«Навіщо тобі вища освіта? Іди на завод і допомагай братові платити за навчання!» — мати порвала мої документи до інституту

«Навіщо тобі вища освіта? Іди на завод і допомагай братові платити за навчання!» — мати порвала мої документи до інституту

— Навіщо тобі вища освіта?! Іди на завод і допомагай братові платити за навчання!

Папір тріснув, як суха гілка під чоботом.

— Мамо, що ти робиш?! Стій! Не чіпай!

— А то що? — Її обличчя налилося. У пальцях із в’їденою городньою землею тремтів мій атестат. — Думаєш, найрозумніший знайшовся? Архітектором він стане! Кресленики малюватиме, поки Павлик на платному надривається? Павлик на юриста пішов! У нього статус! А ти з себе пана будуєш?

— Я на бюджет вступаю! Мені ні копійки твоєї не треба!

— На бюджет він вступає… А їсти п’ять років що будеш? Павлуші треба на гуртожиток, на ноутбук, на костюм! А ти підеш у ливарний. Там дядько Вітя бригадиром, з першого місяця стипендію дадуть. Усе в сім’ю!

Хрясь. Сертифікат розірвався навпіл. За ним полетіли довідка, копія паспорта, заява із золотим тисненням університету. Білі клаптики осіли на церату, в каструлю з борщем, на підлогу.

У дверях стояв Пашка, склавши руки. Йому було дев’ятнадцять, на рік більше, ніж мені. Його перший курс платного юрфаку коштував матері двох кредитів і бабусиних сережок. Сесію він завалив, перездавав тричі, та для матері лишався «надією роду».

— Правильно, мам, — кинув він. — А то розсівся тут Ейнштейн. Я у вересні здаю на права, мені потрібна машина. Хай Тьома попрацює.

Мати глянула на мене. В її очах не було ні краплі сумніву.

— У понеділок о восьмій на прохідну. Паспорт я тобі не віддам, доки трудову не заведуть. А ці папірці викинь. Архітектор… Мишей у підвалі проєктуватимеш.

Вона пішла до кімнати, човгаючи капцями. Пашка подався за нею вимагати добавки картоплі.

«Іди на завод і допомагай братові…» Ця фраза пекла, як розпечений свинець. Ні. Цього не буде.

Я опустився на підлогу й почав збирати клаптики. Пальці тремтіли. Ось печатка школи. Три роки безсонних ночей над підручниками й кресленнями лежали в пилюці.

До ночі я склеював їх скотчем у своїй комірчині, колишній коморі. Подати їх було не можна, але я хотів переписати всі номери й дати.

Лишалося три дні до кінця прийому оригіналів: субота, неділя і понеділок до шостої вечора. Я записав це на звороті креслення великими цифрами, ніби від цього часу побільшає.

Я перелічив, що в мене залишилося. Паспорт у матері. Медична довідка одна, нову дадуть тижнів за два. Сертифікат порваний. Атестат порваний, а дублікат видає школа, де у липні нікого немає.

Документи мати ховала так, що навіть батько, поки жив з нами, не знаходив її заначок. Він пішов, коли мені було шість, і залишив після себе бритву, скриню з інструментами й мамину звичку казати «усі чоловіки однакові». З цього правила чомусь завжди виключали Пашку.

Шукати паспорт по хаті було марно. Але мати сама сказала, що віддасть його лише тоді, коли заведуть трудову. А без паспорта трудову не заведуть. Отже, у понеділок паспорт сам приїде на завод.

Я до ранку дивився на пляму на стелі, схожу на мапу Африки.

У суботу зранку я стояв біля хвіртки Ніни Аркадіївни, нашої класної керівниці. Вона вийшла в чоботах, із тазом огірків. Пашку вона терпіти не могла й не приховувала цього.

— Артеме? Що сталося?

Я почав розповідати, але на слові «порвала» голос підвів мене.

— Мати, — сказала вона. Не спитала, а сказала. — Заходь.

На кухні пахло кропом і оцтом. Вона налила мені компоту.

— Дублікат видають за місяць. Бланки в сейфі, а ключ у директорки, яка на дачі, де зв’язок ловить лише з даху сараю.

Поки я писав заяву, вона тричі дзвонила директорці, а вчетверте пішла з телефоном на город і щось доводила грядкам. Повернулася червона.

— У понеділок о дев’ятій вона приїде. Я скину файл з оцінками, ти роздрукуєш. І купи їй коробку цукерок, не найдешевшу. А сертифікат уже нікому не потрібен: бали є в державній базі. Ти ж у нас найрозумніший.

Цього я не знав і почувався ніяково, тому що півночі переписував номери непотрібного папірця.

— А паспорт?

— Тобі вісімнадцять. Іди в поліцію. Вона не має права його тримати.

Я уявив дільничного, який щовесни купує в матері розсаду, і Пашку, що шкірить зуби за її спиною. Ні.

— Я сам його дістану.

Вона подивилася на мене поверх окулярів і нічого не сказала. Тільки сунула мені трилітрову банку огірків.

— Матері віддай. Скажеш, від мене. Нехай знає, що я знаю.

Огірки я лишив у сусідки. Якби я приніс їх додому, мати б усе зрозуміла.

У неділю ввечері я почув, як мати говорить телефоном:

— Так, дівчино. Прострочок немає, я завжди вчасно плачу. Молодший син із понеділка на заводі, офіційно. Нехай тоді він буде поручителем…

Так я дізнався, що мене вже записали в поручителі. На мою ще не зароблену зарплату вже будували плани: ноутбук, костюм.

Вона поклала слухавку й важко сперлася на тумбочку. Я бачив її широку, згорблену спину у вицвілій кофті, і на секунду мені стало її шкода. Це було гірше за все. Потім вона обернулася, і обличчя в неї знову стало твердим, як сковорода.

— Чого витріщився? Іди спати. О шостій підніму.

У понеділок мати поставила переді мною гречку з тушонкою й стояла поруч, поки я їв, наче наглядач. Пашка, звісно, спав. Потім вона повела мене на завод сама. Ми йшли п’ятнадцять хвилин повз гаражі й Дошку пошани, де вигоріли обличчя передовиків. Паспорт лежав у її сумці, і я дивився на сумку, як голодний пес на м’ясо.

На прохідній чекав дядько Вітя, її молодший брат, сухий, із сірим від окалини обличчям. Двадцять шість років у ливарному. Говорив він мало, з хлопцями за гаражами сидів по п’ятницях, їздив на рибалку. До нас приходив лише на мамин день народження з дешевим тортом і мовчки сидів.

— Під твою відповідальність, Віте, — сказала мати й віддала йому паспорт. — Трудову заведуть, тоді віддаси.

Вона різко поправила мені комір, ніби струшувала крихти, і пішла на роботу.

Дядько Вітя повів мене в цех. Там було справжнє пекло: жар в обличчя, гуркіт, ківш з іскрами під стелею. Я дивився на його руки і думав: двадцять шість років. Торт на мамин день народження.

— Не передумав?

І я зрозумів: якщо не скажу зараз, то не скажу ніколи. Я розповів йому все: про бюджет, гарні оцінки.

Він мовчав, а потім раптом спитав:

— Стипендія? Галька сказала? Це вона собі намріяла. У мене в бригаді був такий самий, Сашко із Заріччя. Мамка привела, а голова в нього була десь не тут. За півроку він в лікарню попав. А мені його матері в очі дивитися.

Він дістав паспорт і подивився на нього.

— Слухай. Я тобі його не віддавав. Я куртку в роздягальні залишив, а ти витяг. Зрозумів? Мені з нею ще жити. Вона мені сестра. Брехати за тебе більше не буду.

Я схопив паспорт. Руки в мене тремтіли так само, як над клаптиками на кухні.

— Дякую, — видушив я, але він уже йшов до цеху.

— Прохідна праворуч! І ворота не зачиняй, а то вахтерка свариться!

Я біг до школи через усе місто й по дорозі купив дорогу коробку цукерок за триста шістдесят гривень. Тамара Іллівна приїхала о дев’ятій двадцять на «Логані», обгоріла й невдоволена, з відрами смородини. Писала вона повільно, висунувши язика.

— Як пошкодив?

— Порвався.

— Сам по собі?

Я мовчав. Ніна Аркадіївна біля вікна кашлянула.

— Мати знає, що ти тут?

— Мені вісімнадцять, — сказав я голосніше, ніж хотів.

Вона довго на мене дивилася, потім поставила підпис і печатку. На бланку з’явилося слово «Дублікат». Таким я себе й почував.

— Цукерки забери, мені не можна. З’їси в автобусі. Ти блідий, як поганка.

Автобус до обласного центру відходив об одинадцятій двадцять. Я встиг. Я їхав дві з половиною години, притискаючи до себе файл із документами, і з’їв половину цукерок, бо хвилювався й апетит розігрався якось сам собою. 

Дорогою задзвонив телефон: «Мама». Я дивився на екран, поки дзвінок не урвався. Потім прийшло повідомлення: «Де ти?! Вітя дзвонив!» Потім: «Як ти міг?». Я вимкнув телефон.

Черга до приймальної комісії тяглася коридором. Одна мама поправляла синові чубчик і шепотіла: «Ти, головне, не хвилюйся, сонечку». Я стояв сам, у пом’ятій сорочці, зі слідами шоколаду на пальцях.

Дівчина з довгим волоссям глянула на мої бали.

— Ого. Пишіть заяву про згоду. Наказ про зарахування четвертого серпня.

— І все?

— А що ще? Наступний!

Я вийшов на сходи університету, сів і заплакав, витираючи обличчя рукавом маминої випрасуваної сорочки. Люди йшли повз, і ніхто не зупинявся.

Додому я повернувся пізно ввечері. Я постояв біля під’їзду хвилин п’ять, доки не змерз, хоча надворі було двадцять градусів. На кухні горіло світло. Я чекав сварки, що полетить чашка, що вона рватиме на мені сорочку, як рвала папери.

Мати сиділа за столом.

— Подав?

— Подав.

— З куртки Вітьки витяг?

Вона дивилася на мене, примруживши очі, і я зрозумів, що вона не вірить у ту куртку. Не до кінця.

— Витяг.

Вона кивнула.

— Живеш тут — платиш. За світло, воду, їжу. Тепер ти в нас пан, сам собі й заробиш. А Павлику без поручителя банк машину не дав! Син матір обікрав!

— Це мій паспорт.

Вона грюкнула дверима. Паспорт я поклав під подушку. І наступної ночі теж.

Роботу я знайшов за три дні: на будові біля ринку, п’ятсот гривень на день готівкою. Виконроб Гурген глянув на мої руки й спитав: «Кресляр?» Я носив цеглу, місив розчин, а ввечері падав на ліжко. Зате вперше бачив, як із нічого росте будинок. Мулляр Колян, дізнавшись, що я вступаю на архітектора, сварився на проєктувальників, які «малюють, а цегли в руках не тримали», і показував мені, як вести кут.

У п’ятницю Гурген видав мені три тисячі. Я поклав матері на стіл тисячу.

— За їжу й світло.

— Тисяча? З трьох? Звідки ти знаєш?

— Земля чутками повниться. Гургенова дружина в мене цвяхи бере.

— Я порахував. Це більше, ніж я з’їдаю. Решта на гуртожиток і на зимову куртку.

Вона перерахувала гроші.

— Рахівник ти, Тьомо. У батька.

У середині липня вона раптом засмажила сирники, які пекла тільки на свята. Сіла навпроти, підперла щоку рукою.

— Їж, схуд зовсім. Тьомо, ну погарячкувала, з ким не буває. Я ж мати. Он Ніна тебе хвалить. Тільки підпиши один папірець.

Це був договір поруки: двісті тисяч на п’ять років. Рівно стільки, скільки мені вчитися.

— Мамо, у тебе вже два кредити, а сережки в ломбарді. Якщо не заплатиш, стягуватимуть з мене. А в мене стипендія буде мала.

— Не прийдуть! Я ж плачу!

— Ні.

Вона мовчки вивалила сирники у відро й пішла. Зранку бланка на столі вже не було.

Четвертого серпня я відкрив сайт університету. Литвинов Артем Сергійович, чотирнадцятий рядок, бюджет. Колян, дізнавшись, ляснув мене по спині:

— Ну все, будеш нам криві проєкти малювати.

Гурген у п’ятницю видав на сто гривень більше й буркнув: «Премія. На олівці».

Матері я сказав за вечерею. Вона жувала котлету й не підвела голови.

— Ну й котись. Тридцятого котись.

За тиждень Пашка прийшов до мене в комірчину, сів на край ліжка, чого не робив ніколи, і довго мнявся.

— Слухай, діло є. У мене хвіст з теорії держави і права. Комісійна у вересні, не здам — відрахують. Треба реферат на двадцять аркушів. Ти ж у нас із української гарно вчився. Заплачу дві тисячі.

— Мати знає?

— Ти що! Вона думає, я все здав. Якщо відрахують, вона мені цього не пробачить.

— Дві тисячі? Звідки в тебе?

— Мати на підручники дала.

— Три тисячі, — сказав я. — За тиждень, із джерелами, все як потрібно.

Він глянув на мене по-новому, з підозрою й навіть із повагою.

— Ну ти й скнара. Гаразд.

Я писав цей реферат уночі, після будови. Було навіть цікаво. Пашка заглядав раз на два дні: «Ну що, скоро?» Три тисячі він віддав пом’ятими купюрами, які мати зняла з кредитної картки. На них я купив куртку і ще дещо для навчання.

Чи було мені соромно? Трохи. Але ці гроші однаково пішли б на напої з пацанами. А ще в мені з’явилося тихе, задоволення, якого я раніше не знав і яке мені не дуже подобалося.

Тридцятого серпня я склав у спортивну сумку речі, підручники й тубус. Паспорт лежав у нагрудній кишені на блискавці.

На кухні мати збирала Пашку. На столі стояли дві величезні сумки з банками: огірки, лечо, варення, тушонка. Кожну банку вона загортала в газету й ставила щільно, як цеглину в кладку. Поруч лежали пиріжки, котлети у фользі й вовняні шкарпетки, які вона в’язала весь липень.

— Гроші за серпень на холодильнику, — сказав я. — Дві тисячі.

— Бачила.

Я стояв і чекав. Що вона скаже «щасти». Що дасть хоч одну банку. Що подивиться на мене так, як дивилася на Пашку, коли він вступив: зі сльозами, з гордістю, зі своєю багряною, скаженою любов’ю.

— Паспорт не загуби, — сказала вона, не піднімаючи голови.

— Не загублю.

Пашка вийшов, позіхаючи, у новій толстовці.

— Ма, пиріжки в дорогу візьму?

— Візьми, Павлуша. І котлети.

На автостанцію ми пішли вдвох. Мати проводжати не стала, їй до дев’ятої на роботу. Пашка ніс одну картату сумку, пихтів і міняв руки. Другу сумку мати звеліла забрати мені: «Тьома довезе». Я вдав, що не почув. Я йшов налегко, зі своєю сумкою й тубусом.

На автостанції Пашка гупнув сумку на асфальт.

— Реферат зарахували. Може, ти мені ще й курсову? Я заплачу.

— Побачимо.

— Ну, побачимо так побачимо.

Підійшов автобус. Водій відкрив багажник. Пашка глянув на сумку, що важила кілограмів тридцять, потім на мене.

— Тьомо, допоможи, га? Важка, зараза. У мене спина.

Я поправив на плечі сумку, взяв зручніше тубус і ступив до дверей автобуса.

— Сам закинеш, — сказав я. — Руки ж в тебе є.