– Настю ти що з Максимом посварилася?- єхидна питала сусідка Вікторія.- В з чого ти це взяла? у нас усе чудово.- Ну не знаю, коли в мене з моїм було все добре то він, з усіма речами не виходив з квартири і не замовляв таксі.
Настя відчула, як усередині щось неприємно стиснулося, але ззовні лише розправила плечі та іронічно підняла брову.
— Вікторіє, дорога, ваша пильність просто вражає. Вам би в детективному агентстві працювати, а не біля під’їзду на лавці чергувати, — відрізала Настя, міцніше стискаючи в руках пакет із продуктами.
— Та я ж як краще хочу! — Вікторія підсунулася ближче, її очі блищали від азарту. — Просто бачу: виходить твій Максим, обличчя червоне, в руках — дві валізи, ще й той його величезний рюкзак, з яким він у похід ходив. Ледь у таксі все впхнув. А ти кажеш — «все чудово»?
Настя лише кивнула і прискорила крок до під’їзду. Насправді всередині неї палахкотіло справжнє пекло. Як тільки двері квартири зачинилися, вона відкинула пакет убік і глянула на порожній передпокій. Тепер тут не було ні його кросівок, ні куртки, що вічно висіла криво.
А почалося все з того самого ранку, який мав стати ідеальним.
— Максим, ти знову переставив мої квіти на підвіконні? — Настя стояла посеред вітальні, вказуючи на горщики з орхідеями. — Я ж казала, їм там надто багато сонця! Вони загинуть!
— Настю, вони заважали мені відкрити вікно! — вигукнув Максим із кухні. — Мені що, задихнутися в цій квартирі заради твоїх гербаріїв? Ти робиш із дому оранжерею, в якій людині вже немає місця.
— Це не гербарії, це живі рослини! — вона зайшла на кухню, де Максим намагався знайти свою улюблену чашку. — І якби ти хоч раз прибрав за собою тарілку, ти б помітив, що місця тут достатньо.
— О, знову почалося! — Максим гучно поставив чайник на плиту. — Ти кожен мій крок перетворюєш на злочин. Не туди поставив, не так подивився, не тим тоном відповів. Тобі не чоловік потрібен, а програмований робот.
— Мені потрібна людина, яка поважає мої зусилля! — голос Насті став вищим. — Я вчора весь вечір готувала вечерю, а ти прийшов, з’їв усе за п’ять хвилин, встромивши ніс у телефон, і навіть не помітив, що я змінила скатертину!
— Скатертину? Ти серйозно? — Максим розвів руками. — Ми сваримося через шматок тканини? Настю, ти шукаєш приводи для конфлікту на рівному місці. Може, тобі просто подобається почуватися жертвою моєї «неуважності»?
— Мені подобається порядок! А тобі подобається хаос. Ти приносиш його з собою всюди. Твоя мама була права, коли казала, що ти ще не готовий до дорослого життя.
Ця фраза стала останньою краплею. Максим завмер, його обличчя зблідло.
— Моя мати? Ти тепер ще й її сюди приплетеш? Знаєш що, Настю, якщо я такий нестерпний хаос у твоєму стерильному світі, то, мабуть, тобі буде краще без мене.
— Можливо, і буде! Принаймні, я зможу знайти свої речі там, де я їх поклала!
— Чудово! — Максим розвернувся і попрямував до спальні. — Тоді не заважай мені збиратися.
— Куди ти збираєшся? — Настя пішла за ним, серце калатало десь у горлі. — Зараз восьма ранку!
— Туди, де скатертина — це просто скатертина, а не привід для тригодинної лекції! — він вихопив валізу з шафи й почав хаотично кидати туди сорочки.
— Ти дієш як дитина! — кричала вона, стоячи в дверях. — Замість того, щоб поговорити, ти просто тікаєш? Це твоє вирішення проблем?
— Поговорити? Настю, ми «говоримо» вже пів року, але чуєш ти тільки себе. Ти створила свій ідеальний сценарій, і якщо я відхиляюся від ролі хоч на сантиметр — вибухає скандал. Я втомився бути актором у твоєму театрі одного актора.
— Я просто хочу, щоб ми жили як нормальна сім’я! — Настя вже не стримувала сліз. — Щоб був затишок, щоб була взаємодопомога!
— Затишок — це коли вдома спокійно, а не коли боїшся дихнути, щоб не порушити твій фен-шуй! — Максим застебнув валізу з таким тріском, ніби розірвав щось важливе між ними.
Він підхопив речі й попрямував до виходу. Настя стояла посеред коридору, заблокувавши шлях.
— Якщо ти зараз вийдеш, не сподівайся, що я буду дзвонити й просити повернутися!
— А я й не чекаю, — холодно відповів він. — Замовляй нову скатертину, Настю. На одну персону.
Двері зачинилися з глухим звуком.
Настя прийшла до тями від різкого дзвінка телефону. Це була Вікторія. Звісно, вона не могла втриматися.
— Настусю, я тут подумала… — єхидно почала сусідка. — Може тобі допомогти речі перебрати? Ну, якщо Максим вже не повернеться…
Настя глибоко вдихнула, згадуючи кожне слово сьогоднішньої сварки. Їй було боляче, але гордість виявилася сильнішою.
— Вікторіє, — спокійно відповіла Настя. — Максим поїхав за моїм проханням. Ми вирішили оновити меблі, і він відвіз старі речі на дачу. А валізи… там просто мій сезонний одяг, який він люб’язно погодився відвезти в хімчистку. Так що не хвилюйтеся, у нас все не просто добре, а ідеально.
Вона поклала слухавку і повільно опустилася на диван. В квартирі панувала тиша, про яку вона так мріяла. Але чомусь тепер ця тиша здавалася не затишною, а крижаною.
Минуло два тижні. Квартира Насті сяяла стерильною чистотою: кожна подушка лежала під ідеальним кутом, орхідеї на підвіконні почувалися прекрасно, а на кухні панувала тиша, яку не порушував брязкіт чужого посуду. Проте ця перемога над хаосом виявилася гіркою на смак.
Того вечора Настя вирішила зайти в невелику італійську крамничку на іншому кінці району — там продавали особливу пасту, яку вона так любила. Вона сподівалася, що вишукана вечеря на самоті допоможе їй нарешті відчути смак свободи.
Дзвоник над дверима весело дзінькнув. Настя застигла біля полиці з оливковою олією. Біля каси стояв Максим. Він виглядав трохи розгубленим, тримаючи в руках пачку спагеті та банку гострого соусу.
— Настя? — він помітив її першим. Його голос звучав напрочуд спокійно, але в очах промайнула тінь напруги.
— О, Максиме. Яка несподіванка, — вона намагалася надати голосу байдужості, але руки мимоволі стиснули сумочку. — Ти теж вирішив долучитися до високої кухні? Чи на дачі закінчилися консерви?
Максим ледь помітно всміхнувся, хоча в цій посмішці було більше суму, ніж іронії.
— На дачі? — перепитав він. — Ах так, я ж чув від Вікторії твою версію мого «переїзду». Кажуть, я відвіз старі меблі й твій сезонний одяг у хімчистку. Дуже винахідливо, Настю. Ти як завжди — ідеальний сценарист для сусідів.
— А що я мала їй сказати? — спалахнула вона. — Що мій чоловік зібрав валізи о восьмій ранку через квіти та скатертину? Щоб вона потім пів року обговорювала це в кожній черзі?
— Проблема не в Вікторії, — Максим підійшов ближче, ігноруючи чергу на касі. — Проблема в тому, що ти навіть зараз, коли ми не живемо разом, продовжуєш грати роль. Тобі важливіше те, як ми виглядаємо з боку, ніж те, що ми відчували всередині.
— Ти знову за своє? — Настя відчула, як знайоме роздратування підіймається хвилею. — Я намагалася створити дім! Затишок! А ти просто хотів, щоб тебе не чіпали. Ти жив зі мною, як у готелі, де все має з’являтися саме по собі, а «примхлива власниця» не повинна ставити зайвих запитань.
— Я хотів бути частиною дому, а не його декорацією! — Максим підвищив голос, і кілька покупців озирнулися. — Ти пам’ятаєш ту вечерю зі скатертиною? Я прийшов з роботи після десятигодинної зміни. Я був виснажений. Я просто хотів побачити дружину, а побачив ревізора, який вимірює рівень моєї вдячності лінійкою.
— Тобі було важко сказати «дякую»? Чи просто глянути на мене, а не в екран?
— Настю, я не бачив скатертини, бо я бачив твій втомлений, але злий погляд. Ти чекала моєї помилки, щоб почати свій черговий монолог про мою «незрілість». Ти сама виставила ці барикади з ідеальних речей, через які я просто не міг до тебе дотягнутися.
— Значить, тепер я ще й винна в тому, що ти пішов? — вона зробила крок вперед, ігноруючи дистанцію. — Це ж ти викликав таксі! Це ти кидав сорочки у валізу так, ніби вони тобі пекли руки!
— Так, я пішов, бо хотів дихати! — вигукнув він. — І знаєш що? Тепер я дихаю. У мене вдома бардак, я п’ю каву з паперових стаканчиків і ставлю кросівки посеред кімнати. Але знаєш, чого там немає? Там немає постійного очікування догани за неправильний рух.
Настя замовкла. Ці слова вдарили болючіше, ніж будь-яка сварка вдома. Вона глянула на його кошик — там був той самий «пекучий» соус, який він завжди додавав до всього, попри її заборони через «запах на кухні».
— Тобі справді так краще? — тихо спитала вона.
Максим відвів погляд. Він мовчав кілька секунд, розглядаючи етикетку на пачці пасти.
— Мені спокійніше, — нарешті відповів він. — Але… іноді надто тихо. Хоча я впевнений, що твої орхідеї тепер щасливі. Ніхто не відкриває вікно, коли не треба.
— Вони… вони зацвіли, — зненацька для себе сказала Настя. — Але мені здається, що в квартирі тепер пахне не квітами, а порожнечею.
Максим глянув на неї. В його погляді вже не було тієї колишньої злості, лише втома двох людей, які так і не навчилися говорити без крику.
— Може… — він зам’явся. — Може, ми спробуємо повечеряти цією пастою? Без скатертин. Просто з каструлі, як студенти?
Настя подивилася на нього, потім на банку гострого соусу.
— Тільки якщо ти сам помиєш каструлю, — вона ледь помітно посміхнулася, і це була перша справжня посмішка за два тижні.
— Домовилися, — Максим кивнув касиру. — Але тільки якщо ти не будеш коментувати, як саме я це роблю.
Вони вийшли з крамниці разом, і Вікторія, яка саме проходила повз, мало не впустила сумку від подиву.
Настя лише переможним поглядом подивилася на сусідку, але цього разу їй було байдуже, що про це подумають. Вона просто хотіла, щоб ця вечеря була не ідеальною, а справжньою.
Світлана Малосвітна
