— Навіщо допомагати чужій людині, якщо у тебе є власна донька? — обурилася Анна.
Ірина Олександрівна завжди носила в сумочці фотографію чоловіка, якого несподівано не стало. Її життя, здавалося, зупинилося. Дні на роботі тяглися одноманітною низкою бухгалтерських звітів. Усе було рівне, буденне — аж до того моменту, поки в її кабінет не зайшов Віктор Володимирович, новий клієнт, який попросив допомогти з податковими документами для автосервісу.
Коли Ірина Олександрівна тремтячим голосом попросила перенести зустріч через погане самопочуття, він не лише поставився з розумінням, а ще й запропонував підвезти її додому.
— Дякую вам, — прошепотіла жінка з щирою вдячністю, і саме з цього почалися їхні романтичні стосунки.
Анна вперше побачила Віктора Володимировича на маминій кухні. Він акуратно нарізав салат і жваво розповідав про ремонт у гаражі. Його руки були засмаглі й загрубілі від роботи, а голос — глибокий, з м’яким сміхом. Дівчина, яка мешкала у зйомній квартирі з хлопцем Максимом, спершу зраділа: мама знову усміхалася, а новий обранець здавався надійним.
Та спокій тривав недовго. Через пів року Анна заїхала до матері без попередження і застала її за столом. Жінка спала перед відкритим ноутбуком.
На екрані горіла таблиця витрат: «Іпотека — 45%», «Продукти — 10%», «Артем — 30%».
— Хто такий Артем? — здивовано спитала Анна, вказавши пальцем на екран і розбудивши матір.
— Син Віктора… Йому потрібна квартира, — Ірина Олександрівна потерла скроні, уникаючи доньчиного погляду. — Його колишня дружина не витягує іпотеку сама.
— А до чого тут ти? Ти ж його навіть не бачила! — обурилася Анна. — Ми з Максом уже три роки відкладаємо на перший внесок, а ти…
— Ви молоді, впораєтеся, — знервовано перебила мати. — А Віктор… Він був поруч, коли мені було важко. Я хочу підтримати його. У нього в автосервісі зараз не найкращі справи, і він не може, як раніше, допомагати синові.
— Тобто я — впораюся, а чужий хлопець — ні? — з образою у голосі кинула донька й, не чекаючи відповіді, вийшла з батьківської квартири.
Тієї ж ночі Анна переглянула всі соцмережі Артема. Парубок із ямочкою на щоці, як у Віктора, викладав селфі з друзями в кафе та скріншоти з комп’ютерних ігор.
Жодного натяку на складне становище, жодної нагальної потреби у власному житлі у нього, схоже, і близько не було.
— Ти це бачиш?! — Анна жбурнула телефон Максиму. — Ми з тобою працюємо, як коні, а цей… живе собі, ні в чому собі не відмовляє!
— Може, твоя мама просто не хоче втратити Віктора Володимировича? — обережно припустив Максим. — Вона, мабуть, думає, що він піде, якщо вона не допоможе.
— Можливо… — задумливо відповіла Анна.
За тиждень вона знову навідалася до матері — цього разу попросити грошей на обстеження.
Та отримала відмову.
— Усі кошти зараз зайняті, — пояснила Ірина Олександрівна.
— Зайняті?! — Анна підхопилася зі стільця на тісній кухні.
На столі, як і раніше, стояла татова чашка з написом «Найкращому татові».
— Ти готова голодувати заради чужої дитини, а рідній доньці не можеш допомогти?! — обурено вигукнула вона.
З вітальні долинув гучний кашель Віктора Володимировича. Ірина Олександрівна схопилася за голову й прикрила обличчя руками.
— Віктор переймається, що син перестане з ним спілкуватися, якщо не допомагатиме. А я… — її голос затремтів. — Я не хочу, щоб він відчув ту саму безпорадність, яку колись відчула я…
«Колись» — це п’ять років тому, коли Ірина Олександрівна продала татів годинник, аби оплатити Анні курси англійської.
— Ти хочеш підтримати свого чоловіка, але водночас забуваєш про власну доньку, — похмуро мовила Анна.
Наступного дня Максим застав кохану за телефоном — вона зосереджено вдивлялася в мобільний додаток банку. На екрані було видно: до заповітної суми бракувало ще сорока відсотків. Це означало, що на них чекав ще мінімум рік суворої економії — на всьому, на чому тільки можна було заощадити.
— Може, поговорити з Віктором Володимировичем, щоб він перестав тиснути на твою маму? — раптом запропонував Максим.
— Ні, — твердо відказала Анна. — Це її вибір. Ніхто ж її не змушував відправляти гроші незнайомому хлопцю.
Восени Ірина Олександрівна знепритомніла просто на роботі. Лікарі сказали: виснаження. Коли Аня примчала до лікарні, Віктор Володимирович сидів у коридорі, крутячись на місці, перебираючи в пальцях ключі від машини.
— Пробач… — хрипко промовив він. — Я не знав, що їй настільки важко… Твоя мама сама погодилася працювати на вихідних…
Анна мовчки пройшла повз нього, навіть не глянувши. У палаті, куди вона зайшла, мати лежала бліда. Дівчина присіла біля ліжка й обережно взяла її за руку.
— Навіщо? — прошепотіла вона, коли мати розплющила очі. — Ти ледь не згубила себе заради людини, яку навіть не знаєш. І, знаєш що? Мені здається, він і не здогадується, що ти взагалі існуєш.
Ірина спробувала усміхнутися, але губи тремтіли.
— Артем… Так, він не знає, що я допомагаю йому з іпотекою. Віктор йому не казав, — ледь чутно відповіла вона, знову намагаючись посміхнутись.
— А ти впевнена, що йому взагалі потрібна та квартира? — насуплено запитала дочка.
Аня дістала телефон і показала матері свіжий допис Артема: хлопець у новеньких кросівках позував на фоні дорогого ресторану.
Ірина Олександрівна мовчки відвернулася до стіни. У коридорі пролунали кроки — Віктор Володимирович, так і не наважившись увійти до палати, тихо розмовляв по телефону:
— Синочку, ти б не міг… Ні, я розумію, просто ситуація… — звучав винуватий голос.
Аня рвучко підвелася й вийшла з палати.
— Дайте трубку, — різко наказала вона й вихопила телефон.
Віктор Володимирович, розгублений, не наважився заперечити.
— Артеме? — голос Ані був гострий, як лезо. — Як гадаєш, твоя «термінова іпотека» варта того, щоб моя мама пахала на трьох роботах? Чи ти думав, що гроші з неба падають?
У слухавці запанувала тиша.
— Що?.. Тато казав, це його заощадження… — нарешті розгублено відповів хлопець.
Аня сердито зиркнула на Віктора Володимировича. Той побілів і так сильно стиснув ключі в руці.
Наступного дня Ірину Олександрівну виписали додому. Віктор Володимирович мовчав усю дорогу, поки вона сама не взяла його за руку.
— Давай поговоримо. Раз уже твій син і так усе дізнався, ти повинен припинити йому брехати. А моїй доньці ми зобов’язані повернути рівно ту суму, яку встигли переказати Артемові, — упевнено мовила жінка.
Віктор Володимирович зупинив машину.
— Гаразд… Ми зберемо потрібну суму і віддамо її Ані, навіть якщо доведеться взяти кредит… Так буде чесно, — неохоче погодився він.
Минуло два місяці — і на банківський рахунок Ані надійшли гроші від матері. Того ж дня Ірина Олександрівна зателефонувала доньці й попросила в неї пробачення. Завдяки допомозі батьків, молодому подружжю залишилося зібрати зовсім небагато для першого внеску. Але найважливіше для Ані було інше — вона знову відчула, що знайшла спільну мову зі своєю мамою.
