— Натискай, Максе. Просто натисни «Оплатити», — прошепотіла Олена, ніби вони збиралися запустити космічний шаттл.
Максим завмер із банківською карткою в руках. На екрані ноутбука світилося підтвердження броні: готель у Карпатах, відкритий басейн із підігрівом, панорамні вікна і десять днів благословенної тиші. Олена, його дружина, стояла поруч, тримаючи в руках дві чашки чаю. Її пальці злегка тремтіли.
— Ти ж знаєш, що буде далі, — зітхнув він, відчуваючи знайомий тягар у шлунку. — Щойно транзакція пройде через банківські шлюзи, десь у передмісті у моєї мами підніметься тиск до стратосферних висот. Це якась містична квантова заплутаність.
Це було їхня сімейна “традиція”, яку вони жартома називали «синдромом злітної смуги». Протягом п’яти років шлюбу вони жодного разу не поїхали далі, ніж на три дні до сусіднього міста, і то — з постійно увімкненими телефонами. Причина завжди була одна: стан здоров’я батьків Максима. Віктор Петрович та Ганна Павлівна володіли рідкісним, майже тваринним даром — вони відчували запах авіаквитків або броні готелів на відстані десятків кілометрів.
Максим натиснув кнопку. «Оплата успішна». Минуло рівно тридцять вісім хвилин. Телефон на столі завібрував, мов розлючений шершень, якого замкнули в склянці. На екрані висвітилося: «Мама».
— Почалося, — Максим увімкнув гучний зв’язок і поклав апарат на стіл, ніби це була бомба з годинниковим механізмом.
— Максиме… синку… — голос Ганни Павлівни був таким слабким, ніби вона говорила з глибини античного склепу. — Ти тільки не хвилюйся. Я просто хотіла сказати, де лежать документи на квартиру… про всяк випадок. Батькові щось зовсім зле, швидка щойно поїхала. Кажуть, аритмія… мабуть, реакція на магнітні бурі. Ви ж нікуди не збиралися їхати найближчим часом? Ми якось переб’ємося…
Олена закотила очі так сильно, що здавалося, вона побачила власний мозок. Максим потер перенісся. Цей сценарій він знав напам’ять.
— Мамо, ми вчора за вечерею тричі обговорювали, що сьогодні бронюємо Карпати.
— Ох… Карпати… Як добре, що ви молоді, здорові… гори, повітря… А ми вже все, мабуть. Старі дерева не пересаджують, вони залишаються там, де пустили коріння. Ну, їдьте, звісно. Ми якось самі. Якщо що — сусіди допоможуть… якщо встигнуть добігти.
Наступного дня Максим та Олена замість того, щоб пакувати валізи та купувати сонцезахисний крем, поїхали до батьків. Квартира зустріла їх щільно зачиненими вікнами, задушливим запахом корвалолу та напівтемрявою, яка мала символізувати близький кінець епохи. Ганна Павлівна лежала в ліжку з мокрим рушником на лобі, виглядаючи як героїня вікторіанської драми. Віктор Петрович, який ще вчора бадьоро тягав ящики з розсадою на балконі, тепер сидів у кріслі, важко й театрально дихаючи, дивлячись у стіну з виразом мученика.
— О, приїхали… — слабко посміхнувся батько, не повертаючи голови. — Не треба було. Ми ж казали — відпочивайте. Тільки тиск поміряй мені, Оленко, ти ж у нас медик, ти знаєш, як воно… коли серце завмирає.
Олена, яка працювала адміністратором у великій приватній клініці і за роки роботи бачила сотні справжніх і вигаданих симптомів, дістала професійний тонометр. У кімнаті панувала тиша, яку порушувало лише накачування манжети.
— Сто тридцять на вісімдесят п’ять, тату, — спокійно констатувала вона. — Для вашого віку і того об’єму кави, який, я впевнена, ви випили вранці, це результат космонавта.
— Яку каву! — вигукнула з ліжка Ганна Павлівна, миттєво забувши про «слабкість». — Він ледь до кухні дійшов! Оленко, ти така раціональна, така холодна… Цифри — це не все. Душа болить! Передчуття у мене недобре. Серце — це ж не насос, це орган любові! А любові ми від вас бачимо тільки у відпустках.
Це була класична пастка «вилки». Якщо Максим поїде — він егоїстичний. Якщо залишиться — він перетворюється на обслуговуючий персонал для ілюзорних хвороб, втрачаючи право на власне життя.
— Знаєте що, — раптом сказала Олена, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Ми все обговорили по дорозі. Ви праві. Залишати вас у такому стані, коли «серце в душі болить», — це безвідповідально. Ми скасували нашу бронь. Гроші, звісно, втратили, але хіба вони дорожчі за спокій?
Очі батьків миттєво просвітліли. Ганна Павлівна навіть відкинула рушник з лоба.
— Ой, дітки… ну це по-людськи. Це правильно. Родина — це ж моноліт. Відпочити можна і на дачі, я там огірочки посадила, шашличок зробимо…
— Але є одне «але», — продовжила Олена з крижаною ввічливістю. — Ми порадилися з провідним кардіологом нашої клініки. Він сказав, що такі раптові напади — це ознака критичного стану, який потребує негайної професійної корекції. Тому ми не просто скасували готель. Ми перебронювали його на сімейний пакет. Ви їдете з нами.
У кімнаті повисла така густа тиша, що її можна було різати ножем. Віктор Петрович навіть перестав важко дихати.
— Як це… з вами? — пролепетав він. — Я ж не перенесу дороги! Вісім годин у машині? Мої судини просто не витримають!
— Ми їдемо на моєму новому кросовері, тату, — відрізав Максим, який нарешті зрозумів геніальність плану дружини. — Кондиціонер, ортопедичні сидіння, пневмопідвіска. Я буду за кермом. Олена буде стежити за вашим станом щогодини. Це буде медичне супроводження VIP-рівня.
— Але в мене ж квіти! Фіалки на підвіконні! Їх поливати потрібно! — Ганна Павлівна почала гарячково шукати нові аргументи, її голос став напрочуд дзвінким.
— Квіти полиє клінінг-служба, я вже все оплатила, — Олена була невблаганна. — Мамо, ви ж самі казали — ви «вже все». У готелі є додаткові послуги масажу, басейн та тренажерна зала. За бажанням, можна займатися. Більше ніяких сумнівних швидких — тільки дієта, процедури і свіже повітря під моїм особистим контролем. Ви ж хотіли бути ближче до нас? Ось — десять днів, двадцять чотири години на добу.
Батьки переглянулися. Це був шах і мат. Вони роками використовували хвороби як засіб дистанційного керування, як невидимі ниточки, за які вони смикали сина, змушуючи його повертатися в «гніздо». Тепер діти пропонували їм тотальний, задушливий контроль у відповідь.
— Це ж… це ж дуже дорого, — спробував останній аргумент батько.
— Для вашого порятунку нічого не шкода, — посміхнувся Максим. — Збирайте речі. Виїзд у суботу о п’ятій ранку. Якщо комусь стане зле по дорозі — у Олени в сумці повний набір реаніматора. Ми готові до всього.
Дорога до Карпат перетворилася на психологічне протистояння. Кожні тридцять кілометрів Ганна Павлівна намагалася ініціювати «напад», але Олена діяла як професійний санітар.
— Ой, мені повітря не вистачає! — стогнала мати. — Олено, заміряй сатурацію, — командував Максим. — Сатурація 99%, мамо. Ви дихаєте як олімпійський плавець. Ось вам мінеральна вода без газу, зробіть три ковтки і дивіться на ялини, це заспокоює вегетативну систему, — відповідала Олена, не відриваючись від робочих чатів.
Коли вони нарешті прибули до готелю, батьки виглядали не як відпочиваючі, а як засуджені, яких привезли відбувати термін у дуже дорогому концтаборі. На ресепшені Олена взяла ініціативу в свої руки.
— Отже, у нас суміжні номери. Наш — 304, ваш — 305. Двері між вітальнями будуть відчинені, щоб ми могли почути кожен ваш подих. Ось ваші браслети. Вони відстежують пульс і передають дані на мій смартфон. Якщо ваш пульс підніметься вище 90, у мене спрацює тривога.
Віктор Петрович подивився на браслет так, ніби це були кайдани.
— А де тут ресторан? Я бачив там рекламу баранчика на рожні… — Жодного баранчика, тату, — Максим поклав руку на плече батька. — У вас дієтичний стіл №5. Я особисто узгодив меню з шеф-кухарем. Вівсянка, відварна телятина, печені яблука. Ми ж приїхали вас лікувати, а не задовольняти ваші гастрономічні примхи.
На третій день Ганна Павлівна не витримала. Тренажерна зала у неї була о восьмій ранку, адже так назначив тренер. Син, звичайно, попросив тренера саме на цю годину, щоб матері було комфортно, вона ж звикла рано вставати. Мати спробувала таємно купити в місцевому магазині палку копченої ковбаси, але була спіймана Оленою прямо на касі.
— Мамо, це ж отрута для ваших судин! — Олена м’яко, але впевнено забрала пакет. — Ви ж казали, що ледь живі. Хіба можна так ризикувати?
Увечері у вітальні відбулася «велика розмова». Батьки сиділи на дивані, насуплені й неочікувано бадьорі від гірського повітря.
— Все, досить! — вигукнув Віктор Петрович. — Я більше не можу їсти ці яблука! Я почуваюся краще, ніж у тридцять років! У мене нічого не болить! Максим, віддай ключі від машини, ми поїдемо в місто за нормальною їжею!
Максим і Олена переглянулися. Цього моменту вони чекали.
— Значить, нічого не болить? — Максим сів навпроти. — А як же аритмія? А як же «документи на квартиру»? Ганна Павлівна опустила голову.
— Тату, мамо… Ми знаємо, що ви не хворі. Ви просто самотні. І ви боїтеся, що якщо ми поїдемо без вас, то ми про вас забудемо. Але маніпуляція хворобами — це шлях у нікуди. Ви змушуєте нас бути поруч не з любові, а з почуття провини. А провина — це поганий клей для сім’ї.
У кімнаті стало тихо, але цього разу це була не напружена тиша, а сумна.
— Нам просто страшно, що ми вам більше не потрібні, — тихо сказала Ганна Павлівна. — Що ви там, у своїх горах, зрозумієте, як вам добре без нашого бурчання. Хвороба — це єдине, що ви сприймали серйозно.
Решту відпустки вони провели інакше. Максим скасував дієту, дозволивши батькам трохи того самого баранчика, але з умовою, що вранці вони все одно йдуть на прогулянку до водоспаду. Олена припинила кожну годину міряти тиск, замінивши це розмовами про те, як пройшло її дитинство і які плани у них на наступний рік.
Контроль не зник, він просто змінив форму. Батьки зрозуміли, що діти — це не власність, а партнери. А діти зрозуміли, що за маніпуляціями стоїть звичайний людський страх перед непотрібністю.
Коли вони поверталися додому, Віктор Петрович сам завантажував валізи.
— Знаєш, синку, — сказав він, сідаючи в машину. — Наступного року… ви їдьте самі. Може, в Туреччину чи куди там хочете. А ми з мамою… ми, мабуть, самі в якийсь санаторій поїдемо. Пошукаємо, де є кабінети ЛФК, і з ким у шахи зіграти. Тільки ви дзвоніть… просто так. Без приводу.
Максим подивився на Олену. Вона посміхнулася і зняла з руки Ганни Павлівни медичний браслет.
— Будемо дзвонити, тату. Щовечора. І ніяких «швидких» без реальної потреби. Домовилися? — Домовилися, — відповіли батьки майже хором.
Машина рушила. Попереду був дім, де нарешті з’явилися чіткі кордони, а отже — і справжній простір для любові. Виховання дорослих закінчилося успішно: діти отримали право на відпустку, а батьки — право на здорове старіння без необхідності прикидатися, що їм зле.
