Наталя лежала на старому дивані у своїй тісній київській квартирі, дивлячись у стелю. Світло від вуличного ліхтаря пробивалося крізь тонкі штори, малюючи на стіні химерні тіні.
Вона зітхнула, обіймаючи подушку. “Якби я знала, що так буде, то краще б залишилася назавжди маленькою дівчинкою і ніколи не дорослішала,” – подумала вона, відчуваючи, як сльоза котиться по щоці.
Життя за останні кілька років видалося їй суцільним випробуванням, і тепер, у свої тридцять два, Наталя згадувала, як усе почалося.
Вона виросла в селі на Вінниччині, де дитинство було простим і щасливим. Батьки, Марія та Василь, тримали господарство: корову, курей, город.
Наталя бігала босоніж по траві, плела вінки з кульбаб, слухала казки від баби Ганни.
“Мамо, я виросту і стану принцесою!” – сміялася вона, крутячись у маминій спідниці.
Марія гладила її по голові: “Наталочко, ти будеш ким захочеш. Тільки вчися добре.”
У школі Наталя була старанною. “Ти молодець, – казала вчителька Олена Петрівна. – Із твоїми оцінками в університет вступиш.”
Так і сталося. У вісімнадцять Наталя поїхала до Києва, вступила на економічний факультет.
“Мамо, тату, я буду бухгалтером! – гордо заявила вона по телефону. – Зароблю гроші, куплю вам машину!”
Василь сміявся: “Головне, доню, будь щасливою.”
Університет був новим світом. Наталя жила в гуртожитку, знайшла подругу Оксану.
“Наталю, уявляєш, ми в столиці! – казала Оксана. – Ходімо на Хрещатик, там такі кав’ярні!”
“Оксанко, я ж із села, для мене це як інша планета!” – відповідала Наталя, але йшла, сміючись.
На третьому курсі вона познайомилася з Олегом, аспірантом з їхнього вишу. Він був високий, з темними очима і завжди жартував.
“Наталю, ти як соняшник – яскрава і тепла,” – сказав він на першому побаченні.
Вона зашарілася: “Олеже, не вигадуй. Я звичайна.”
Вони почали зустрічатися. Олег мріяв про кар’єру в IT, Наталя – про стабільну роботу. “Ми будемо разом, – обіцяв він. – Я стану програмістом, ти – бухгалтером. Купимо квартиру, поїдемо до моря.”
“Олеже, я вірю тобі,” – шепотіла вона.
Після випуску Наталя влаштувалася в невелику бухгалтерську фірму. Робота була нудною, але стабільною.
“Пані Наталю, ви швидка, – хвалив шеф, пан Віктор. – З вас вийде головний бухгалтер.”
“Дякую, пане Вікторе. Я стараюся,” – відповідала вона.
Олег тим часом знайшов роботу в IT-компанії. “Наталю, я заробляю 1000 доларів! – хвалився він. – Скоро зберемо на квартиру.”
Вони одружилися через рік. Весілля було скромним, у селі. Мама плакала: “Наталочко, будь щасливою.”
“Мамо, я буду,” – обіцяла вона.
Але щастя тривало недовго. Олег почав затримуватися на роботі. “Наталю, у нас дедлайни, – казав він. – Не чекай мене, лягай спати.”
Вона кивала, але відчувала холод у серці. “Олеже, ти мене ще любиш?” – запитала якось.
“Звичайно, соняшку. Просто роботи багато,” – відповідав він, не дивлячись у вічі.
Через рік Наталя дізналася, що чекає дитину. “Олеже, у нас буде дитина!” – радісно повідомила вона.
Він усміхнувся, але якось вимушено: “Це добре. Але… я не впевнений, що готовий.”
“Що значить не готовий? – здивувалася вона. – Ми ж сім’я!”
Він зітхнув: “Наталю, я не знаю. Мені треба подумати.”
Ці слова стали початком кінця. Олег пішов через місяць. “Наталю, я не можу, – сказав він, пакуючи валізу. – Мені потрібен час. Ти хороша, але я не готовий до сім’ї.”
Вона плакала: “Олеже, а я? А дитина?”
“Ви впораєтеся. Я допомагатиму грошима,” – кинув він і пішов.
Наталя залишилася сама в орендованій квартирі. Вона була на п’ятому місяці.
“Мамо, Олег пішов,” – розповіла вона по телефону.
Марія заплакала: “Доню, приїжджай додому. Ми допоможемо.”
“Ні, мамо, я впораюся. Не хочу назад у село,” – твердо сказала Наталя.
Появилася донька, Софійка. Наталя взяла декрет, але грошей не вистачало. Олегові “допомоги” вистачало лише на підгузки.
“Оксанко, що мені робити? – питала вона подругу. – Я одна, з дитиною, без роботи.”
Оксана обійняла її: “Наталю, ти сильна. Повертайся на роботу, я посиджу з Софією.”
Наталя повернулася до фірми. Пан Віктор співчував: “Наталю, ми раді тебе бачити. Починай із пів ставки, потім подумаємо.”
“Дякую, пане Вікторе. Мені потрібна ця робота,” – відповіла вона.
Але життя було важким. Софійка часто хворіла, Наталя не спала ночами. “Маленька, не плач, мама тут,” – шепотіла вона, гойдаючи доньку.
Оксана допомагала, але мала свою сім’ю. “Наталю, тримайся, – казала вона. – Ти молодець, що не здаешся.”
Через рік фірма скоротила штат. “Наталю, вибач, – сказав пан Віктор. – Криза. Ми залишаємо тільки досвідчених.”
Вона благала: “Пане Вікторе, я ж старалася! Мені треба годувати дитину!”
“Розумію, але нічого не можу. Ось рекомендаційний лист,” – відповів він.
Наталя шукала нову роботу, але з маленькою дитиною це було складно. “Пані Наталю, ви хороша, але нам потрібні без декрету,” – казали на співбесідах.
Вона дзвонила мамі: “Мамо, я не справляюся. Може, повернутися в село?”
Марія: “Доню, ти можеш. Але якщо що, ми чекаємо.”
Наталя не здалася. Вона влаштувалася фрілансером, брала дрібні бухгалтерські замовлення. “Оксанко, я заробила 5000 гривень! – раділа вона. – На оренду вистачить.”
“Ти зірка!” – хвалила Оксана.
Але біди не закінчувалися. Почалися перебої з електрикою. Наталя сиділа без світла, гріючи Софію в обіймах.
“Маленька, не бійся, мама з тобою,” – шепотіла вона.
Одного вечора вона дізналася, що Олег одружився. “Оксанко, він навіть не спитав про Софію!” – плакала Наталя.
Оксана: “Наталю, забудь його. Ти сильніша за нього.”
Цієї ночі Наталя лежала на дивані, згадуючи все: дитинство, мрії, Олега, Софію, втрати.
“Якби я знала, що так буде…” – подумала вона.
Але ранок приніс нову надію. Оксана зателефонувала: “Наталю, є вакансія в моїй компанії! Бухгалтер, повна ставка. Підеш на співбесіду?”
“Оксанко, ти серйозно? – зраділа Наталя. – Я готова!”
На співбесіді директор, пані Ірина, сказала: “Пані Наталю, у вас гарний досвід. І рекомендація чудова. Починаєте з понеділка.”
“Дякую, пані Ірино! Я не підведу!” – відповіла Наталя.
Вона повернулася додому, обійняла Софію: “Маленька, у нас буде все добре.”
Мама подзвонила: “Наталочко, я знала, що ти впораєшся.”
“Мамо, дякую, що вірила,” – відповіла Наталя.
Життя налагоджувалося. Софійка пішла в садок, Наталя працювала, заробляла. “Оксанко, я знову вірю в себе,” – сказала вона подрузі.
Оксана: “Ти завжди була сильною. Просто забула.”
Наталя згадувала дитинство з теплом, але вже не хотіла бути “маленькою дівчинкою”. “Я виросла, – подумала вона. – І я впораюся.”
Наталя влаштувалася в нову компанію, де її цінували. “Пані Наталю, ваш звіт ідеальний,” – хвалила пані Ірина.
“Дякую, стараюся,” – відповідала вона.
Вдома вона гралася з Софією: “Мамо, намалюй мені соняшник!” – просила донька.
“Зараз, маленька,” – усміхалася Наталя.
Вона дзвонила батькам частіше: “Тату, як город?”
Василь: “Росте, доню. Приїжджай із Софією на вихідні.”
“Обов’язково!” – обіцяла вона.
Життя не стало легким, але Наталя навчилася цінувати маленькі радощі: сміх доньки, підтримку подруги, дзвінки батьків.
“Я не хочу бути маленькою дівчинкою, – подумала вона одного вечора. – Я хочу бути сильною мамою.”
Віра Лісова
