Золочена люстра у вітальні відкидала холодні відблиски на кришталеві келихи. Настя стояла біля вікна, стискаючи пальцями край важкої штор.
Мати, Олена Вікторівна, сиділа в кріслі, елегантно закинувши ногу на ногу, і з виглядом переможниці переглядала документи на столі.
— Настю, припини цей театральний драматизм, — холодно кинула мати. — Ти хоч розумієш, що сьогодні відбулося? Від твого біологічного батька, того самого «художника-невдахи», як я його називала, ми нарешті відсудили квартиру в центрі.
А твій вітчим, Артур, підписав папери про передачу тобі частки в мережі ресторанів. І ти ще смієш ходити з таким обличчям, ніби я тебе на каторгу відправляю?
Настя різко повернулася. Її очі блищали від стримуваних сліз, але голос тремтів від люті.
— Квартира? Бізнес? Мамо, ти серйозно вважаєш, що це те, про що я мріяла всі ці роки?
— А про що ж іще можна мріяти у двадцять три? — Олена щиро здивувалася, підвівши ідеально вищипану брову. — Поки твої подруги думають, як закрити кредит за вживане авто, ти входиш у доросле життя з фундаментом, який я будувала цеглина за цеглиною! Це все завдяки моїм комбінаціям, моїм нервам!
— Твоїм махінаціям, мамо! — вигукнула Настя. — Ти викреслила мого батька з мого життя, коли мені було п’ять! Ти сказала, що він нас кинув, що він нас ненавидів. А виявляється, ти просто поставила йому ультиматум: або він зникає, або ти знищиш його кар’єру своїми зв’язками.
— Я забезпечувала тобі майбутнє! — Олена підхопилася з крісла, і її голос став на октаву вищим. — Твій батько не міг купити тобі навіть нормальні зимові чоботи. А Артур…
— Артур — це твій бізнес-проєкт! — перебила дівчина. — Ти вийшла за нього, бо це було вигідно. Ти змушувала мене посміхатися йому на сімейних обідах, грати роль ідеальної доньки, поки він купував мені чергові дорогі сумки замість того, щоб просто запитати, як у мене справи. Ти продала моє дитинство за нерухомість!
— Як ти смієш так зі мною розмовляти? — Олена підійшла впритул, її обличчя почервоніло. — Я не спала ночами, я терпіла характер Артура, я вела юридичні суперечки, щоб ти сьогодні мала це все! Від одного батька — стіни, від іншого — гроші. Ти — найбагатша наречена в цьому місті!
— Я — найсамотніша людина в цьому місті! — Настя вдарила долонею по столу так, що папери розлетілися підлогою. — Дуже тобі вдячна, мамо, за цей «спадок».
Справді. Але я хотіла просто одного батька. Одного! Який би був зі мною з самого дитинства. Який би вчив мене кататися на велосипеді, а не передавав через адвокатів ключі від квартири, в якій він помер на самоті!
— Він був слабким, Настю. Слабким людям немає місця в нашому світі.
— Це ти зробила його таким у моїх очах! Ти створила цю ілюзію успіху, де почуття — це валюта, а любов — це інвестиція. Ти кажеш, що це «завдяки тобі»? Тоді знай: це завдяки тобі я не знаю, що таке довіра. Це завдяки тобі я щовечора згадую те єдине фото батька, яке ти не встигла спалити.
Олена Вікторівна на мить замовкла, її губи стиснулися у тонку лінію.
— Ти ще приповзеш і подякуєш мені, коли зрозумієш, що на «пам’яті» і «велосипедах» кашу не звариш. Життя — це боротьба за ресурси.
— Тоді борися сама, — тихо, але твердо сказала Настя, піднімаючи з підлоги свою стару сумку. — Забирай ці папери. Забирай частку в ресторанах. Мені не потрібні ключі від кліток, які ти для мене збудувала.
— Куди ти зібралася? — в голосі матері вперше прозвучав не гнів, а страх втрати контролю. — У тебе ж нічого немає!
— У мене є те, чого ти ніколи не мала, — Настя вже була біля дверей. — У мене є пам’ять про те, що колись я була щасливою просто так, без жодного документа на право власності. Живи у своїх стінах сама, мамо. Вони такі ж холодні, як і ти.
Двері з гуркотом зачинилися. Олена залишилася стояти посеред розкішної вітальні, а під її ногами, ніби осіннє листя, лежали розкидані акти передачі майна, які раптом втратили будь-яку цінність.
Після того як двері квартири зачинилися, Настя опинилася в під’їзді, де панувала тиша, що дзвеніла у вухах. Вона не знала, куди йде, але ноги самі несли її геть від материнського «благополуччя».
У кишені був лише старий телефон і зім’ята візитка, яку їй таємно передав нотаріус під час підписання паперів на квартиру батька.
На візитці було від руки написано: «Михайло, старий друг твого тата. Зателефонуй, якщо захочеш дізнатися правду, а не юридичні факти».
Настя знайшла потрібну адресу на околиці міста. Це був старий будинок із низькими стелями, де в повітрі стояв густий запах розчинника та сухої трави. Двері відчинив сивий чоловік у заляпаному фарбою фартуху.
— Ви схожі на нього, — замість вітання промовив Михайло, відступаючи вбік. — Ті самі очі. Андрій завжди казав, що у вас погляд людини, яка шукає сенс там, де інші бачать лише вигоду.
— Ви знали його… справжнього? — Настя сіла на край потертого дивана. — Мама казала, що він був невдахою. Що він просто не хотів боротися за нас.
Михайло гірко засміявся, витираючи руки об ганчірку.
— Не хотів? Дівчинко, твій батько три роки намагався домогтися побачень через суди. Але твоя мати… Олена Вікторівна — жінка системна. Вона купувала експертизи, свідків, навіть дільничних. Вона зробила його «небезпечним для дитини». Він зламався не тому, що був слабким, а тому, що не міг бачити, як тебе тягають по допитах психологи, змушуючи обирати між мамою та татом.
— Вона брехала мені в очі двадцять років, — прошепотіла Настя, стискаючи кулаки. — Вона казала, що він жодного разу не запитав про мене.
— Він писав тобі листи. Щомісяця. — Михайло підійшов до великої шафи й дістав запорошену коробку. — Твоя мати повертала їх нерозкритими. Останній прийшов за тиждень до того, як його серце не витримало. Він знав, що вона не віддасть їх тобі, тому дублював частину мені. «На всякий випадок», як він казав.
Настя тремтячими руками відкрила коробку. Зверху лежав невеликий ескіз: маленька дівчинка на велосипеді, а поруч — висока тінь чоловіка, який тримає сидіння.
— Це та сама прогулянка, яку я пам’ятаю! — скрикнула Настя. — Мама казала, що мені це наснилося! Що я впала, а його взагалі не було поруч!
— Вона стирала його з твоєї пам’яті, як невдалий ескіз, — зітхнув художник. — А він до останнього дня малював тебе. Вся та квартира, яку вона зараз так гордо «вручила» тобі як трофей — це була його майстерня. Він беріг її для тебе, відмовлявся продавати навіть тоді, коли не мав за що купити ліки.
Повернення для фінальної розмови
Того ж вечора Настя повернулася до матері. Олена Вікторівна вже заспокоїлася, пила вино і розмовляла по телефону про поставки для ресторану. Побачивши доньку, вона лише кивнула на крісло.
— Одумалася? Розумна дівчинка. Гроші люблять тишу, Настю. Давай забудемо цей обмін люб’язностями.
— Я бачила листи, мамо, — голос Насті був холодним, як лід.
Олена завмерла з келихом біля губ. Її обличчя на мить здригнулося, але маска «залізної леді» швидко повернулася на місце.
— Які ще листи?
— Листи, які ти повертала нерозкритими. Ескізи мого дитинства, яке ти намагалася видалити, як вірус із комп’ютера. Ти не просто забрала в мене батька, ти намагалася переконати мене, що я нікому не була потрібна, крім тебе і твого гаманця!
— Я захищала тебе від злиднів! — вигукнула Олена, ставлячи келих так різко, що рідина вихлюпнулася на білу скатертину. — Ти б жила в тій смердючій майстерні! Ти б не знала, що таке приватна школа, що таке повага в суспільстві!
— Повага? — Настя підійшла до столу і поклала перед матір’ю той самий ескіз. — Ти називаєш повагою страх, який ти вселяєш людям? Ти купила мені майбутнє, але вкрала в мене коріння. Ти злилася, що я не вдячна? Тож слухай: я вдячна лише за одне. Тепер я точно знаю, якою жінкою я ніколи не стану.
— Ти нікуди не підеш, — просичала мати. — Без мого підпису на передачу активів ти — ніхто.
— Саме так, мамо. Я — ніхто в твоєму світі паперів. І це найкраще, що зі мною траплялося.
Настя розвернулася і вийшла, не озираючись на крики матері про «невдячну дитину». Вона знала, куди йде. У ту саму стару квартиру-майстерню, де в кутку стояв мольберт, а на підвіконні все ще лежав пил, який пам’ятав руки її справжнього батька.
Галина Червона
