— Нащо ви підсунули Максу цю дитину? Чого ви хочете домогтися? Я не прийму чужу, нагуляну невідомо від кого дитину. Та навіть якщо дівчинка і виявиться від Макса, в чому я сильно сумніваюся, вона мені не потрібна, чуєте? У мене є дитина, моя дитина. Більше ноги Макса у вас не буде, ясно?
Ольга Василівна їхала з роботи, коли подзвонила Катюша, донька.
— Алло, мам…
— Так, Катюш, щось потрібно?
Каті сімнадцять, і вона потрапила до лікарні — нічого серйозного, але мало кому подобається лежати в лікарні. Ольга була в доньки вранці, перед роботою.
— Мамуль, можеш привезти завтра ляльку? І там на нижній полиці, там м’які іграшки.
Ольга остовпіла.
Каті сімнадцять, уже років п’ять, як у ляльки не грає.
— Мамо, — засміялася Катя, відчувши збентеження матері, — та це ж не мені, що ти… Тут дівчинка, маленька, Ніна… Вона… без іграшок. Можеш привезти?
— Звісно, завтра чи сьогодні?
— Та вже завтра.
Вранці Ольга заїхала до доньки, та сказала, якщо хороші аналізи, то її до вихідних випишуть.
— Мамо, ти привезла?
— Так, звісно.
Ольга віддала доньці іграшки, а за півгодини отримала від неї фото і знову остовпіла. Неначе дві Каті: одна маленька, а друга велика. Єдина різниця — у Каті очі теплого шоколадного кольору, а у маленької — холодні, немов крижинки, сірі по краях, вони синіють до середини. Ольга вже бачила такі очі…
— Катю, як звати дівчинку?
— Ніна, мамо. Їй скоро п’ять, а вона ще не говорить.
— А як звати її матір?
— Не знаю. Вона тут із бабусею, точніше з прабабусею, лежать, — пише донька. — Знаєш, мама, вони, мабуть, далеко не бідні, заможні, а дитина запущена. Вона постійно в телефоні, дивиться якісь не за віком мультики і…
Катя збиралася вчитися на дитячого психолога, мабуть, знайшла підхід до дівчинки, — подумала Ольга. Ввечері вона знову згадала про фотографію своєї доньки та незнайомої маленької.
— Елеонора, мамо, — надіслала Катя повідомлення.
— Що Елеонора?
— Матір Ніни звати Елеонора. Прийшла така… вихолена. Очі, як лід. Ту бабу змінила, смикає дитину, кричить на неї. Як я зрозуміла, у неї ще є дитина, хлопчик. Вона вже сто разів подзвонила додому, усе сюсюкається, питає про хлопчика, а Ніну відштовхує. Мама… я не можу просто. Знаєш, вони її тупою називають — і та прабаба, і мати. Із нею ще бабуся приходила, залишалася, молода, як ти віком, ну років п’ятдесят, може. От вона наче з Ніною більш-менш поводилася. А так — вони її шпурляють, всяко звуть. Мама… Не знаю, чому так запала мені вона в душу.
— Катю, як прізвище у дівчинки? — питає Ольга, напевно знаючи відповідь.
— Кравець, мамо. А що таке?
— Ні, нічого… Просто.
Ольга довго думала, нарешті подзвонила синові. Макс жив окремо, був одружений, а невістка ніколи зі свекрухою не спілкувалася. Шлюб швидко розпався. Була невістка старша за Максима, мала сина восьми років, була зі своїм характером, Максима відразу ж настроїла так, що слухав він тільки її. Ольга не лізла, синові подобається — і гаразд. Але тут вона мовчати не могла.
— Максе, мені з тобою потрібно серйозно поговорити.
— Так, мамо.
— Максе, пробач, я влізу в особисту справу твою. Елеонора…
— Мамо, ти з глузду з’їхала? Нащо ти про неї згадала?
— Ти знав, що в неї дитина від тебе? Максе?
— Мамо… ну що за питання, мене не цікавить ця людина і її дитина.
— Ти знав, — тихо промовила Ольга. — Невже в тебе ніколи не виникало бажання дізнатися, як живе твоя дитина?
— Ні, — сухо сказав син. — У тебе все?
— Ось, значить, як ти заговорив. Коли тобі було погано, ти біг до мами. Не думала, що такого негідника вирощу.
— Мамо, що ти хочеш від мене? Вона викинула мене, як цуценя, зі свого життя, коли знайшла кращу партію. Я їй сказав, щоб вона не залишала дитини, але вона сказала, що не збирається ризикувати здоров’ям і що сподівається народити нормальну дитину, а не такого придурка, як я. Ти задоволена, мамо? Я задовольнив твою цікавість?
— Це не цікавість. У тебе є донька, Максиме.
— У мене немає ніякої доньки, мамо.
Ольга розповіла за вечерею Петру, чоловікові, сказала, що хоче домогтися від Елеонори бачити онуку, але той сказав, що їй мариться і онуки немає.
— Це може зроду не дитина Максима. Олю, ну що не так? — сказав чоловік.
— Нічого. Іди спати.
— Олю, ну що ти… Припустимо, що це дитина нашого сина. Він погано розстався з тією Елеонорою, ти згадай… Згадай, як ти сама ледве жива ходила, бо не знала, чим допомогти дитині. А тепер, коли хлопець заспокоївся, у нього все налагодилося, живе сім’єю, ти почала щось вигадувати. Олю, ну що тобі робити нема чого?
Півночі Ольга не могла спати, сама жодного разу не бачила ту маленьку, не впевнена, що це дитина Макса, а от подивись ти — перехвилювалася вся. На роботі довго думала, нарешті наважилася розповісти Каті. Катя тоді була дитиною, і їй було не до переживань брата. А ось Ольга чудово пам’ятала ту Елеонору.
Обоє з Максом були з характером, не поступалися одне одному в упертісті, мирилися, сварилися й у підсумку розійшлися. Макс сильно переживав, а два роки тому зустрів Людмилу. Вона відразу поставила умову: «Мама в мене одна, тобто в мене є свої батьки, моя сім’я — це моя сім’я, лізти до мене не треба. Макс тепер одружена людина, тому свої сімейні проблеми вирішуйте самі, у нього своя сім’я». Ось такі умови висунула дружина сина.
Вони приїжджали іноді, невістка сиділа з рівною спиною, вічно невдоволена, не посміхалася, дивилася на всіх звисока, усі почувалися сковано і напружено, і зітхали вільно лише тоді, коли Макс із сім’єю від’їжджав. Син став спокійним, його все влаштовувало, Ольга й не лізла. Головне, що дитина щаслива, здавалося…
З Елеонорою вона зустрілася біля лікарні, коли приїхала забирати Катю. Думала, що та жінка навіть розмовляти не стане, але вона навпаки — навіть трохи зраділа.
— А я дивлюся, так моя Ніна схожа на ту дівчинку, що в палаті з нею лежить. То це Катя? Нічого собі, як вона виросла. Як Макс?
— Добре. Одружений, живе… А ти як?
— У мене все добре: чоловік, улюблений син, усе чудово.
— Ніна…
— Так, звісно, і Нінка теж…
— Я б хотіла побачити дівчинку, спілкуватися з нею. Це можливо?
Ольга зрозуміла, що зараз Елеонора покаже свій характер і заборонить їй це робити. Але ні. Жінка посміхнулася й кивнула.
— Звісно, ви ж бабуся. Ви можете брати дівчинку на вихідні.
Так спокійно і без жодних сварок у Ольги з’явилася онука. Вона нікому не говорила, крім Каті, звісно. Та була в захваті від племінниці. Дівчинка почала тихенько відтавати і говорити. Катя мала рацію — дитиною просто ніхто не займався.
Одного разу Ніну забирала її бабуся, мати Елеонори.
— Осуджуєте мене?
— За що? — дивується Ольга, гладячи по голові притиснуту до неї онуку. Дівчинка не хотіла йти.
— Ну, що я така безсердечна? Ніна від вашого Максима, проте в сім’ї є ще одна дитина, рідна батькові. Хлопчик. От йому вся увага.
— Я не маю права вас судити. Я сама беру дівчинку на той час, поки немає чоловіка вдома. Що ж ми за люди такі…
Петро одного разу побачив граючих дружину, доньку й маленьку дівчинку… Ввечорі сказав дружині, що теж хоче познайомитися з онукою. Так поступово Ніна увійшла в життя сім’ї. Дівчинка відтанула, вона заговорила, вивчила букви.
— Мамо, їй просто потрібна була любов, — казала Катя. — Уявляєш? Просто любов.
Макс якось заглянув до батьків і щось розповідав, голосно жестикулюючи, коли з вулиці зайшли Петро з онукою.
— Бабуся, ми в сніжки з дідусем награлися.
Макс завмер.
— Це хто?
— Це…
— Я Ніна. А це мої бабуся і дідусь і тітонька Катя. А ви хто?
Максим нічого не сказав і пішов, не попрощавшись.
Він прийшов наступних вихідних. Мовчки сидів і дивився на маленьку. Вона простягнулася до нього, сіла поруч і почала показувати якусь книжку… Ольга з Петром мовчки спостерігали. Коли Макс збирався йти, маленька підійшла до нього і спитала, підвівши оченята, чи прийде він ще до бабусі з дідусем, щоб вона могла показати йому ще дещо. Макс мовчки вийшов.
Це тривало довго: він приходив на вихідні, мовчки сидів біля дівчинки, а потім мовчки йшов. А одного разу — була весна — Ніна каталася на велосипеді біля під’їзду і впала. У цю мить йшов Максим. Він випередив Ольгу, опинився біля Ніни, підхопив її на руки і притиснув до себе.
— Ну-ну, не плач… Усе добре, тато поруч.
Дівчинка, витираючи сльози, відсунулася від Макса, упершись рученятами йому в груди.
— Ти… мій тато? Справжній?
— Так, звісно. Пробач мені, маленька.
— За що?
— За те, що я так довго йшов до тебе.
— Бабуся, а ти знаєш, що він мій тато?
— Знаю, дитинко.
Елеонора сказала, що чоловіка відправляють за кордон і їм треба їхати.
— Ви, напевно, захочете залишити Ніну? — спитала вона в лоб. — Я не буду проти. Ми їдемо надовго. Мій чоловік не записаний батьком дитини. Макс швидко встановить батьківство.
— Як у неї все легко, — хитає головою мати Елеонори. Вони іноді зустрічаються з Ольгою. — Вона з дитинства така: хитра, розрахункова, йде по головах, як моя мати, її баба. Ви дозволите мені бачити Ніну?
— Звісно, вона ж і ваша онука.
Була сварка. Дружина Максима, як вона кричала! Ользі здавалося, що вона вчіпиться їй у лице. Кричала, тупотіла ногами, дорікала Ользі, що вона руйнує сім’ю.
— Нащо ви підсунули Максу цю дитину? Чого ви хочете домогтися? Я не прийму чужу, нагуляну невідомо від кого дитину. Та навіть якщо дівчинка і виявиться від Макса, в чому я сильно сумніваюся, вона мені не потрібна, чуєте? У мене є дитина, моя дитина. Більше ноги Макса у вас не буде, ясно?
Жінка помилялася.
— Мам, я поживу у вас?
— Сину… Я винна, я…
— Мамо, ти до чого? Це через те, що вона хотіла бути єдиною жінкою в моєму житті. Не мало бути ні мами, ні бабусі, ні доньки — тільки вона. Я маю жити її інтересами, робити те, що вона скаже. Мені набридло бути ручною собачкою. Останньою краплею стало те, що вона заборонила навіть згадувати про Ніну. «У тебе є дитина, — сказала вона мені. — Яка різниця, хто його батько? Ти живеш з нами, ти дав клятву, ти маєш захищати, виховувати і забезпечувати дитину, ти зобов’язаний її любити». Ось таку промову вона мені видала, мамо. Її перший чоловік — вона не дає йому бачити сина, а хлопчик пам’ятає батька і сумує за ним. Сказала, не дозволить влаштовувати зі свого життя безкінечну мильну оперу. Отже… я поживу у вас.
Макс у підсумку розійшовся — і не дівчинка тому виною, просто надто різні характери.
— Я намагався, — сказав він. — Чесно.
Ніна росла в люблячій сім’ї. А одного разу — одного разу Макс, тобто тато, познайомив її з гарною тітонькою Іриною.
— Це моя Ніна, — сказав він їй.
— А можна… можна вона буде і моєю теж? — спитала тітонька.
І Ніна обійняла її. Так вона знайла ще й маму.
Елеонора іноді надсилала подарунки, але мама, з якою Ніна виховується, — це найкраща мама на світі. У неї ще є братик, він маленький, а Ірина дозволяє за ним приглядати і називає Ніну помічницею. Дівчинка любить танцювати, і її віддали вчитися танцям.
— Чия така яскрава дівчинка? — питали у залі.
— Це моя Ніна, — говорила Іра і червоніла від гордості. — Вона в мене така… у нас.
