— Навіщо тобі така квартира? У тебе ж сім’ї немає! — сестра з мамою намагалися вижити мене з мого дому.
Наталія зайшла у свою трикімнатну квартиру й з полегшенням зітхнула. П’ятнадцять років тому вона могла тільки мріяти про це. Тоді вони з сестрою спали на розкладному дивані у батьківській двокімнатній квартирі. Про особистий простір не йшлося взагалі.
А тепер у неї було все: свій простір, свої стіни, свої вікна. Навіть тиша – її власна. Так, іпотека ще висіла важким тягарем, але це було її житло.
Дзвінок у двері обірвав думки.
— Наташо! — радісно вигукнула сестра Олена, заходячи з двома піврічними малюками на руках. — Подивись, які вони вже великі!
Наталія усміхнулася й обережно взяла одного з близнюків. Маленькі пальчики міцно обхопили її вказівний. Щось глибоко всередині стиснулось — ніби прокинувся материнський інстинкт.
— Які ж вони гарненькі, — щиро мовила вона. — Проходьте, зараз чай заварю.
Слідом за Оленою увійшла мати — з важкими сумками.
— Наталочко, доню моя! — міцно обійняла її. — Як же ти гарно влаштувалась. Як тут просторо!
Наступні дві години минули у розмовах про дітей. Малюки гули й усміхались, Олена розповідала про перші звуки, а мама зворушено зітхала після кожного «агу».
— Мамо, а як там твоя квартира? — обережно спитала Наталія, наливаючи третю чашку чаю.
Обличчя мами одразу потемніло.
— Та що казати. Знімаю однокімнатну за дванадцять тисяч гривень. — Вона змахнула рукою.
— Але ж Олена диплом отримала!
— От тільки користі з нього, — гірко всміхнулась сестра. — Поки в декрет не пішла, працювала продавчинею. Чоловік — вантажником. Знімаємо комірчину за п’ятнадцять тисяч…
Наталя співчутливо кивнула. Вона пам’ятала, скільки грошей мама вклала в освіту молодшої дочки. Працювала на двох роботах, оплачувала репетиторів, курси… І що в результаті?
— Та нічого, — підбадьорила себе мама. — Головне — онуки здорові.
Але в Наталиних очах промайнула недовіра. У тоні мами було щось незвичне.
Через тиждень вони знову прийшли. Потім ще — через три дні. Візити стали регулярними, майже щоденними. Олена завжди була втомлена, з темними колами під очима.
— Наталю, нам так важко, — сказала вона, заколисуючи дитину. — Місця взагалі немає. Діти прокидаються, сусіди сваряться…
— А тут у тебе така тиша, — додавала мама, вдивляючись у простору вітальню. — Три кімнати, ще й кухня велика…
Наталія почала розуміти, до чого хиляться ці розмови. Вона надто добре знала свою родину. Але просто так здаватися не збиралась.
— Слухайте, — Наталія поставила чашку на стіл різкіше, ніж хотіла. — Може, варто обговорити ваші візити? Зробити їх… рідшими?
Напруга в кімнаті згусла. Мама підняла брови, а Олена завмерла з дитиною на руках.
— Що ти маєш на увазі? — холодно спитала мама.
Наталія глибоко вдихнула. Слова застрягали в горлі, але мовчати було вже не можна. Ці майже щоденні візити перетворювали її життя на справжнє випробування.
— Ви приходите щодня, — почала вона обережно. — Я розумію, що вам важко, але…
— Але що? — мати підвелася з дивана, голос різко став гучнішим. — Ми тобі заважаємо?
— Мамо, справа не в цьому, — Наталія намагалася зберігати спокій. — Просто я теж працюю, втомлююсь…
— А ми ні? — закричала мати. — Родина має підтримувати одне одного! Ти забула, хто тебе виростив?
Щоки Наталі спалахнули. Вона не очікувала такої реакції.
— Я нічого не забула, — тихо відповіла вона. — Але це моя квартира…
— Твоя? — Олена різко підвелася, заколисуючи дитину, яка знову почала плакати. — А родина тобі хто?
— Олено, заспокойся, — Наталія простягнула руки до племінника. — Малюк плаче…
— Не чіпай! — сестра відвернулась. — Спочатку виріши, що тобі важливіше.
Наталія розгублено дивилася на них. Що взагалі відбувається? Ще хвилину тому вони спокійно пили чай. А тепер — крики, звинувачення у зраді родини.
— Мамо, я просто хотіла…
— Ти не хочеш з нами спілкуватися! — перебила мати. — Живеш тут у розкоші, а нас виставляєш за двері!
— У розкоші? — Наталія не повірила своїм вухам. — Я роками збирала на цю квартиру! Мені ще десять років виплачувати іпотеку!
— І що? — Олена похитала головою.
Наталія стояла посеред власної вітальні й не впізнавала своїх близьких.
— Я працювала по шістнадцять годин, — повільно промовила вона. — Відмовляла собі в усьому…
— Ну і що з того? — сестра переклала дитину на іншу руку. — Про родину геть забула!
— Яку родину?! — Наталія підвищила голос. — Коли мені було погано — де ви були?
— Ми завжди були поряд! — закричала мати. — А тепер, коли Олені потрібна допомога…
— Допомога? Про яку допомогу ти говориш, мамо?
Олена різко підвелася. Її обличчя скривилось від обурення. Вона поклала дитину в колиску.
— Навіщо тобі така квартира?! — закричала вона. — У тебе ж сім’ї немає!
Ці слова образили Наталю. Вона завмерла, роззявивши рота. Світ навколо наче завмер. Повисла важка, гнітюча тиша. Лише дитячий плач порушував її. Мати повільно кивнула, схвалюючи слова молодшої дочки. В її очах загорівся той особливий блиск, який Наталія добре пам’ятала з дитинства. Блиск перемоги.
— Олена має рацію, — промовила мати тихо. — Ти молода, здорова. Зможеш і на квартирі пожити, або до мене переїхати.
Наталія дивилася на них широко розкритими очима. Реальність поступово доходила до свідомості. Вони хотіли її квартиру. Просто взяти й забрати те, заради чого вона жила п’ятнадцять років.
— Ви серйозно? — прошепотіла Наталія. — Це ж мій дім…
— А родина що, не важлива? — мати підвелася й підійшла ближче. — Ми тебе виховали, а ти…
— А я що? — Наталія відступила до вікна. — Я вам щось винна?
— Винна! — закричала Олена, заколисуючи в колисці другу дитину. — Ми ж родина! А ти про нас не думаєш!
Наталія сперлася на підвіконня — їй потрібна була опора.
— Я не думаю про родину, — перепитала вона повільно. — Бо не хочу віддавати свою квартиру?
— Бо забула про родину! — підвищила голос мати. — В Олени двоє дітей! Їм потрібен простір!
— Ти сама! — Олена похитала головою з докором. — Самотня! Можеш до мами переїхати!
Ці слова прозвучали образливо. Наталія завжди мріяла про сім’ю, про дітей. Але життя склалося інакше. І тепер їй це кидали в обличчя.
— Йдіть, — тихо сказала вона. — Просто зараз.
— Не підемо, — твердо заявила Олена. — Поки не вирішимо це питання.
— Яке ще питання? — Наталія підвищила голос. — Тут немає що вирішувати! Це моя квартира!
— Була твоя, — мати знову сіла на диван. — А тепер потрібна родині.
Наталія не вірила власним вухам. Вони говорили так, ніби вона вже погодилась. Ніби все вже вирішено.
— Я викличу поліцію, — погрожувала вона тремтячим голосом.
— Викликай, — спокійно відповіла мати. — Скажеш, що виганяєш сестру з дітьми?
— І що їм скажеш? — додала Олена з посмішкою. — Що відмовляєшся допомогти родині?
Наталія металась кімнатою, як загнаний звір. У голові шуміло. Думки плутались, збивалися в купу.
— Мамо, ти можеш виселити квартирантів і віддати квартиру Олені. Вона не буде винаймати житло, у неї з’являться вільні гроші. Нехай відкладає їх на іпотеку.
На це мати обурилася:
— Як вигнати квартирантів? А я на що житиму? Мені до пенсії ці гроші зовсім не зайві.
— Чому тоді ти не хочеш переїхати сама у ту квартиру, яку здаєш, а Олена з чоловіком і дітьми нехай поживе у твоїй. Все таки дві кімнати більші, ніж однокімнатна квартира в оренді.
Рішення було правильне, але спрацювала приказка: “у сусіда ж краще”, тому матір з Оленою ніби не чули пропозицію Наталії. Адже її квартира була велика й затишна, якраз для сім’ї з дітьми.
Вони ображені вийшли від Наталії.
Через кілька днів ситуація повторилася. Постійні візити сестри й матері починали докучати. Жінки поводили себе немов малі діти, яким не купили нову іграшку. Наталія змінила номер телефону й припинила усі контакти з родиною.
Через тиждень Олена чекала її біля під’їзду. Обличчя сестри було перекошене від обурення.
— Ти не можеш так вчинити! — закричала вона. — Ми ж родина!
— Була родина? — Наталія усміхнулась. — Родина не відбирає у ближнього квартири, не заздрить, а радіє за сестру.
— Та як ти можеш! — Олена зробила крок уперед. — Після всього, що ми для тебе зробили!
— А що саме ви зробили? — спокійно запитала Наталія. — Нагадай.
Жінка розгублено кліпала. В голові крутилися лише дитячі спогади — жодного переконливого прикладу. Лише образи й претензії.
Поки Олена стояла в роздумах, Наталія розвернулася і демонстративно пішла у справах.
Минуло кілька місяців. Наталія жила в тиші. Спокій поволі повертався, хоч серце ще довго билося сильніше при кожному дзвінку у двері. Вона навчилася жити без дзвінків матері, без «заглянь на хвилинку» від сестри, без криків про обов’язок. А потім одного дня їй подзвонили… з центру захисту для жінок.
— Ви Наталія? До нас звернулась ваша сестра. З двома дітьми. Сказала, що не має де жити.
Наталія мовчала. Її думки сплутались: образа, співчуття, і щось незрозуміле — порожнеча.
— Вона залишила ваш номер як екстрений контакт. Ми не наполягаємо, просто… можливо, ви зможете допомогти?
Наталія приїхала. У кімнатці з облупленими стінами сиділа Олена. Без макіяжу, в старому светрі, з темними колами під очима. Діти спали поруч на двох ковдрах.
— Що сталося? — тихо спитала Наталія.
— Він пішов. — Олена не підняла очей. — Сказав, що не підписувався на це. А мама… мама сказала, що в неї немає місця, адже вона у неї з’явився чоловік. Вона сказала, що заслужила на щастя й прийняла Миколу Івановича до себе. Той нічого не робить, не допомагає їй, а тільки просить. Вони розписалися кілька місяців тому, а тепер мати не знає, як вигнати його з дому. Ту квартиру, яку вона здавала, поки не здає. Вона потребує ремонту. Минулі квартиранти, коли виїжджали, вивезли не тільки свої меблі, але й деякі наші. А те, що залишилося, вони потрощили. На стінах грибок пішов. Туди не можна дітей перевозити.
Наталія дивилась на сестру довго. Довше, ніж будь-коли. Перед нею вже не стояла заздрісна жінка, яка прийшла відбирати її квартиру. Перед нею сиділа зламана мати, беззахисна, як її власні діти.
Наталія видихнула. І сказала:
— Завтра зранку ми підемо до адвоката. Я готова вкластися у ремонт тієї квартири, яка була в оренді. Але з однією умовою: жодних претензій на мою власність.
Олена підвела голову — в її очах була подяка, змішана з соромом.
— Чому ти… після всього?
Наталія посміхнулась.
— Бо ти — не моя сестра. Просто ти втомлена. Збита з дороги. Я теж була така. Але одна відмінність — я ніколи не відбирала. І не дозволю цього зробити нікому. Навіть тобі.
Вона погладила племінника по голівці.
— Я не твій ворог, Олено. Але я і не поступлюся своїм. Ремонт зробимо скромний, купимо необхідне, але не дороге, щоб вам було зручно там жити. Але всі витрати оформимо через юриста і чеки збережемо. Про всяк випадок.
Олена усміхнулася, і в її очах промайнула надія.
