Настя стояла біля дзеркала в передпокої, поправляючи свою нову сукню. Вона була простою, але елегантною – темно-синій колір, що підкреслював її струнку фігуру, і легкий виріз, який додавав шарму.
Сьогодні був особливий день: день народження свекрухи, Марії Петрівни. Вся родина мала зібратися за столом у їхньому старому будинку на околиці Києва.
Настя вже цілий ранок провела на кухні, готуючи страви: борщ з пампушками, вареники з вишнями, салат “Олів’є” і навіть торт з кремом, який вона спекла власноруч.
Вона хотіла, щоб все було ідеально, бо знала, як Марія Петрівна любить критикувати.
Але ось двері кухні відчинилися, і свекруха увійшла, похапцем оглядаючи кімнату. Вона була жінкою років шістдесяти, з коротким сивим волоссям, завжди в строгому костюмі, ніби на ділову зустріч.
“Настю, а куди це ти зібралася? Тобі за стіл і так не потрібно сідати. Адже ти повинна нам подавати страви,” – заявила поспіхом свекруха, її голос був різким, як завжди, коли вона давала вказівки.
Настя застигла, тримаючи в руках гребінець. Вона відчула, як гаряча хвиля обурення піднімається.
“Маріє Петрівно, але ж це ваш день народження. Я думала, ми всі разом сядемо за стіл, як родина,” – відповіла вона тихо, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
Свекруха фиркнула, махнувши рукою. “Родина? Ти, дівчинко, ще не зрозуміла? Ти – невістка, а не дочка. Твоє місце – на кухні. Подавати, прибирати, догоджати. А за стіл сядуть ті, хто заслуговує: я, мій син, мої сестри. Іди-но, перевір, чи борщ не перекипів.”
Настя відвернулася, щоб свекруха не побачила сліз, що наверталися на очі. Вона вийшла на кухню, де аромат страв наповнював повітря.
“Чому вона завжди так? – подумала Настя. – Я ж стараюся, роблю все, щоб їй догодити.”
Вона згадала, як познайомилася з чоловіком, Андрієм, три роки тому. Він був чарівним інженером, з теплими карими очима і посмішкою, що розтоплювала серце. Вони зустрічалися в кафе біля університету, де Настя вивчала журналістику.
“Ти – моя принцеса,” – казав він тоді, цілуючи її руку. Але після весілля все змінилося. Марія Петрівна втручалася в усе: як готувати, як одягатися, як виховувати майбутніх дітей. “Ти повинна бути слухняною,” – повторювала вона.
Двері відчинилися знову, і увійшов Андрій. Він був у святковій сорочці, з букетом квітів для матері. “Настю, кохана, ти готова? Гості вже приїжджають,” – сказав він, обіймаючи її за талію.
“Андрію, твоя мама сказала, що я не сяду за стіл. Що я повинна тільки подавати,” – прошепотіла Настя, дивлячись йому в очі.
Андрій зітхнув, відводячи погляд. “Ну, ти ж знаєш маму. Вона старомодна. Просто потерпи сьогодні. Для мене.”
“Для тебе? А для мене? Я ж твоя дружина, а не служниця!” – вигукнула Настя, але тихо, щоб не почула свекруха.
“Не починай, будь ласка. Це її день. Давай не псувати свято,” – відповів Андрій.
Настя залишилася одна, мішаючи борщ. “Чому він завжди на її боці? – думала вона. – Невже не бачить, як це мене принижує?” Вона згадала своє дитинство в маленькому містечку на Західній Україні.
Батьки завжди ставилися до неї як до рівної: тато вчив грати на гітарі, мама – готувати з любов’ю. “Ти можеш все, доню,” – казала мама. А тут… Тут вона відчувала себе чужою.
Тим часом гості почали прибувати. Першою приїхала тітка Ольга, сестра свекрухи, з великим пакунком подарунків.
“Маріє, сестричко, вітаю! Який у тебе чудовий будинок!” – вигукнула вона, обіймаючи сестру.
“Дякую, Ольго. Заходь, сідай. Настя зараз подасть чай,” – відповіла Марія Петрівна, вказуючи на стіл.
Настя винесла піднос з чаєм і печивом. “Добрий день, тітко Ольго. Будь ласка, пригощайтеся,” – сказала вона ввічливо.
Ольга подивилася на неї зверху вниз. “О, невістка. Ти така молода. Маріє, ти її добре навчила? Бо мій син одружився з такою, що й яйце не вміє зварити.”
“Та навчаю потроху. Але молодь нині лінива,” – посміхнулася свекруха.
Насті було неприємно, але мовчала, повертаючись на кухню. За нею увійшов дядько Петро, чоловік Ольги. “Дівчино, а де горілка? Без неї свято не свято!” – гукнув він.
“Зараз, дядьку Петре,” – відповіла Настя, дістаючи пляшку.
Потім приїхали кузини – дочки Ольги, Анна і Віка. Вони були ровесницями Насті, але поводилися як принцеси. “Ой, Настю, ти в цій сукні? Вона ж така… проста,” – сказала Анна, хихикаючи.
“Так, я її люблю. Вона зручна,” – відрізала Настя, намагаючись не показати образи.
“Ну, для кухні – саме те,” – додала Віка, і обидві розсміялися.
Стіл був накритий: біла скатертина, кришталеві келихи, свічки. Всі сіли: Марія Петрівна на чолі, Андрій праворуч від неї, Ольга ліворуч, Петро, Анна, Віка. Настя стояла осторонь, тримаючи тарілки.
“Настю, подавай борщ. І не забудь пампушки,” – скомандувала свекруха.
Настя розлила борщ, розклала пампушки. “Смачного,” – сказала вона тихо.
“Ой, Маріє, цей борщ… Він якийсь прісний. Ти її не навчила додавати спеції?” – скривилася Ольга.
“Та намагаюся. Але вона з села, що з неї взяти,” – зітхнула свекруха.
Андрій мовчав, жуючи. Настя відчула, як сльози душать її. Вона вийшла на кухню, сіла на стілець і заплакала. “Чому я терплю це? – думала вона. – Я ж журналістка, маю роботу, друзів. Навіщо мені це приниження?”
Раптом двері відчинилися, і увійшла бабуся Катерина, мати Насті, яка приїхала з села на свято. Вона була маленькою, зморщеною жінкою з добрими очима.
“Доню, що сталося? Чому ти плачеш?” – запитала вона, обіймаючи Настю.
“Мамо, вони мене не вважають за людину. Свекруха сказала, що я не сяду за стіл, тільки подаватиму,” – схлипнула Настя.
Бабуся Катерина стиснула губи. “Це не діло. Ти – дружина, не служниця. Ходімо, я поговорю.”
“Ні, мамо, не треба. Андрій скаже, що я псую свято,” – заперечила Настя.
Але бабуся вже вийшла до їдальні. “Добрий день усім. Вітаю з днем народження, Маріє Петрівно,” – сказала вона голосно.
“О, Катерино Іванівно. Заходьте, сідайте,” – відповіла свекруха, але з кислою посмішкою.
“Дякую, але чому моя дочка стоїть? Де її місце?” – запитала бабуся прямо.
Запала тиша. Марія Петрівна почервоніла. “Ваша дочка – невістка. В нашій родині невістки подають.”
“В нашій родині всі рівні. Настя – частина сім’ї. Якщо вона не сяде, то і я не сяду,” – заявила бабуся.
Андрій підвівся. “Мамо, може, нехай Настя сяде. Це ж свято.”
“Ти завжди на її боці! – вигукнула свекруха. – Вона тебе зачарувала!”
“Ні, мамо, я просто люблю її. І вона заслуговує на повагу,” – відповів Андрій, вперше за довгий час.
Ольга втрутилася: “Маріє, заспокойся. Нехай сідає. Борщ і так смачний.”
Настя сіла поруч з Андрієм, тримаючи бабусину руку. “Дякую, мамо,” – прошепотіла вона.
Обід продовжився, але напруга висіла в повітрі. Петро налив горілки. “За здоров’я іменинниці!” – проголосив він.
Анна повернулася до Насті: “Розкажи, чим ти займаєшся? Андрій казав, ти журналістка.”
“Так, пишу статті для онлайн-видання. Про соціальні теми, права жінок,” – відповіла Настя.
Віка фиркнула. “Права жінок? А тут ти подаєш. Іронія.”
“Може, і так. Але я змінююся,” – сказала Настя твердо.
Свекруха змінила тему: “А пам’ятаєте, як Андрій був малим? Він завжди казав: ‘Мамо, ти найкраща!'”
“Так, мамо, ти найкраща. Але тепер у мене є Настя,” – усміхнувся Андрій.
Після борщу Настя подала вареники. “Смачного,” – сказала вона.
“Ці вареники – як у мами,” – похвалив Петро.
“Дякую. Це рецепт моєї бабусі,” – відповіла Настя.
Розмова потекла про старі часи. Бабуся Катерина розповіла історію: “Коли я була молодою, мій чоловік завжди допомагав на кухні. Ми були командою.”
“В наш час чоловіки не готують,” – заперечила Ольга.
“А шкода. Андрію, може, ти допоможеш Насті наступного разу?” – запитала бабуся.
Андрій кивнув. “Добре, мамо.”
Після вареників був салат, потім торт. Свекруха розрізала його. “Настю, ти спекла? Непогано, як для початківця.”
“Дякую,” – сказала Настя, але в душі раділа.
Вечір минув. Гості роз’їхалися. Андрій обійняв Настю. “Вибач, кохана. Я не повинен був мовчати.”
“Тепер ти заговорив. Це головне,” – відповіла вона.
Свекруха підійшла. “Настю, може, я перебільшила. Сідай наступного разу.”
“Дякую, Маріє Петрівно,” – сказала Настя.
З того дня все змінилося. Настя почала відстоювати себе, Андрій підтримував, а свекруха… Ну, вона старалася. Родина стала справжньою.
Але це була тільки початок. Через місяць Настя дізналася, що при надії. “Андрію, у нас буде дитина!” – вигукнула вона.
“Чудово! Мама буде рада,” – відповів він.
Але свекруха, дізнавшись, сказала: “Нарешті! Але ти повинна слухатися мене в усьому. Я знаю, як виховувати.”
“Ні, Маріє Петрівно. Ми самі вирішимо,” – заперечила Настя.
Свекруха приносила поради: “Не їж це, не роби те.”
Бабуся Катерина приїхала допомогти. “Доню, тримайся. Я з тобою.”
Появився син, Петрик. Свекруха приїхала. “Мій онук! Він схожий на Андрія.”
“Так, але очі – мої,” – усміхнулася Настя.
Вдома свекруха хотіла керувати: “Годуй так, клади спати отак.”
“Дякую, але ми по-своєму,” – сказала Настя.
Конфлікт спалахнув, коли свекруха сказала: “Ти погана мати, якщо працюєш.”
“Ні, я хороша мати, бо показую сину, що жінка може все,” – відрізала Настя.
Андрій підтримав: “Мамо, Настя права.”
Свекруха образилася, але з часом пом’якшала. “Може, я старомодна,” – зізналася вона.
“Ми вас любимо,” – сказала Настя.
Родина згуртувалася. На день народження Петрика всі сіли за стіл разом. “За нашу сім’ю!” – проголосив Андрій.
“За рівність,” – додала Настя.
Історія тривала: Петрик ріс, Настя просувалася по кар’єрі, свекруха вчилася поважати. Життя стало кращим.
Олеся Срібна
