— Наталю, він знову не заплатив за себе?
Лєнка стояла біля каси, хитаючи головою. У руках Наталії був чек на дві тисячі гривень. Продукти на тиждень. Для двох, хоча жила вона сама.
— Він забув гаманець удома, — Наталя діставала кредитку. Знову кредитка.
— Третій раз за тиждень забув? Зручно влаштувався твій Вітя.
— Не починай. У нього складний період. Роботу шукає.
— Півроку шукає. А їсти щодня хоче.
Наталя промовчала. Розрахувалася, потягла важкі пакети до виходу. На вулиці чекав Віктор. Гарний, як з картинки. Темне волосся трохи довше, ніж прийнято. Очі карі. Усмішка, від якої в неї всередині переверталося.
— Купила м’ясо? — спитав він замість «спасибі».
— Купила. І твій улюблений сир.
— Чудово. Поїхали, їсти хочеться.
Він пішов до зупинки, навіть не запропонувавши допомогти з сумками. Наталя потяглася слідом. У маршрутці він сів біля вікна, вона — поряд, притискаючи пакети.
Вдома, поки вона готувала вечерю, Віктор лежав на дивані. Дивився щось у телефоні, іноді сміявся.
— Сметану не забула? До м’яса потрібна сметана.
— Не забула.
— І салат зроби. Той, з помідорами.
— Зроблю.
Наталя різала овочі й думала — коли все так стало? Ніби недавно він був іншим. Запрошував у кіно, дарував квіти. Один раз, правда. На перше побачення. А потім якось непомітно перетворився на… кого? Нахлібника? Ні, вона так не думає. Він же її любить. Напевно.
На день народження Наталя сподівалася на сюрприз. Двадцять п’ять — дата не кругла, але все ж. Може, ресторан? Або хоча б кафе? Віктор прийшов з букетом. Три троянди, вже прив’ялі.
— З днем народження, — сказав і сунув квіти.
— Дякую. А ми… кудись підемо?
— Куди? У мене грошей немає. Ти ж знаєш.
— Може, просто погуляємо?
— Холодно. Давай удома посидимо. Ти щось приготуй смачненьке.
Наталя готувала «смачненьке». Салати, гаряче, навіть торт купила. Сама собі. За столом Віктор їв мовчки. Потім сказав:
— Добре готуєш. Дружина з тебе вийде чудова.
Серце тьохнуло. Це натяк? Пропозиція?
— Комусь, — додав він. — Колись.
До Нового року Наталя збирала гроші два місяці. Урізала себе в усьому. Обіди на роботі — тільки чай з печивом. Нові колготки — потім куплю. Проїзд — можна пішки пройтися. Купила йому годинника. Гарного, чоловічого, у чорному корпусі. У ломбарді сказали — хороша марка, вартісна річ. Віктор розгорнув подарунок, присвиснув.
— Ого! Дорогі, мабуть?
— Не дуже, — збрехала Наталя.
— Клас. Дякую.
Надягнув, покрутив рукою, милуючись. А потім спитав:
— Що на вечерю?
Вона чекала на подарунок у відповідь. Хоч щось. Листівку, шоколадку, дрібничку. Нічого.
— Вітю, а ти мені…
— Що? А, подарунок? Наталю, я ж безробітний. Ти розумієш, наче.
Розуміла. Завжди розуміла.
У лютому Наталя захворіла. Температура під сорок, кашель, слабкість. Зателефонувала Віктору.
— Привези ліки, будь ласка. Список скину.
— Не можу. Я з пацанами домовився зустрітися.
— Вітю, мені дуже погано.
— Ну випий щось. Чай з малиною.
— У мене вдома нічого немає.
— Шкода. Гаразд, зв’яжемося.
Ліки привезла Лєнка. Сіла на край ліжка, дивилася докірливо.
— Де твій принц?
— Зайнятий, — прохрипіла Наталя.
— Зайнятий. Звісно. Наталю, скільки можна?
— Що?
— Терпіти це. Він тебе використовує!
— Він мене любить.
— Любить? Де він зараз? Чому не тут?
Наталя відвернулася до стіни. Не хотіла слухати правду.
Випадок у селі став останньою краплею. Наталя їздила до тітки — допомогти з господарством. Зворотний автобус зламався на півдорозі. Висадили всіх у якомусь селі.
— Наступний завтра вранці, — сказав водій.
Березень, холодно, темніє рано. Наталя стояла на узбіччі й не знала, що робити. Таксі не ловилося — не їздять сюди. До міста кілометрів сорок.
Зателефонувала Віктору.
— Вітю, я застрягла. Автобус зламався. Приїдь за мною, будь ласка.
— Де ти?
Назвала село.
— Це ж далеко! Година туди, година назад.
— Вітю, мені більше нікому подзвонити.
— А переночувати там не можеш?
— Де? На вулиці?
— Ну не знаю. У магазині попросися або десь. Вранці приїдеш.
— Вікторе, будь ласка!
— Наталю, не можу. Футбол по телевізору йде, пряма трансляція. Я влаштувався. Не хочу нікуди їхати.
— Але ж я…
— Що ти? Доросла дівчинка. Впораєшся. Давай, бувай.
Гудки.
Наталя стояла з телефоном у руці й не вірила. Він не хоче нікуди їхати. А вона стоїть на узбіччі, в темряві, сама. Зателефонувала Лєнці.
— Подруго, виручай. Застрягла в селі.
— Де?! Зараз Сергія пошлю!
За годину приїхав чоловік Лєнки. Мовчки посадив у машину, ввімкнув пічку.
— Замерзла?
— Так.
— Де твій?
— Удома.
— Зрозуміло.
Їхали мовчки. Наталя дивилася у вікно й думала. Згадувала. Як Віктор жодного разу не зустрів із роботи. Як не допоміг донести сумки. Як не прийшов, коли хворіла. Як на день народження подарував три зів’ялі троянди. А вона? Готувала, прала, прибирала. Кредити брала, щоб годувати. Подарунки дарувала. За що? За гарні очі? За усмішку? За те, що іноді залишався на ніч?
— Приїхали, — сказав Сергій.
— Дякую. Скільки за бензин?
— Та годі. Ти ж Лєнчина подруга.
Вдома Наталя сіла на кухні. Дістала телефон. Дивилася на ім’я «Вітя» в контактах. І заблокувала. Вранці він зателефонував з іншого номера.
— Наталю, що коїться? До тебе не додзвонитися.
— Я заблокувала твій номер телефону.
— Навіщо? — здивувався щиро.
— Набридло.
— Що набридло?
— Все. Ти. Твоє споживацтво. Твоя байдужість.
— Ти про що? Я прийду ввечері, поговоримо. Заодно повечеряємо. Купи м’яса, я шашлик хочу.
Наталя навіть засміялася. Треба ж. Шашлик він хоче.
— Вітю, йди куди йшов.
— Що?!
— Сам собі шашлик купуй. І готуй сам. І їж сам.
— Наталю, ти чого? Ми ж…
— Що ми? Любимо одне одного? Ні, Вітю. Ти любиш тільки себе. А я любила гарну картинку. Якою ти не був ніколи.
— Та ти…
Жінка вимкнула. Заблокувала і цей номер. Потім сиділа й плакала. Від образи, від злості на себе. Стільки часу витрачено. Стільки грошей. Стільки надій. Через годину зайшла Лєнка.
— Ну що, схаменулася нарешті?
— Схаменулася.
— І як воно?
— Важко. І соромно. Як я могла нічого не бачити?
— Усі ми нічого не бачимо, коли закохані. Головне — вчасно прозріти.
Минуло півроку. Наталя погасила кредитку — виявилося, не так багато накопичилося. Без Віктора та його апетитів грошей вистачало. Купила собі нову сукню. Сходила з Лєнкою в кіно. Записалася на курси — давно хотіла англійську підтягнути.
Віктор намагався повернутися. Писав з різних номерів, приходив до магазину. Обіцяв змінитися, роботу знайти, навіть одружитися обіцяв. Наталя дивилася на нього й дивувалася — невже цього чоловіка любила? Гарний, так. Але порожній. Як ялинкова прикраса — блищить ззовні, а всередині нічого.
— Дай шанс, — просив він.
— Ні.
— Але чому?
— Тому що я собі шанс даю. На нормальне життя. Без тебе.
Пішов. Більше не з’являвся. А Наталя жила. Працювала, зустрічалася з подругами, читала книги. Іноді згадувала ту історію й думала — дорогий урок. Але корисний. Любов — це не терпіти образи. Не годувати нахлібника. Не чекати крихти уваги. Любов — це взаємність. Турбота. Повага. Усього цього у Віктора не було. І добре, що вона це зрозуміла. Хай і заплатила дорого. Але деякі уроки інакше не вивчиш.
