Настя стояла біля вікна своєї маленької київської квартири на Троєщині й дивилася, як за склом повільно падає перший жовтневий сніг.
Телефон уже третій раз за день вібрував на столі. Вона знала, хто це. Ігор Степанович не вмів зупинятися.
Вона все ж підняла слухавку.
– Настю, ти ж не можеш мене не пустити на твоє весілля, як же наречена без батька? – голос у трубці був обурений, трохи хриплий мабуть, від оковитої, яку він пив «для зігріву» ще з обіду.
Настя мовчала. Вона вже навчилася не відповідати відразу – це давало йому час виговоритися.
– Я ж твій батько! Я тебе виростив! Ти що, забула, як я тебе на плечах носив, коли ти маленька була? Як я тобі велосипеда купив… ну, той, синій, що потім у сусідів позичив і не віддав…
– Тато, – нарешті тихо сказала Настя, – ти мені велосипеда не купив. Ти його виграв у карти в дяді Віті й через тиждень програв назад. А на плечах ти мене носив один раз, коли мамі сказав, що йдеш у магазин по хліб, а сам пішов на риболовлю й узяв мене з собою, бо не було з ким залишити.
На тому кінці трубки запала мовчанка. Потім Ігор Степанович кашлянув.
– Ну… це дрібниці. Головне – ти моя донька. А весілля – це святе.
– Святе? – Настя відчула, як у горлі стискається. – А те, що ти мамі сказав «хай бере сукню в прокаті, бо однаково один раз одягне», це теж святе було?
Вона кинула слухавку. Руки тремтіли.
З кухні вийшла мама, Олена Петрівна. Вже п’ять років як вони з Ігорем Степановичем жили окремо, але прізвище вона так і не змінила – «бо клопіт». У руках тримала дві чашки чаю з м’ятою.
– Знову дзвонив? – спитала тихо.
Настя кивнула.
– Каже, що я не можу його не пустити. Що наречена без батька – це сором.
Олена Петрівна поставила чашку перед донькою й сіла навпроти.
– А ти йому сказала, якого саме батька ти хочеш бачити на весіллі? Того, що пропивав мою зарплату й казав, що «бабі гроші не потрібні»? Чи того, що на моїй сорокаріччі прийшов п’яний і співав «Ой у лузі червона калина» під дверима сусідів? Чи, може, того, що коли ти в лікарні лежала у п’ятому класі, поїхав на три дні «по запчастини» до Херсона й повернувся без грошей і без запчастин?
Настя гірко посміхнулася.
– Він каже, що то все дрібниці. Головне – рідні.
– Рідні, – повторила мама й фиркнула. – Коли в тебе температура була 39 і ти просила водички, він спав на дивані й казав, що «дитина сама може дійти до холодильника». А коли мої батьки приїхали й забрали тебе до себе на тиждень, він навіть не помітив.
Настя обхопила чашку долонями. Тепло повільно розтікалося по пальцях.
– Я не хочу, щоб він там був, мамо. Я не хочу, щоб він усьому залу розповідав, який він «батько-герой», а потім напився й почав лаятися з дядечком Сашком за політику. Я не хочу, щоб мій день став його днем.
Олена Петрівна кивнула.
– І правильно. Ми самі впораємося. Бабуся з дідусем уже вибрали ресторан. Ти ж знаєш, дідусь сказав: «Я хоч раз у житті хочу, щоб моя онука почувалася принцесою, а не Золушкою з прокатною сукнею».
Настя засміялася крізь сльози.
– Пам’ятаєш, як він тоді приїхав і сказав татові: «Ігорю, ти що, з глузду з’їхав? Донька один раз заміж виходить, а ти їй зачухану їдальню пропонуєш»? Тато тоді образився на місяць.
– Образився, – підтвердила мама. – А потім прийшов до них просити три тисячі доларів «на розвиток бізнесу». Дідусь дав. Без відсотків. І без слова.
Телефон знову задзвонив. Настя глянула на екран – «Тато». Вона вимкнула звук і перевернула телефон.
– Нехай дзвонить, – сказала твердо. – Я вже доросла. Мені 28. Я сама собі заробила на весілля. І на сукню. І на кільця. І на медовий місяць. Я не зобов’язана терпіти людину, яка весь цей час була відсутня.
Олена Петрівна підвелася, підійшла до доньки й обняла її ззаду.
–
Ти моя розумниця. І я пишаюся тобою. А він… він просто не вміє інакше. Він завжди думав, що любов – це коли ти раз на рік прийдеш із тортом і скажеш «ну як ти там». А ми з тобою знаємо, що любов – це коли ти в три ночі встаєш до дитини з температурою. Коли ти віддаєш останнє, щоб вона мала гарне весілля. Коли ти просто є.
Настя повернулася й притулилася до мами.
– Я хочу, щоб на весіллі були тільки ті, хто мене любить по-справжньому. А його там не буде.
Через тиждень Ігор Степанович прийшов сам. Без дзвінка. У старому кожушку й з букетом троянд, які явно купив на базарі за пів ціни – половина вже зів’яла.
Настя відкрила двері й завмерла.
– Настю, – почав він одразу, – я все розумію. Я поганий батько був. Але дозволь мені хоч раз зробити по-людськи. Я зібрав гроші. Ось, – він витяг з кишені зім’ятий конверт. – Тут п’ятдесят тисяч. На весілля. Бери. І… пусти мене. Я обіцяю – не пити буду. І мовчатиму. Просто посиджу в куточку. Як батько.
Настя подивилася на конверт. Потім на нього.
– Звідки гроші, тато?
Він відвів очі.
– Позичені. У хлопців. Віддам.
– Тобто ти знову вліз у борги? – голос Насті затремтів. – Ти знову взяв у тих самих, від кого потім ховався по сараях?
– Настю…
– Ні, – вона відступила на крок. – Ти не змінився. Ти ніколи не змінишся. Ти знову хочеш, щоб я тебе врятувала. Але цього разу я не буду. Весілля – не привід для тебе знову зіграти в «доброго тата» на один день.
Вона взяла конверт, відкрила двері ширше й поклала гроші йому в руку.
– Віддай своїм «хлопцям». А до мене більше не приходь. І на весілля не приїжджай. Я тебе не запрошувала. І не запрошу.
Вона закрила двері. Тихенько. Без крику. Без сліз.
А за тиждень, у суботу, в ресторані над Дніпром грала музика. Настя в білосніжній сукні стояла поруч із Артемом, своїм нареченим, і сміялася так, як не сміялася ніколи в житті.
Дідусь у новому костюмі витирав сльозу й казав усім: «Оце моя онука! Оце я розумію – весілля!».
А за столом, де сиділи тільки найрідніші, не було порожнього стільця «для тата». Бо його там ніколи й не планували.
І коли ведуча запитала: «А хто поведе наречену до вівтаря?», Настя міцно взяла за руку маму й дідуся – по один бік і по другий.
– Ми самі, – сказала вона й посміхнулася. – Ми самі давно.
І в цей момент вона відчула: це її сім’я. Справжня. Та, що завжди була поруч. Та, що не зникала. Та, що не треба було просити прийти.
А десь далеко, у старій квартирі на Лівому березі, Ігор Степанович сидів перед телевізором із пляшкою й дивився весільні фотографії, які хтось виклав у фейсбук. Він довго мовчав. Потім вимкнув телефон.
І вперше за багато років не подзвонив.
Може, зрозумів.
Може, просто втомився.
А може, просто не мав уже що сказати.
Але це вже була не Настина історія. Її історія починалася саме цього вечора – з музики, сміху й людей, які любили її без умов і без «але».
І вона була щаслива. По-справжньому.
Юлія Хмара
