У великому місті, в звичайній багатоповерхівці на околиці, жила Настя Шевчук. Їй було тридцять п’ять, розлучена вже три роки, двоє чудових дітей: десятирічний Артемко і семирічна Софійка.
Настя працювала бухгалтером у невеликій фірмі, жила скромно, але гідно. Квартира була маленька, двокімнатна, але тепла й затишна.
Найбільше вона любила свята, особливо Новий рік. Кожного разу старалася зробити його особливим для дітей: ялинка, подарунки, олів’є й мандарини.
Цього року Новий рік припадав на середу. Настя давно планувала святкувати вдома, з дітьми. Купила нову ялинку, іграшки, навіть квитки на дитячу виставу за тиждень до свята замовила. Але родина мала інші плани.
Мати Насті, Ольга Петрівна, жінка енергійна, шістдесяти двох років, завжди любила збирати всю родину разом. У неї був свій будиночок у передмісті, великий, з каміном і садом.
Кожного Нового року там збиралися: Ольга Петрівна з чоловіком, Настина старша сестра Лариса з чоловіком і двома дітьми, тітка з дядьком, ще кілька двоюрідних. Настя з дітьми теж завжди була запрошена.
Але цього разу Настя сказала заздалегідь:
— Мамо, цього року ми святкуватимемо вдома. Діти хочуть свою ялинку, я вже все купила. Приїдемо до вас першого січня на обід, добре?
Ольга Петрівна спочатку погодилася:
— Ну гаразд, доню. Як хочеш. Але шкода, без вас не те свято.
Настя зраділа. Вперше за багато років вона відчула, що може мати свій власний Новий рік, не як «додаток» до великої родини, а як господиня свого свята.
Але все змінилося одного грудневого вечора, за тиждень до Нового року.
Настя приїхала до матері допомогти з прибиранням — Ольга Петрівна готувалася до гостей. Діти залишилися вдома з батьком (колишнім чоловіком Насті), який забрав їх на вихідні.
Настя мила вікна, коли почула голоси з кухні. Мати розмовляла по телефону з Ларисою. Голос був гучний, Настя стояла в коридорі біля дверей і мимоволі все чула.
— Ларисо, слухай, все вже організовано, — казала Ольга Петрівна радісним голосом. — Настя за все подбала. Я з нею поговорила, вона погодилася.
Настя завмерла. «Про що це вона?»
— Так, так, доню. Вона й їжу приготує, і салати, і все оплатить. Я їй сказала, що в нас грошей мало цього року, пенсія маленька, а ти з Андрієм кредит виплачуєте. То Настя сказала: «Мамо, не хвилюйтеся, я все візьму на себе». Продукти купила вже, м’ясне, фрукти, навіть феєрверки.
Настя відчула, як кров прилила до обличчя. Вона нічого такого не казала! Ніколи!
— І головне — з дітьми посидить. Ми ж усі будемо гуляти, танцювати, а що їй самій робити? Без пари ж вона. То краще з дітьми нянчитися, ніж самій на квартирі сидіти й телевізор дивитися цілу ніч. Правда ж? Краще їй з нами, ніж однією. Діти хоч маленькі, але компанія. Артемко вже великий, допоможе, а Софійка спатиме рано.
Лариса щось відповіла, Настя не розчула, але мати засміялася.
— Так, точно. Ми з татом, ви з Андрієм, тітка Валя з дядьком Сашком — усі будемо веселитися, а Настя з малими в дитячій кімнаті. Вона ж любить дітей, своя справа. І не образиться, я знаю. Вона ж добра.
Настя стояла, тримаючись за швабру, ніби за опору. Сльози навернулися на очі. «Нянька… бо без пари… краще, ніж самій телевізор дивитися…»
Вона тихо відійшла до ванної, вмила обличчя холодною водою. Потім вийшла, ніби нічого не чула.
— Мамо, я поїхала, — сказала спокійно. — Діти чекають.
— Добре, доню. Дякую за допомогу. І не забудь — тридцятого приїжджай рано, продукти привезеш, разом готуватимемо.
— Звісно, мамо.
Настя сіла в машину й тільки тоді дала волю сльозам. Образи крутилися в голові: «нянька», «без пари», «краще з дітьми, ніж самій». Вона не була самотньою! Вона мала дітей, роботу, друзів.
Вона хотіла свій Новий рік, а її знову зробили «зручною» — тією, хто платить і сидить з дітьми, бо «куди ж їй іще».
Вдома вона сіла за комп’ютер і почала діяти. Спокійно, методично, без істерик.
Спочатку скасувала замовлення в супермаркеті — великий кошик продуктів на 8000 гривень, який вона справді замовила «про запас», думаючи, що частину візьме матері. Скасовано.
Потім — резервування ресторану. Виявляється, мати без її відома замовила столик у заміському ресторані на всю компанію на північ. Настя зателефонувала:
— Добрий вечір. Шевчук, резерв на 31 грудня на 12 осіб. Так, скасовую. Ні, не переносимо. Дякую.
Адміністратор здивувався:
— Але ж завдаток був…
— Поверніть, будь ласка. Обставини змінилися.
Далі — аніматори для дітей. Мати знайшла. Настя подзвонила:
— Вибачте, скасовую замовлення. Так, на 31 грудня.
І нарешті — квитки на феєрверк-шоу в центрі міста. Скасовано.
Все. Родина залишилася без плану на Новий рік.
Настя не сказала ні слова. Ні матері, ні сестрі, нікого не попередила.
29 грудня Ольга Петрівна подзвонила:
— Настенько, ти коли продукти привезеш? Ми з Ларисою вже салати плануємо.
— Мамо, я захворіла. Температура. Не приїду, вибач.
— Ой, шкода! А як же Новий рік?
— Не знаю, мамо. Ви ж дорослі, щось придумаєте.
30 грудня Лариса подзвонила в паніці:
— Настя, що відбувається? Ресторан дзвонив, сказав, що ти скасувала резерв! Ми ж усі туди мали їхати!
Настя спокійно:
— Так, скасувала. Я ж казала, що цього року святкуємо вдома. Ви вирішили інакше — ну то й святкуйте як хочете.
— Але ж мама сказала, що ти все організувала! І оплатила!
— Мама помилилася. Я нічого не обіцяла. І не оплачувала.
— Ти що, серйозно? А продукти?
— Все скасовано. Вибач.
Лариса закричала:
— Ти егоїстка! Як ти могла? Мама в сльозах! Діти чекають свята!
— А я що, не дитина своєї матері? — тихо відповіла Настя. — Ви вирішили за мене, ким я буду на святі. Нянькою для всіх онуків, бо «без пари». То святкуйте без няньки.
І поклала слухавку.
31 грудня, о п’ятій вечора, пролунав дзвінок у двері. Настя відкрила — на порозі стояла вся родина: мати, батько, Лариса з чоловіком і дітьми, тітка Валя з дядьком Сашком. У руках — пакети з продуктами, шампанське, ялинкові прикраси.
Ольга Петрівна мало не плакала:
— Настенько, доню…. Я не те мала на увазі… Я просто хотіла, щоб ти була з нами…
Лариса додала:
— Ми всі винні. Думали, що тобі так краще… А вийшло образливо. Пробач.
Діти — усі четверо — кричали:
— Тітко Настя, пустіть нас! Ми хочемо з вами Новий рік!
Настя постояла, подивилася на них. Потім усміхнулася й відчинила двері ширше.
— Заходьте. Ялинка стоїть, олів’є в холодильнику, телевізор великий. Будемо разом.
Вони святкували до ранку. Танцювали, співали. Настя сиділа в центрі, з дітьми на колінах — але цього разу не як нянька, а як головна господиня свята.
Опівночі Ольга Петрівна підняла келих:
— За Настю! За нашу доньку, яка навчила нас, що не можна вирішувати за інших. І за те, щоб ми завжди були разом — але поважаючи одне одного.
Настя посміхнулася:
— За родину. І за те, щоб наступного року планувати свято разом. З самого початку.
Так Новий рік став найщирішим за багато років. А Настя зрозуміла: іноді, щоб тебе почули, треба просто… скасувати все.
Олеся Срібна
