартира?
— Стас, до купівлі житла твоя мама мене ледве терпіла. А після — одразу в доньки записала. Це випадковість?
— Мама просто зрозуміла, що ти серйозна…
— Серйозна — це коли маєш нерухомість?
Стас замовк на кілька секунд.
— Катю, ну не вигадуй. Ми ж планували жити разом, дітей. Звісно, житло важливо для сім’ї.
— Для сім’ї — важливо. А для любові?
Розмова обірвалася. Катя поклала телефон і відчула полегшення.
Наступного дня написала Тетяна Львівна. Довге повідомлення, повне обурення:
«Катю, ти зіпсувала хлопцеві життя. Ми вже готувались до весілля, гроші витрачали на підготовку. Ти невдячна. Стасик тебе любив, а ти через якусь дрібницю все зруйнувала. Подумай добре, що ти робиш!»
Катя прочитала, видалила й одразу заблокувала номер. Тепер остаточно стало ясно: це не її сім’я. І ніколи б не стала.
Увечері Катя сиділа на підлозі у своїй однокімнатній квартирі. Матрац притулився до стіни, на підвіконні — чашка чаю, що давно охолов. Телевізора ще не було, холодильник мала взяти в розстрочку наступного тижня. Але в квартирі стояла тиша. Абсолютна тиша. Ніхто не вмикав гучно музику, ніхто не стукав по батареї, ніхто не казав, як і що робити. Це був її простір.
Катя дістала ноутбук і відкрила файл із графіком іпотечних платежів. Платити було довго, але жодна цифра в цій таблиці не залежала від чужого схвалення. Жоден платіж не потребував пояснень перед свекрухою чи демонстрації, яка вона господарська. Це були її зобов’язання перед банком, а не перед родиною нареченого.
Через тиждень, розбираючи коробки з документами, Катя знайшла в шухляді конверт із планом весілля. Тетяна Львівна ретельно складала список гостей, меню, приблизний кошторис витрат. Акуратний почерк, детальні розрахунки, навіть ескіз розсадки за столами. Катя взяла аркуш і розірвала навпіл. Потім ще раз. І ще.
На звороті одного клаптика дівчина ручкою вивела:
«Мене не можна купити». Обірвані шматочки полетіли у смітник. Катя всміхнулася — вперше за весь цей час.
Ранок. Катю розбудило сонячне світло, що заливало кімнату. В орендованій комуналці вікна виходили у тісний двір, а тут — на схід. Вона встала, накинула махровий халат. На кухні поставила чайник, відкрила вікно, впустила прохолодне повітря. Пар піднімався з чашки, а місто за вікном прокидалося: то тут, то там грюкали двері під’їздів. Катя стояла біля вікна й дивилася на ясне небо. Усе, що у неї було — кухонний стіл, дві табуретки, матрац і борг перед банком — усе це вона здобула сама. Своїми руками, своєю працею, своїми рішеннями. І це було більше, ніж місце у чужій сім’ї. Це була свобода.
