Все було, як завжди, поки раптом мій телефон не дзенькнув. Я підійшла до столу й побачила повідомлення від Мар’яни, моєї подруги. Ну тобто, це я думала, що ми з нею подруги. Вона рідко писала вранці, тому я відчула легку тривогу. Натиснула на повідомлення і мої руки наче оніміли. Те, що я побачила на екрані, повністю змінило мій стан. У мене одразу зникло бажання снідати, пити каву, взагалі робити що-небудь.
— Мам, я пішла… — сказала Іринка, зупиняючись біля дверей. Вона на мить затрималася, помітивши мій погляд. — А що трапилося? Тобі погано?
— Ні, все добре. Йди, запізнишся до школи, — відповіла я як найспокійніше. Але її вже було не обдурити. Вона побачила, що я тримаю телефон і швидким рухом зняла наплічник, кидаючи його на підлогу.
— Мам, дай подивлюся, що це? — її голос був наполегливим. Я не мала сил сперечатися, тому просто віддала телефон. Вона швидко прокрутила ті фото.
— Ну… це, звісно, тато… Але не може такого бути! Мам, ти почекай, це може бути спеціально зроблено, щоб посварити вас! Ти нічого не роби, я ввечері прийду й уважно подивлюся на ці світлини, — Іринка говорила з такою впевненістю, що на мить я навіть повірила їй.
Після того, як вона пішла, день став тягнутися, наче нескінченна гумка. Я намагалася зайнятися буденними справами: прибирати, прати, готувати. Але всі ці речі були просто механічними, розум блукав у тих фото, що прислала Мар’яна.
Вони були чіткими, деталізованими: Ігор, мій чоловік, обіймає іншу жінку біля нашої автівки. Усмішки на обличчях, близькість, яку важко не помітити. Наче вчора він не обіймав мене, не цілував у щоку перед сном.
Вечір настав, але полегшення не приніс. Моя подруга Юля зателефонувала і я здогадалася, що вона теж про все знає.
— Ну, розповідай, що там у тебе? — сказала вона з притаманною їй легкістю. — Хоча, я вже знаю. Та не тільки я, весь офіс гуде!
Я все розповіла, на що Юля відповіла:
— Полінко, припини їсти валер’янку, нічого у твого Ігоря з тією Мар’яною немає. Твоя Іринка права, розумниця!
Я мовчала. Важко було щось сказати. У голові крутилися ті зображення, як жива картина.
— Та Мар’яна — хвора на всю голову і це не лікується! — продовжувала Юля. — Вона підмовила свою таку ж подругу, щоб та жартома обійняла твого Ігоря на парковці, а потім сама це все фотографувала! Ну, як же нащо? Та вона просто хотіла тебе посварити з ним! Вона вважає тебе сірою, домашньою мишкою, яка вже давно не цікава чоловіку. А сама вона молода, стильна! От, на її думку, Ігор тебе кине й побіжить до неї. Ну, уявляєш, яку дурню вона вигадала?
Я закрила очі, вбираючи кожне її слово, але не відчувала полегшення. Відкривши очі, я глянула на вечірнє небо за вікном і тихо прошепотіла:
— А раптом це не просто жарт? Раптом це не тільки фото?
— Полінко, не говори дурниць! Ігор любить тебе і це все просто намагання тієї невдахи розвалити твою сім’ю. Зітри ці фото й забудь, бо немає у них правди!
Я спробувала переконати себе, що Юля має рацію. Що це все просто провокація, безглуздий жарт. Але десь у глибині душі залишився маленький сумнів, що, як отруйна голка, мучив мене.
Того вечора я накрила стіл для вечері. Ігор прийшов пізно, як завжди. Він був звичайним – таким, яким я знала його всі ці роки. Але я не могла зупинити свої думки. Я мовчки спостерігала за ним, намагаючись зловити будь-який знак, що підтвердив би або спростував мої страхи. Він помітив мій погляд й запитав:
— Що сталося, кохана? Ти якась тиха сьогодні.
Я ледь посміхнулася й відвела очі.
— Нічого. Все добре, — відповіла я. Але чи була це правда?
Минуло кілька місяців і ситуація тільки погіршувалася. Мар’яна не зупинилася на спробах розлучити нас. Вона регулярно розповсюджувала чутки про Ігоря й себе, і хоча чоловік стверджував, що нічого з цього не правда, моя віра у нього зникала з кожним днем.
Одного вечора, коли він повернувся додому пізно, я вже не витримала. Я висунула йому ультиматум:
— Якщо ти з нею, скажи це зараз. Я не можу більше жити у такій невизначеності!
Він подивився на мене холодним поглядом й тихо відповів:
— Ти сама все зіпсувала, Поліна. Я йду від тебе. Звісно, не до тієї Мар’яни, вона мені не цікава. Просто твої вічні ревнощі та підозри мене виводять. Я не можу так більше.
І він пішов, зібрав речі і пішов. А я сиджу в темній кімнаті і не знаю, що мені робити, як жити далі, як виправити все і врятувати свій шлюб.
Думаю, що для початку мені варто записатися до психолога.
