— Настенько, іди сюди, люба! — дід підвівся зі столу, розкинув руки. — Ну, розказуй — як тобі живеться в квартирі, що я тобі купив? Кабінет свій відкрила вже?
Настя завмерла з келихом у руці. Ресторан, ювілей діда, вся родина за столом. Петро Олексійович повернувся з Німеччини після десяти років, загорілий, сивий, щасливий. А вона стоїть і не розуміє, про що він говорить.
— Яку квартиру, дідусю?
— Ну яку ж яку? — він здивовано подивився на Олександра. — Я ж давав тобі гроші п’ять років тому, Сашко. На старт для Насті. Ти сам просив — мовляв, вона коледж закінчує, хоче ветеринарний кабінет відкрити, допоможи. Я й допоміг.
Олександр, батько Насті, зблід. Спробував посміхнутися:
— Тату, ти щось плутаєш…
— Нічого я не плутаю. Я перерахував тобі гроші. Серйозні. Для дочки. На її справу.
Настя відчула, як стіл під руками стає єдиною опорою. Голос її пролунав тихо, але всі почули:
— Я живу в гуртожитку. З сусідкою через стіну, яка вмикає музику о третій ночі. Я працюю на дві ставки, щоб платити за цю кімнату й відкладати хоч копійки на мрію.
Лариса, мати, зірвалася так різко, що келих перекинувся, червоне сухе потекло по скатертині.
— Сашко, що вона каже?! Що це означає?!
— Вона сама не хотіла допомоги! — Олександр підвищив голос. — Горда занадто, усе сама, усе сама…
— Ти брешеш, — Настя повернулася до батька, і в її голосі з’явилася сталь. — Ти жодного разу не запропонував мені нічого. Ти казав, що грошей нема. Що ветеринарія — це пустощі. Що я маю сама викручуватися, як доросла.
— Настю, не видумуй!
— Я не видумую. Я п’ять років живу в кімнаті на шість метрів і рахую, скільки мені залишилося до зарплати. А ти мені кожного разу кажеш, яка я невдячна. Яка безпорадна. Що з мене нічого не вийде.
Петро Олексійович повільно сів. Обличчя його стало кам’яним. Він подивився на сина довгим, важким поглядом.
— Олександре. Вийдемо. Зараз.
— Тату, давай потім, не при всіх же…
— Зараз, я сказав.
Але розмова не вийшла. Син відмовився говорити. Дід узяв Настю за руку й повів до виходу. Лариса кинулася слідом, але він зупинив її коротко:
— Іди додому. Розберемося без тебе.
Вони їхали мовчки. Настя показала дорогу на околицю міста — сірі панельки, брудний сніг, гуртожиток з облупленими стінами. Піднялися на четвертий поверх, пахло задушливістю й чужою їжею. Настя відчинила двері.
Кімната була крихітною. Ліжко, стіл, шафа. На підвіконні стояла скляна банка з дріб’язком — Настя відкладала туди кожну вільну копійку. Поруч лежала стара фотографія: вона, зовсім дівчинка, тримає на руках цуценя. На звороті дідовий почерк: «Моїй Настеньці — майбутньому найкращому ветеренару».
Петро Олексійович узяв фотографію, покрутив у руках. Мовчав довго. Потім сів на край ліжка.
— П’ять років ти так живеш. П’ять років він мені брехав, що ти відкрила кабінет. Що тобі ніколи на дзвінки відповідати, роботою зайнята.
Настя опустилася поруч.
— Я не знала, що ти давав гроші. Я думала, ти просто поїхав і забув про мене.
— Я жодного дня тебе не забував, сонечко.
Він встав, засунув фотографію в кишеню.
— Завтра їду розбиратися. А ти збирай речі. Будеш жити нормально.
Наступного дня Петро Олексійович приїхав до Насті з текою документів. Обличчя похмуре, губи стиснуті. Він подзвонив Олександрові, наказав приїхати в батьківський дім. Настя теж поїхала. І Лариса.
Коли батько увійшов, дід мовчки розкрив теку й виклав аркуші на стіл. Олександр глянув і відвів погляд.
— Ось переказ. Ось дата. Ось твій підпис. А ось — три дні потому — переказ на твій рахунок. Усе до копійки.
Лариса схопилася за стіл.
— Сашко, скажи, що це помилка. Скажи!
Олександр мовчав. Потім заговорив, але голос звучав фальшиво:
— Я хотів зберегти. Для неї ж. Настя була молода, недосвідчена. Я вирішив почекати, поки вона дозріє. Ветеринарний кабінет — це серйозний бізнес, там потрібні зв’язки, досвід…
— Годі, — Настя встала. — Ти не збирався віддавати мені нічого. Ніколи. Ти хотів, щоб я залишилася залежною. Щоб приповзала до тебе, просила, дякувала. Щоб ти міг кожного разу тикати мені в обличчя, яка я невдаха. Яка безпорадна. Ти боявся, що я стану самостійною і більше не буду тобі потрібна.
Олександр зірвався:
— Ти розумієш, скільки я на тебе витратив?! Скільки сил, нервів?!
— Ти мав витратити на мене гроші мого діда. І навіть цього не зробив, — Настя ступила до нього. — Ти вкрав у мене п’ять років життя. П’ять років я жила як жебрачка, думала, що зі мною щось не так. Що я просто недостатньо стараюся. А ти дивився на це й мовчав.
Лариса відвернулася до вікна. Плечі її тремтіли. Петро Олексійович підвівся, важко сперся на стіл.
— Слухай, Олександре. Завтра перекажеш всю суму Насті. Повністю. Якщо затягнеш — подам до суду, і повір, у мене вистачить на адвокатів. А через тиждень буде родинна вечеря. Прийдеш і при всіх поясниш, що саме ти зробив. При всіх родичах. І я особисто подбаю, щоб кожен знав, хто ти є.
— Тату, це приниження…
— Ти сам себе принизив. І ще — у заповіті ти більше не вказаний. Усе піде Насті. А ти будеш жити на зарплату й думати, чи варте воно того.
Олександр спробував заперечити, але дід махнув рукою:
— Іди геть. Мені гидко на тебе дивитися.
Через три дні гроші прийшли на рахунок Насті. Петро Олексійович сам перевірив і одразу знайшов їй нормальну квартиру — світлу однокімнатну, з великими вікнами в спокійному районі. Настя стояла посеред порожньої кімнати й не вірила, що це правда.
— Це твоє, сонечко. Завжди було твоїм.
Вона обійняла діда й нарешті заплакала. Довго, полегшено, визволяючись.
Ще через тиждень вся родина зібралася в батьківському домі. Прийшли усі — тітки, дядьки, двоюрідні. Петро Олексійович встав і коротко, без зайвих слів, розповів: як давав гроші, як Олександр їх привласнив, як Настя п’ять років жила в злиднях.
Тиша була такою щільною, що чути було, як хтось ковтнув.
— Олександре, тепер ти, — сказав дід.
Батько підвівся. Дістав аркуш, що тремтів у руці. Почав читати. Голос глухий, монотонний. Визнання. Вибачення. Обіцянка більше не брехати.
Але слова були порожніми. Настя дивилася на нього й бачила: він читає не тому, що розкаявся. А тому, що його приперли до стіни. Тому, що боїться залишитися без спадщини. Тітка Віра встала й демонстративно вийшла з-за столу. За нею пішли ще троє. Олександр завмер, не знаючи, куди подіти руки.
— Сідай, — сказав Петро Олексійович. — І не підходь до Насті, поки вона тебе сама не покличе. Якщо взагалі покличе.
Минуло півроку. Настя відкрила кабінет — маленький, але світлий, з новим обладнанням і яскравою вивіскою. Першим пацієнтом став рудий кіт, якого вона вилікувала майже задарма. Господиня розповіла подругам. Через місяць запис йшов на тиждень уперед.
Вечором, коли останній клієнт пішов, Настя зачинила двері й сіла у крісло. На столі лежала та сама фотографія з цуценям — тепер у рамці. Вона взяла її, провела пальцем по дідовому почерку.
Телефон завибрував. Повідомлення від батька: «Настю, можна побачитися? Побалакати?» Вона довго дивилася на екран. Потім заблокувала телефон і сховала в сумку. Не сьогодні. Може, колись. А може, й ні.
Її життя більше не залежало від тих, хто колись вирішував за неї. Вона побудувала його сама — своєю волею, своїми руками. І цього в неї більше ніхто не відніме. На підвіконні кабінету стояла та сама банка з дріб’язком з гуртожитку. Порожня. Настя залишила її як нагадування: вона пройшла цей шлях. Вижила. Перемогла.
І тепер, коли ввечері вона поверталася до своєї квартири, де горіло світло й пахло свіжим хлібом, де дід чекав на неї з вечерею й байками про Німеччину, вона нарешті розуміла, що таке бути вдома.
