Кафе «Ластівка» стояло на розі старої брукованої вулиці, де навіть взимку пахло булками з корицею. Вітрини були запітнілі, дзвіночок над дверима дзвонив так само, як двадцять років тому, коли Христя з сестрою вперше прийшли сюди з мамою.
Тоді їм було по сім і дев’ять, і вони замовляли по каві «як у дорослих» — насправді гарячий шоколад з величезною шапкою збитих вершків.
Тепер Христі тридцять два, а її сестрі Софії — тридцять чотири. І вони знову сиділи за тим самим столиком біля вікна, тільки замість піжамок з ведмедиками на них були дорогі пальта, а замість косичок — ідеально укладені локони.
Офіціантка Марічка, яка працювала тут ще з тих часів, поставила перед ними дві чашечки еспресо і тарілку з двома шматочками торту «П’яна вишня». Вона хотіла щось сказати, але Софія вже підняла брову так, що Марічка ковтнула слова й тихо відійшла.
— Наступного разу будь ласка готуйся краще, чим тільки кава з тортом, а то більше взагалі не приїду, — сказала Софія холодно й голосно, щоб почули всі троє відвідувачів у залі.
Її голос завжди звучав так, ніби вона оголошує вирок у суді.
Христя зітхнула й покрутила ложечкою в чашці. Вона знала цей тон. Це був тон «я зараз влаштую сцену, і ти мене не зупиняй».
— Соню, ну що ти починаєш? — тихо сказала Христя. — Ми ж просто зайшли на двадцять хвилин.
— Двадцять хвилин? — Софія роздратовано відкинула пасмо волосся за вухо. — Христино, я приїхала з іншого кінця міста. Я відклала зустріч з інвесторами. Ти сказала: «Зайдемо в наше старе місце, посидимо, поговоримо». А тут — два шматочки торту й кава, яку навіть у заправці кращу роблять.
Марічка, що стояла за стійкою, почервоніла. Вона вже двадцять п’ять років варила каву саме так, як любила пані Люба, покійна власниця кафе, і саме так, як любили постійні гості. Але Софія була не з тих, хто зважає на традиції.
— Вибачте, — Марічка підійшла ближче, тримаючи руки перед собою, ніби захищалася. — Ми можемо принести щось ще. У нас є свіжий штрудель, медовик, наполеон…
— Штрудель? — Софія скривилася. — Ви серйозно? У 2025 році мені пропонують штрудель, як у бабусиній столовій?
Христя закрила очі. Вона знала, що зараз почнеться.
І почалося.
Софія дістала телефон, відкрила Instagram і почала знімати сторіз, тримаючи камеру так, щоб видно було і тарілку з тортом, і перелякане обличчя Марічки.
— Дівчата, подивіться, куди нас занесло, — співуче прокоментувала вона. — Ми з сестрою вирішили поностальгувати, а нас зустрічають двома шматочками торту й кавою, від якої пахне паленим. Ось так виглядає «сервіс» у центрі міста. Не раджу.
Христя схопила її за руку.
— Соню, припини. Зараз же.
— А що? Правда очі коле? — Софія вирвала руку. — Ти сама казала, що хочеш, щоб це місце залишилося таким, як раніше. А воно залишилося. На рівні дев’яностих.
Марічка стояла, як укопана. Її губи тремтіли.
— Ви ж… ви ж приходили сюди дітьми, — тихо сказала вона. — Я пам’ятаю. Ви завжди замовляли «П’яну вишню» і просили добавки. Пані Люба сама вам носила…
— Пані Люби не стало п’ять років тому, — різко відповіла Софія. — І це кафе відійшло разом з нею я так бачу.
Тиша в залі стала такою густою, що чути було, як капає кран на кухні.
Христя підвелася.
— Ми підемо, — сказала вона Марічці. — Вибачте. Ось, — вона поклала на стіл п’ятисотгривневу купюру, хоча вони випили лише по пів чашки. — Це за незручності.
Софія вже стояла біля дверей, надягаючи рукавички.
— Ходи вже, — кинула вона. — Я викликала таксі.
Вони вийшли на мороз. Софія йшла швидко, каблуки цокали по бруківці.
— Ти могла б хоч раз не влаштовувати цирк, — сказала Христя, ледве встигаючи за нею.
— А ти могла б хоч раз не бути такою м’якотілою, — огризнулася Софія. — Це місце —діра. І ти це знаєш. Ти просто боїшся це визнати, бо для тебе це «спогади». А я не хочу пити каву зі смаком плісняви заради твоїх дитячих ілюзій.
Таксі під’їхало. Вони сіли мовчки. Водій щось весело розповідав про пробки, але сестри не слухали.
Через п’ятнадцять хвилин тиші Христя сказала:
— Мама просила нас зайти туди разом. Востаннє.
Софія різко повернула голову.
— Що?
— Вона перед відходом просила. Сказала: «Як будете в місті, зайдіть у «Ластівку». Посидьте за нашим столиком. Згадайте, як ми там сиділи втрьох». Я тобі не казала, бо знала, що ти почнеш…
Софія відвернулася до вікна.
— Я б усе одно пішла, — тихо сказала вона. — Просто… не так.
Вони їхали мовчки до самого будинку Софії — нової висотки на Печерську з консьєржем і видом на Дніпро.
Коли таксі зупинилося, Софія сказала:
— Заходь. Вип’ємо нормальної кави.
Христя хотіла відмовитися, але щось у голосі сестри її зупинило.
В квартирі Софії пахло дорогим парфумом і свіжими квітами. На кухні стояла кавомашина, яка коштувала більше, ніж річний дохід Марічки.
Софія мовчки зробила дві порції лате з ідеальною пінкою.
— Сідай, — сказала вона.
Христя сіла.
— Ти пам’ятаєш, як ми з мамою чекали тебе там щочетверга? — раптом запитала Софія, не дивлячись на сестру.
Христя здивовано підняла очі.
— Ти закінчувала тренування з тенісу, — продовжувала Софія. — Пізно. Ми з мамою приходили о п’ятій, замовляли торт і чекали. Іноді по дві години.
Мама ніколи не скаржилася. Казала: «Наша чемпіонка прийде — і все буде добре».
Христя мовчала.
— Я ненавиділа той торт, — тихо сказала Софія. — Він був занадто солодкий. І кава мені не подобалася. Але я сиділа і чекала. Бо мама казала, що так треба. Бо ми — сім’я.
Вона підняла очі. Вони були червоні.
— А потім мами не стало. І ти поїхала до Канади. І я залишилася. І перестала туди ходити. Бо без вас обох там було… порожньо.
Христя простягнула руку й взяла сестру за долоню.
— Я не знала, — тихо сказала вона.
— Ти ніколи не питала, — відповіла Софія. — Ти просто поїхала. І я вирішила, що якщо я стану успішною, багатою, відомою — то мені не буде боляче. Що я зможу купити собі нове дитинство. З нормальним тортом і нормальною кавою.
Вона засміялася — гірко, коротко.
— А вийшло, що я просто стала “мимрою”, яка знімає сторіз про чуже кафе.
Христя міцніше стиснула її руку.
— Ми можемо повернутися, — сказала вона. — Завтра. І замовимо той самий торт. І посидимо. Дві години, якщо треба.
Софія подивилася на неї.
— Ти серйозно?
— Так. І я заплачу за все. І ти не зніматимеш сторіз.
Софія кивнула.
Наступного дня о п’ятій годині вони знову стояли перед «Ластівкою».
Марічка побачила їх і завмерла.
— Добрий день… — почала вона обережно.
Софія зробила крок уперед.
— Добрий день, Марічко, — сказала вона. — Ми б хотіли… два шматочки «П’яної вишні». І дві кави. Як раніше. І… вибачте мене, будь ласка. За вчора.
Марічка відкрила рота, але не змогла нічого сказати.
— І ще, — додала Софія, дістаючи телефон. — Можна я зніму сторіз? Але вже інші. Про те, що іноді найкраща кава — це та,
яку варили двадцять років тому. І найкращий торт — той, що занадто солодкий.
Вона посміхнулася. Вперше за багато років — щиро.
Марічка кивнула, і в неї потекли сльози.
— Звісно, дівчатка. Сідайте. Я зараз все принесу. І… добавку теж. Як колись.
Вони сіли за той самий столик біля вікна.
Софія подивилася на сестру.
— Дві години чекатимемо?
— Дві години, — відповіла Христя.
І вони чекали. Не було кого чекати, але вони сиділи. І їли той самий надто солодкий торт. І пили каву, від якої колись крутило ніс.
А за вікном падав сніг.
І дзвіночок над дверима дзвенів так само, як двадцять п’ять років тому.
І вперше за довгий час обидві відчули: вдома не там, де дорога кавомашина.
Вдома там, де тебе чекали. Навіть якщо чекати вже нікого.
Тетяна Макаренко
