— Нарізай салати, гості будуть з хвилини на хвилину, — бадьоро скомандувала свекруха, навіть не привітавшись.
— Значить, рідній матері свого чоловіка допомагати ти не будеш?
— Ні, не буду. Мало того, що ви вирішили без моєї згоди відзначати свій день народження в нашій квартирі, так ще й не попередили заздалегідь. Я не збираюся змінювати свої плани просто тому, що вам так хочеться, — промовила Лєна і схрестила руки на грудях.
Лєна і Костя були одружені майже два роки. Вони разом пройшли чимало: від орендованих квартир на околицях до безкінечних переробітків, щоб нарешті накопичити на перший внесок. І ось нещодавно, дуже вдало, їм вдалося придбати простору квартиру в новобудові з панорамним видом на парк. Світлі стіни, вікна в підлогу, великі кімнати — усе, про що вони так довго мріяли.
Іпотека, звісно, дуже тиснула морально, але вони не скаржилися. Обоє багато працювали з вірою в те, що роблять це недаремно. Адже вони хотіли велику родину — кілька дітей і просторий дім. А квартира для такої мрії має бути відповідною.
Коли свекруха, Тетяна Дмитрівна, дізналася про покупку, її захвату не було меж.
— От треба ж, мій Костя купив таку квартиру! — хвалилася вона подругам. — Сам, без чиєїсь допомоги! Сильний у мене хлопець, відповідальний!
Про Лєну в її розповідях згадувалося мимохідь:
— Ну так, у нього жінка там, звичайно… але це вже так… додаткове.
Сама ж Тетяна Дмитрівна була жінкою гучною, активною і впевненою у своїй правоті. Погляд на життя в неї був один — тільки її власний. І він завжди був єдино вірним.
Того ранку Лєна прокинулася трохи пізніше звичайного: всю ніч не спала, сиділа за ноутбуком із таблицями по роботі. Костя вже пішов на роботу, і в квартирі панувала тиша. Лєна тільки відкусила шматочок листкового тістечка, які вона купила вчора до сніданку, як у двері подзвонили.
Це був кур’єр, він приніс два величезні пакети з продуктами.
— Але… ми не замовляли, — розгублено відповіла Лєна.
— Нічого не знаю. Товар уже оплачено. Адреса ваша? — він простягнув телефон із даними за замовленням.
— Так… наша…
— Ну то забирайте. До побачення.
Кур’єр пішов, а Лєна все ще не могла зрозуміти, в чому річ. Вона зазирнула в пакети — хтось явно готувався зустрічати гостей: дві намазки з індичкою, консервована кукурудза, червона ікра, багет… І тут її телефон задзвонив.
— Тобі вже доставили продукти? Встигли? — бадьоро промовив Костя.
— А це ти замовив? — нахмурившись, поцікавилася Лєна.
— Так. Мама захотіла цими вихідними відзначити свій день народження в нас. Сподіваюся, ти не проти?
— Ну… я так розумію, що моя думка вже не матиме значення, раз ти замовив доставку до нас додому.
— Вибач, просто не міг відмовити мамі. Один єдиний раз. Гостей буде небагато. Завтра о шостій вони будуть у нас.
— А я ще думала, чому Тетяна Дмитрівна не покликала нас на свято. А виявляється, вона заздалегідь усе продумала!
— Ну не кип’ятись! Це ж мама. Усе буде тихо і спокійно, по-сімейному. Не переживай.
— О котрій вона завтра прийде, щоб усе підготувати? — прямо спитала Лєна, розуміючи, що від застілля не відкрутитися.
— Я сьогодні уточню.
— Ти уточни, а то я завтра до обіду працюю.
— Так, добре. Я пам’ятаю, — відповів чоловік і поклав слухавку.
Лєна спокійно розклала продукти в холодильник, щось прибрала по шафах і продовжила працювати. Вона працювала віддалено, її офіс тепер розташовувався поруч із новою квартирою, і коли можна було зробити роботу дистанційно, вона залишалася вдома в тиші. Але стабільно, десь два-три рази на тиждень, Лєна ходила в офіс, щоб здати звітність. Вона працювала бухгалтером, і не завжди вимагалася її особиста присутність.
У суботу Лєна встала як зазвичай. Їй треба було завершити деякі звіти по роботі, а після зайти з ними в офіс, який знаходився неподалік.
Але передбачити настільки ранній візит свекрухи вона не могла. На годиннику було 09:12, коли в двері подзвонили. Лєна, відірвавшись від ноутбука, відчинила двері — на порозі стояла Тетяна Дмитрівна з таким виразом обличчя, ніби невістка не відчиняла двері кілька годин і жінка сильно втомилася від очікування.
— Бігом нарізати салати, гості будуть з хвилини на хвилину, — бадьоро скомандувала вона, навіть не привітавшись.
Лєна розгублено відступила, пропускаючи свекруху. Та стрімко пройшла на кухню, наче це була її особиста квартира, а Лєна була в гостях.
— Я… взагалі-то сьогодні працюю, — спокійно нагадала Лєна, прикриваючи позіхання. — Костя вам не казав?
— Працює вона, — відмахнулася Тетяна Дмитрівна, дістаючи продукти з холодильника. — От ви, молодь, усе величаєтесь «робота, робота»… А насправді сидите з ноутбуком і в носі длубаєтеся.
— Я бухгалтер і зараз закриваю квартал. Це називається роботою… уже не знаю, як у вас, — наголосила Лєна, повертаючись за стіл у спальню.
Свекруха невдоволено фиркнула, але нічого не відповіла. За кілька хвилин на кухні почалося активне приготування. Лєна скоса глянула — свекруха витягала миски, пересувала каструлі, роздивлялася баночки зі спеціями і, як ні в чому не бувало, залишала за собою відчинені дверцята й безлад.
Кожні п’ять хвилин Тетяна Дмитрівна приходила до кімнати до невістки й уточнювала, де що лежить. А коли Лєна нарешті не витримала й сказала, що свекруха заважає їй працювати, то нарвалася на грубість:
— Нормальна невістка кинула б усе й зайнялася приготуванням. Можна подумати, твої звіти не зачекають.
— Та не зачекають! Знаєте що? А піду-но я в офіс і попрацюю там, — Лєна миттєво схопилася зі стільця, відчинила дверцята шафи й дістала спідницю з футболкою, а також сумку для ноутбука.
— Гей, ти куди?! А як же готувати? — розвела руками Тетяна Дмитрівна, яка сподівалася, що невістка здасться й почне допомагати.
Щойно Лєна, переодягнувшись, вийшла з ванної кімнати, свекруха чекала на неї в коридорі.
— Ну і куди ти намірилася?
— На роботу. Я ж вам уже сказала, — Лєна знайшла в тумбочці свої туфлі й почала взуватися.
— Значить, рідній матері свого чоловіка допомагати ти не будеш?
— Ні, не буду. Мало того, що ви вирішили без моєї згоди відзначати свій день народження в нашій квартирі, так ще й не попередили заздалегідь. Я не збираюся змінювати свої плани просто тому, що вам так хочеться, — промовила Лєна й схрестила руки на грудях.
— Не забувайся. Це квартира мого сина… і ти тут ніхто.
— Це спільна квартира й оформлена в спільну власність. Вам би почитати трохи про це, а не тільки тикати.
Лєна пішла, а Тетяна Дмитрівна зі злістю стискала рушник у руках.
Невістка повернулася додому рівно о третій. Сонце заливало квартиру м’яким світлом, з кухні долинали аромати запеченого м’яса, а на кухні панувала метушня. Тетяна Дмитрівна з похмурим обличчям перемішувала салат у мисці, а Костя метався між холодильником і шафами, виконуючи мамині доручення під її суворим контролем.
— О, слава богу! — видихнув він, побачивши Лєну в дверях. — Я вже думав, ти ніколи не повернешся!
Лєна спокійно зняла туфлі й поставила сумку з ноутбуком у коридорі:
— Ні, просто доробила свою роботу. Закінчила все вчасно. І, між іншим, я ще на початку тижня попереджала, що буду зайнята сьогодні. А щодо дня народження, ти повідомив мені тільки вчора.
Свекруха навіть не обернулася, але голосно й важко видихнула, ніби спеціально, щоб позначити своє невдоволення. Потім, з удаваною поспішністю, жбурнула ложку, якою перемішувала салат, у раковину:
— Скоро гості, а в нас ще нічого не готове! Ти могла б хоч чимось допомогти, замість того щоб тинятися невідомо де!
Лєна спокійно пройшла вглиб кухні, повз Тетяну Дмитрівну, повернулася до неї й стримано, але впевнено відповіла:
— Я не тинялася, а працювала. А вам, Тетяно Дмитрівно, дуже хотілося, щоб я залишилася й готувала. Але, на жаль, не вийшло.
— Лєно… — почав Костя, явно намагаючись пом’якшити тон, — ну не треба так. Це ж мама…
— Саме так, — перебила його Лєна. — Це твоя мама. І саме тому, що я її поважаю.
— Примус? — спалахнула Тетяна Дмитрівна. — Та ти невдячна! Я задля вас готую, свята організовую, щоб було весело й затишно! А ви купили собі палац і сидите тут удвох, нікого не пускаєте.
— Так ми й купили собі квартиру, як ви могли помітити. А не для когось іншого. Ви б до своєї подруги теж отак заявилися о 9-й ранку з наказом готувати салати? — спокійно спитала Лєна, дивлячись просто в очі свекрусі.
У кімнаті повисла тиша. Костя ковтнув і озирнувся на матір. Та відвернулася і, стиснувши губи, мовчки взялася нарізати яйця.
— Я не хочу сварок, — сказала Лєна м’якше. — Я готова допомогти, коли знаю про подію заздалегідь і коли це обговорюється. А не коли мене ставлять перед фактом. Якщо вам хочеться свята — давайте робити його разом, а не в форматі диктовки.
Тетяна Дмитрівна буркнула щось під ніс. Костя, видихнувши, підійшов до Лєни й тихо прошепотів:
— Дякую, що повернулася. Без тебе тут… ну ти сама бачила.
— Я просто хотіла, щоб мене почули, — відповіла Лєна.
Лєна, не втрачаючи самовладання, попрямувала у ванну. Вона розуміла — зараз найкращий спосіб погасити рештки напруги в собі й в атмосфері — це гарячий душ. Під струменями води думки вгамувалися, роздратування вляглося, і Лєна відчула, як поступово повертається у звичний спокійний стан.
Вона переодяглася в м’які домашні штани й футболку, прибрала волосся в хвіст і, вийшовши з ванної, попрямувала просто до шафи з прибиральним інвентарем.
Поки м’ясо доходило в духовці, а свекруха розкладала салати по сервірувальних тарілках, Лєна швидко пройшлася квартирою зі шваброю. Не тому, що свекруха звеліла — а тому, що хотіла, щоб гості прийшли в чистий дім, у їхній затишний і доглянутий куточок, де їй самій буде приємно зустрічати людей.
Коли Лєна закінчила прибирання, вона підійшла до столу й почала сервірувати: розставила тарілки, розклала прилади, поставила келихи. Тетяна Дмитрівна, уже без колишньої ворожості, спостерігала за цим краєм ока. Здавалося, в ній щось пом’якшилося — можливо, через спокій невістки, можливо, тому що вечір наближався, і вона не хотіла псувати собі свято.
О шостій у двері почали дзвонити. Першою прийшла її подруга Галина — з баночкою малосольної скумбрії, яку особисто замаринувала. Потім підтягнулася двоюрідна сестра Кості — з подарунком і пирогом, спеченим напередодні. Атмосфера поступово теплішала.
Костя в цей момент збігав за букетом — пишним, ніжним, з акуратною стрічкою. Він замовив його заздалегідь. Повернувся буквально за п’ятнадцять хвилин до основного збору гостей і простягнув його Тетяні Дмитрівні:
— Мамо, з днем народження. Ми тебе любимо.
І Лєна, трохи зніяковіло, додала, простягаючи акуратно запаковану коробку:
— Це подарунок від нас. Я пам’ятала, як ви задивлялися на мій блендер. Тепер у вас буде такий самий — навіть трохи потужніший.
Тетяна Дмитрівна розкрила коробку й розпливлася в щирій усмішці. Кілька секунд вона мовчала, ніби переварювала момент, а потім раптом обійняла спочатку сина, а потім — несподівано міцно — невістку.
— От же ви… — просльозившись, пробурмотіла вона. — Ну що я за нісенітниці там говорила… Вибач, Лєночко. Більше ні слова. Обіцяю!
Лєна легко всміхнулася:
— Дякую, Тетяно Дмитрівно. Це справді важливо для нас. Ми правда хочемо, щоб вам тут було добре. Просто й нам потрібен свій простір.
Тетяна Дмитрівна кивнула, і вечір пішов у потрібне русло. Сміх, спогади та домашня їжа зробили свою справу — свято вийшло душевним і зворушливим.
А в глибині душі Лєна відчувала, що, можливо, сьогодні був зроблений перший крок до чогось нового — більш зрілих і шанобливих стосунків не між невісткою та свекрухою, а між двома дорослими жінками, у яких тепер є одна велика спільна мета — благополуччя родини.
