— Навіщо ти дав ключі від нашої квартири своєму братові? — з обуренням кинула Христина. — Після його візиту в мене зникли гроші зі скриньки.
Христина того дня повернулася з роботи раніше звичайного — автобуси йшли за розкладом, заторів не було, навіть дощ вчасно закінчився. Вона йшла додому з рідкісним відчуттям легкості. У сумці лежала пачка улюбленого чаю, а в голові крутилася радісна думка:
«Нарешті п’ятниця. Тиша, ванна, книжка — і жодних гостей».
Вона відкрила двері — і відразу відчула: щось не так. У квартирі пахло чоловічим парфумом. Не тим, яким користується Діма, — іншим, чужим, із різким відтінком. На комоді стерта пилюка, ніби хтось сперся рукою. А штори у спальні задвинуті не так, як вона робить щоранку.
Христина повільно зайшла до кімнати, поглянула на комод, де стояла скринька з готівкою. Там були не просто купюри — це її маленькі заощадження. «Про всяк випадок». Або «на себе». На нову сукню. На подарунок племінниці. На щось, що не треба пояснювати нікому.
Вона відкрила скриньку. Руки стали холодними.
— Діма? — голосно покликала вона. — Ти сьогодні був удома?
З ванної долинув шум води, шльопання капців по плитці, і ось він вийшов, у футболці, витираючи руки рушником.
— Привіт. Що так рано?
— Хто був удома?
Він завмер на мить.
— А, це… Так, брат заїжджав. Я дав йому ключі — йому потрібна була зарядка і ще деякі речі. У нього знову проблеми з телефоном.
Христина відчула, як у ній закипає хвиля обурення, змішаної з недовірою.
— Ти дав йому ключі? Без мене?
Діма знизав плечима, наче йшлося про пакет молока.
— Христя, це ж мій брат. Своя людина. Ми що тепер — маємо одне в одного дозволу питати на родичів?
Вона повільно прикрила скриньку. Щільно. Доторкнулася до кришки — наче хотіла переконатися, що не помиляється.
— Навіщо ти дав ключі від нашої квартири братові? — повторила вона, тепер твердіше. — Після його візиту у мене зникли гроші. І я точно знаю, скільки там було.
Діма насупився.
— Ти серйозно думаєш, що це він?
Христина подивилася на нього повільно, вдумливо. У його голосі не було обурення. Лише образа.
— Я думаю, — сказала вона спокійно, — що після його візиту речі лежать не на своїх місцях. І з моєї заначки зникли гроші. І так, я думаю, що ти дав не тій людині вільний доступ у наш дім. Ще й без мого відома.
Він відступив на крок, закинув голову.
— Дивно поводилася? Може, ти просто забула, скільки там у тебе було?
— Не забула, — відрізала вона. — Там небагато, але я точно знаю, що й куди кладу. І мені цікаво, чому ти вважаєш нормальним вирішувати такі речі без мене.
Діма важко опустився на диван, голосно видихнув:
— Почалося…
— Що «почалося»? — у голосі дружини з’явилося нерозуміння, яке видавало її обурення, навіть коли вона намагалася тримати себе в руках. — Ти справді не розумієш, що не можна роздавати ключі від нашої квартири, наче цукерки?
Діма втупився в підлогу.
— Христе, це ж мій брат. Він був у скрутній ситуації, я не хотів, щоб він замерз на вулиці.
— А я? — вона вказала на себе. — Я тут живу. І я не просила, щоб він приходив, коли мене немає вдома. Ти дав йому можливість зайти, коли мої речі лежать у спальні, коли мої гроші — у скриньці. А тепер ти захищаєш його, а не мене.
Він підняв голову, знизав плечима:
— Може, ти просто занадто гостро реагуєш? Може, ти сама хочеш, щоб ми посварилися?
І в ту мить Христина зрозуміла: поки братові зручно, йому дозволено все. А її обурення — це привід для сварки.
Вона підвелася. Взяла чайник, повільно налила воду, наче вичитуючи сама себе за те, що взагалі вступає в цю розмову.
— Добре, — промовила спокійно, але з крижаною ноткою. — Давай так: якщо це й справді випадковість — ти сам повернеш ці гроші. Мені не важливо, хто їх узяв. А ключі, які ти віддав братові, забереш назад. І більше — нікому. Бо поки ти не поважаєш мій простір, ми з тобою не сім’я.
Він не відповів. Просто встав і вийшов із кухні. Вона лишилася сама, дивилася у вікно й відчувала, як тремтять пальці.
Ніч видалася дивною. Без сварок, без гучних розмов, але й без сну. Христина лежала на краю ліжка, відвернувшись до стіни, і чула рівне дихання чоловіка — спокійне, навіть демонстративне. І думала, як так сталося, що їй не спиться, а йому — так легко спати.
Вона знову й знову прокручувала в голові: «Гроші пропали. Ключі віддали без мого відома. І мені знову треба пояснювати, чому мені це важко».
Вранці, не дочекавшись ані «доброго ранку», ані «пробач», вона встала, вмилася, приготувала собі сніданок. Лише собі. Без двох чашок кави, без звичного шматка хліба «на двох».
Діма спустився пізніше — виглядав звично, хіба що трохи тихішим.
— Слухай, — почав він, ніяково чухаючи шию. — Я тут подумав… Може, ти й маєш рацію. Я, напевно, перегнув з довірою до брата.
— Не «перегнув», — перебила Христина, навіть не піднімаючи погляду від тарілки. — Ти порушив мій особистий простір.
Він сів навпроти, сплів пальці в замок.
— Ти ж знаєш, у нього складний період. У нього нікого, крім мене. Ну ти справді думаєш, що він поліз би у твою скриньку?
Христина підняла очі. Дивилася спокійно, але холодно:
— А у мене до тебе зустрічне запитання. Якщо б це були твої гроші, у твоїй тумбочці, і вони зникли після візиту мого родича — ти теж казав би, що це «співпадіння»?
Діма замовк. І так і не відповів.
За кілька днів Христина помітила ще одне — зникли дві тисячі гривень, які вона відклала в кишеню пальта «на дрібні покупки». Вона точно пам’ятала, як поклала їх туди в день отримання авансу. А тепер — порожньо.
Вона стояла біля вішалки з клубком у горлі. Це вже не могло бути випадковістю. Вона не була розсіяною. Вона знала, де і що лежить. Тепер у серці наростало не просто обурення, а відчуття зради. Не стільки з боку брата — вона жила не з ним. А з боку чоловіка, який, знаючи все, так і не став на її бік.
Увечері, повернувшись додому, вона не витримала:
— Діма, мені набридло доводити, що у мене зникають гроші. Мало того, що тут моє «ні» нічого не означає, так тепер ще й мої речі й гроші — можуть зникнути. І ти — не на моєму боці.
Чоловік сів на край дивана. Було видно, як він стискає губи, намагаючись стриматися, аби не сказати щось образливе. Вперше за довгий час він стримався.
— Я не думав, що брат… ну, що він може таке зробити, — тихо сказав він.
Христина гірко всміхнулася:
— «Не думав» — це твоя улюблена відмазка. А я кожного разу думаю за двох.
— Що ти тепер хочеш? — запитав він.
Вона трохи помовчала, а тоді, не дивлячись на нього, сказала:
— Хочу, щоб ключі були тільки у нас. Щоб ніхто не заходив у дім, коли нас немає. І щоб ти сам сказав братові — спокійно, але чітко, що це наш дім.
— Він образиться, — пробурмотів Діма.
— Нехай ображається, — спокійно відповіла жінка. — Краще хай він ображається, ніж я перестану тебе поважати.
Діма мовчав. Потім підвівся, дістав телефон.
— Подзвоню зараз. Краще відразу.
Христина відчула, як усередині щось важке починає розтискатися. Наче зроблено перший крок. Вона мовчки пішла на кухню, налила собі чаю. І вперше за тиждень відчула: вона не просить — вона вимагає. І це не сварка. Це межа.
— Так, Саш, слухай… — Діма вийшов на балкон, голос у нього був спокійний, але Христина чула, який напружений цей «спокій», натягнутий, як чужа сорочка. — Тут таке діло… Щодо ключів. Я заберу їх, гаразд?
Пауза.
— І ще… Не треба більше заходити, коли нас немає вдома. У Христі проблеми. Гроші пропали. Вона хвилюється.
Христина стояла біля кухонної стійки, удавала, що мішає суп. Насправді кожне його слово пекло зсередини.
— Так, зі скриньки, — знову голос Діми. — Так, небагато. Але їй неприємно. Ні, я не кажу, що ти… Саш, я такого не казав.
Затяжна пауза. Чим довше Діма слухав, тим більше морщилося його обличчя.
— Досить, — раптом різко сказав він. — Не треба цього «твоя Христина», не треба «вона тобою командує». Ти був у нашому домі — вона має право знати. Так, ти мій брат, але тепер у нас із дружиною своя сім’я.
Христина зітхнула. Це був важкий дзвінок. Але потрібний. Бо якби він не відбувся, довіри вже не повернути. Хоча десь глибоко все ще ворушилося щось незрозуміле — сумнів чи недовіра, вона не могла розібрати.
Чоловік повернувся в кімнату, поклав телефон на стіл.
— Усе. Він образився. Сказав, що я вибрав тебе, а не його.
Вона вирівнялася.
— А ти й справді вибрав? — тихо запитала. — Чи просто хочеш, щоб непорозуміння закінчилося?
Він сів, зняв окуляри, потер перенісся.
— Я вибрав. Бо зрозумів: я не можу бути хорошим для всіх одразу. Увесь цей час намагався всидіти на двох стільцях — не образити брата й не засмутити дружину.
Христина подивилася у вікно. Осінь. Листя кружляють по доріжках — сухе, як її терпіння.
— Я роками намагалася бути «розуміючою». Не влаштовувати сцен, не бути тією, яка завжди чимось невдоволена. Але, виходить, щоб нас почули, ми маємо нарешті почати говорити.
— Я це зрозумів, — тихо відповів Діма. — Запізно, але зрозумів.
Увечері він приніс скриньку з готівкою — ту саму, де вона зберігала свої заощадження. Сів поруч.
— Я поклав сюди стільки, скільки, як мені здається, пропало. Не знаю, чи точна сума, але…
— Дякую, — сказала жінка, дивлячись прямо й серйозно. — Але ж ти розумієш, що справа не в грошах.
Він кивнув.
— Це про довіру.
Христина раптом відчула, як усередині все стискається — не від образи, а від полегшення. Вона не програла. Не здалася. Вперше за довгі роки сказала вголос те, що зазвичай ковтала. І її почули.
— А ключі? — тихо запитала, дивлячись у підлогу.
— Віддав, — відповів він. — Сказав, щоб більше не повертав. Тепер вони тільки в нас.
Христина й не сумнівалася: Саша так просто цього не залишить. Вона знала — такий тип чоловіків не йде в тінь, він завжди шукає спосіб повернутися, або зробити, щось неприємне, хай навіть дріб’язково.
І він знайшов.
За кілька днів подзвонила свекруха.
— Христино, люба, можна спитати? — голос був солодкий, але в ньому вчувався знайомий присмак образи. — Це правда, що ти заборонила Саші приходити до вас додому?
— Я попросила Діму, щоб у нашій відсутності ніхто не заходив у квартиру без нашої згоди, — спокійно відповіла вона. — Тим паче, якщо після візиту цієї людини пропадають гроші.
Мовчання.
— Але ж це родина, — зітхнула свекруха. — Брат! Ви ж завжди так дружно жили.
Христина мало не розсміялася. Дружно? Це коли ти приходиш з роботи, а на столі стоїть брудний посуд, на подушці — чужа шапка, і брат чоловіка нишпорить на кухні, питаючи, де в тебе сковорідка?
— Розумієте, — спокійно сказала вона, — справа не в грошах. А в тому, що наша квартира — не прохідний двір. Якщо я не можу почуватися тут спокійно, то це не дім, а гуртожиток.
Голос свекрухи став холодним, різким:
— Саша каже, що ти налаштовуєш Діму проти рідних. Що ти взагалі не хочеш підтримувати стосунки…
Христина ледь стрималася.
— Я не проти стосунків, — спокійно сказала жінка. — Але я за особисті кордони. І якщо хтось їх не поважає, то він сам робить вибір — бути на відстані.
Свекруха мовчки поклала слухавку. І Христина зрозуміла: тепер вона «незручна». А це означає, що буде ще хвиля обурення — через чоловіка, шепіт за спиною, косі погляди на сімейних зібраннях.
І хвиля не забарилася. Діма прийшов із роботи похмурий. Сів мовчки.
— Щось сталося? — запитала вона, обернувшись від плити.
— Мама дзвонила, — зітхнув він. — Сказала, що ти спеціально пішла проти Саші. Що ти його образила перед усією родиною і лізеш між братами. І що «якби ти любила, то знайшла б спосіб усе владнати».
Христина витерла руки рушником.
— А ти сам як думаєш?
Він довго мовчав. Потім ледь помітно знизав плечима:
— Думаю, що вони звикли, що я завжди всіх мирю. І завжди за свій рахунок.
Тепер — за твій.
— А ти кого обираєш? — тихо запитала вона.
Діма глянув їй прямо в очі:
— Я обираю нас. Але мені доведеться навчитися говорити з ними по-іншому.
— Оце і є бути чоловіком, — тихо відповіла вона.
Наступного дня він сам подзвонив матері.
— Мамо, я тебе люблю, але прошу не втручатися, — говорив він спокійно, але твердо. — Я доросла людина. І мої рішення — це мої рішення. Саша мій брат, але Христина — моя сім’я. І вона не зобов’язана терпіти те, чого я й сам би не став терпіти від неї.
Христина чула розмову крізь зачинені двері. І всередині з’являлося відчуття поваги — і до себе, і до нього.
Саша з’явився за тиждень. Як завжди — без попередження. Подзвонив у домофон близько восьмої вечора, коли Христина саме готувала вечерю.
— Хто там? — гукнула вона з кухні.
Діма підійшов до домофона, натиснув кнопку.
— Це Саша, — коротко кинув. — Каже, хоче поговорити.
Жінка поставила сковорідку на слабкий вогонь. Зняла фартух. Повільно.
— Тобі вирішувати, впускати чи ні. Я радість вдавати не збираюся.
Він глянув на неї, кивнув.
— Я поговорю. Наодинці.
Вони сіли в залі. Христина пішла в спальню, але двері не зачинила.
Саша був гучний, як завжди.
— Ти серйозно? Через якісь гроші ти дозволив їй виставити мене у такому світлі?
— Я нікого не виставляв, — спокійно сказав Діма. — Але й виправдовувати не став. Бо будь я на її місці — теж відчув би себе ображеним.
— Вона тобою крутить, як хоче! Ти раніше був нормальним — із нами, із рідними. А тепер — «дружина сказала», «дружина образилась».
Діма витримав паузу. Потім підвівся.
— Оце ти й не зрозумів головного. Раніше я просто мовчав. А тепер — говорю. І роблю вибір. Не проти тебе — за себе.
Саша теж підвівся, насупився.
— Значить, вона важливіша?
— Ні. Просто вона — дружина. І я з нею будую дім, а не просто ділю прізвище. Ти порушив наші кордони. І навіть цього не усвідомив. А тепер хочеш, щоб усе повернулося, як було.
Через п’ять хвилин Саша грюкнув дверима й пішов. Христина вийшла на кухню, мовчки налила собі склянку води.
— Ну?
— Він образився й пішов.
— І?
— А мені навіть легше стало, — зізнався Діма. — Бо вперше я не виправдовувався. Просто сказав, як є.
Жінка довго мовчала. Потім підійшла й поклала руку йому на плече.
— Знаєш, я ж не проти твоєї родини. Я проти того, щоб мою цінність ставили нижче, за замовчуванням. Я втомилася бути «терплячою», поки хтось дозволяє собі більше, ніж має право.
Він обійняв її.
— І ти більше не будеш. Обіцяю.
Минув час. Родичі Діми стали навідуватися рідше. А якщо й приходили — то лише за запрошенням. З повагою й без запитань на кшталт: «А де Христина ховає цукерки?» А Христина нарешті жила в задоволення. І поруч був чоловік, який навчився жити не для чужого комфорту, а для побудови міцної родини.
