— Навіть не думай. Сьогодні ти закладеш квартиру, а завтра залишишся і без квартири, і без чоловіка.
— Світлано, ти перебільшуєш. Олег не такий.
Голос подруги у слухавці звучав різко, ніби вона сварила нерозсудливу школярку. Марина стояла біля вікна й дивилася на вечірнє подвір’я, де вже загорялися перші ліхтарі. Дитячий майданчик спорожнів, лише самотній жовтий листок, прилиплий до мокрої після дощу гірки, тремтів на вітрі.
— Я перебільшую? Маринка, прокинься! Твоя квартира, яка дісталася від бабусі, — це твій єдиний реальний актив. Твій тил. А він що пропонує? Закласти її заради якоїсь сумнівної схеми з купівлею дачі! Чому ця дача продається так терміново і так дешево? Ти сама не відчуваєш підступу?
Марина зітхнула. Вона відчувала. Десь глибоко в душі шкрябав маленький, противний черв’ячок сумніву, але їй так хотілося йому не вірити. Вона любила Олега. Любила його усмішку, обійми, те, як він кликав її «моя дівчинка», хоча вона була лише на три роки молодша. Вони були одружені два роки, і ці два роки здавалися їй майже казкою після низки минулих невдач.
— Це не сумнівна схема, Свєто, — промовила Марина тихо. — Його друг дитинства переїжджає назавжди в іншу країну, терміново. Тому й така ціна. Ми ж беремо для себе, для нашої майбутньої родини. Буде місце, куди влітку з дітьми виїжджати.
— З дітьми? — обурилася Світлана. — Ви спершу цими дітьми обзаведіться. А то звучить так, ніби він ними прикривається. Який друг? Ти його бачила? Знаєш його прізвище?
Марина мовчала. Друга вона не бачила. Олег казав, що той постійно в роз’їздах, оформляє документи, пакує речі. Все на бігу.
— Ось бачиш, мовчиш, — безжально констатувала подруга. — Послухай мене просто як людину, яка пройшла через розлучення та поділ майна. Не роби цього. Скажи йому «ні». Твердo й остаточно. Якщо любить — зрозуміє й знайде інший вихід. Якщо почне тиснути на жалість, звинувачувати, сердитися — роби висновки.
Марина подивилася на своє відображення у темному склі. Втомлена жінка тридцяти чотирьох років, з зібраним у недбалий пучок русим волоссям і тривожними очима. Вона так втомилася від цієї тривоги.
— Добре, Свєто. Дякую за пораду. Я подумаю.
— Не думай. Відмовляй, — різко відрізала подруга, побажавши спокійної ночі, і поклала слухавку.
Марина поклала телефон на підвіконня. Подумаю… Легко сказати. Як відмовити людині, з якою ділиш ліжко і життя, яка дивиться на тебе закоханими очима і будує спільні плани? Як сказати йому, що ти йому не довіряєш?..
Олег повернувся пізно, коли Марина збиралася лягати. Він увійшов у спальню, пахнучи осінньою вулицею та дорогим парфумом. Підійшов ззаду, обійняв за плечі, уткнувся носом у її волосся.
— Втомилася, моя дівчинко?
— Трохи. День був метушливий.
Він обернув її до себе й зазирнув у очі. У Олега були вражаючі очі — світло-каштанові, майже медові, з довгими віями. У них так легко тонути, забувши про все на світі.
— Маришо, я сьогодні знову говорив з Андрієм. Він каже, якщо ми не вирішимо до кінця тижня, продасть дім іншим. У нього є покупці, але він тримає його для мене, по старій дружбі.
Марина відчула, як всередині все стиснулося. Ось воно. Почалося.
— Олег, я… я не впевнена. Це дуже серйозний крок. Закласти квартиру…
Усмішка сповзла з його обличчя. Він відсунувся, підійшов до шафи, почав знімати джемпер.
— Я так і знав. Ти мені не віриш.
— Справа не у вірі! — поспішно заперечила вона. — Це єдине житло, яке в мене є. Це ризиковано.
— Ризиковано? — він обернувся. У його голосі з’явилися суворі нотки. — Ризиковано — це втратити такий шанс! Жити все життя у цій двокімнатній квартирі з видом на сусідній палельний будинок? Я хочу для нас більшого, Марина! Хочу дім, сад, щоб наші діти бігали босоніж по траві! А ти чіпляєшся за ці стіни, наче вони важливіші за наше майбутнє.
Він говорив саме ті слова, яких вона боялася. Він виставляв її меркантильною, зацикленою на квадратних метрах, тоді як він, романтик і мрійник, думав про високе — про сімейне гніздо.
— Це не просто стіни, Олег. Це моя безпека.
— А я — не твоя безпека? — він підійшов майже впритул, дивлячись зверху вниз. — Або ти тримаєш цю квартиру як запасний аеродром? На випадок, якщо вирішиш піти від мене?
Це прозвучало образливо. Марина відчула, як до очей підступають сльози.
— Як ти можеш так говорити?
— А як мені інакше казати, якщо ти відмовляєшся зробити щось для нашої спільної родини? Завжди буде щось «твоє» і щось «моє», правда? Не буде «нашого»?
Він розвернувся й пішов на кухню. Через хвилину вона почула, як чоловік із шумом поставив чайник. Марина залишилася стояти посеред кімнати, відчуваючи себе абсолютно розбитою. Він був майстром таких маніпуляцій. Не кричав, не ображав, але викручував ситуацію так, що винною неминуче залишалася вона.
Наступного дня до них «цілком випадково» завітала його мати, Тамара Іванівна. Жінка була великою, владною, з незмінною зачіскою на голові та пронизливим поглядом маленьких темних очей. Вона працювала завідувачкою у дитячому садку і звикла говорити зі всіма повчально-наказовим тоном.
Вона сіла на кухні, відмовившись від чаю, і завела розмову здалеку. Про погоду, про ціни на ринку, про здоров’я якоїсь далекої родички. Марина мовчки мила посуд, відчуваючи, як наростає напруга.
— Олег чомусь зовсім засмучений ходить, — нарешті промовила Тамара Іванівна, неначе між іншим. — Зітхає постійно. У нього на роботі неприємності?
— Ні, з роботою все гаразд, — рівним голосом відповіла Марина, не повертаючись.
— Дивно. Мені здалося, він через щось переживає. У нього ж зараз такий шанс! Такий шанс! Дім купити. Він так мріяв про свій куточок, щоб відчути себе господарем. Чоловікові це важливо, Мариночко. Відчувати себе опорою, годувальником. А коли він живе у квартирі дружини… це його пригнічує, навіть якщо він не показує.
Марина міцно стискала в руці губку для миття посуду. Ось і важка артилерія підійшла.
— Тамаро Іванівно, ми з ним самі розберемося.
— Звісно, розберетесь, хто сперечається, — примирливо промовила свекруха. — Я ж із найкращих намірів. Шкода сина. Він для родини старається, не для себе. Хоче, щоб у вас усе було, як у людей. А ти, я чула, сумніваєшся. Боїшся. Але ж сім’я — це довіра, підтримка. Дружина повинна стояти за чоловіком, мов за кам’яною стіною. А для цього треба дозволити йому цю стіну побудувати. Навіть якщо для фундаменту доведеться поступитися чимось меншим.
Вона назвала її квартиру «чимось меншим». Марина повільно повернулася, витираючи руки рушником.
— Ця квартира — не «менше». Це все, що в мене є.
Тамара Іванівна піджала губи. На її обличчі промайнула невдоволена тінь.
— Ну що ж. Справа твоя. Лише потім не жалкуй, коли такої можливості більше не буде. І коли мій син остаточно втратить віру в себе поруч із тобою.
Вона підвелася, велично поправила на плечах хустку і рушила до виходу. Марина не пішла її проводжати. Вона почула, як у замку повернувся ключ, і тільки тоді дозволила собі спертися на стільницю. Вони тиснули на неї з двох боків, заганяли в кут, змушуючи відчувати себе винною й егоїстичною.
Ввечері Олег знову почав розмову. Цього разу він був іншим — тихим, сумним. Він сів поруч із нею на диван, взяв її руку.
— Мариш, пробач, якщо я вчора був різкий. Просто я так загорівся цією ідеєю… Я вже уявляв, як ми там усе облаштуємо. Поставимо альтанку, я зроблю мангал… Влітку будемо друзів кликати на шашлики.
Він говорив, а Марина дивилася на їхні сплетені руки і думала про слова Світлани: «Почне тиснути на жалість…»
— Я розумію, — тихо промовила вона. — Але я боюся.
— Чого ти боїшся? Що я тебе обдурю? — він подивився їй в очі. — Марино, я тебе люблю. Більше за все на світі. Чи ти справді думаєш, що я здатен на підлість? Я ж усе прорахував. Ми візьмемо кредит під заставу, викупимо будинок. Я знайду другу роботу, і ми за три–чотири роки все виплатимо. Це ж не кабала на все життя.
Його голос звучав так щиро, так переконливо. Марина відчула, як її рішучість тане. Можливо, Світлана й справді перебільшує? Можливо, її власний негативний досвід змушує бачити погане там, де його немає? Можливо, саме її підозрілість руйнує їхню сім’ю?
— Я не знаю, Олеже… Мені потрібен час.
— Часу немає, — він зітхнув. — Андрій чекає відповіді завтра. Або так, або ні.
Він встав і пішов на балкон. Марина дивилася йому в спину і почувалася зрадницею. Він стоїть там, переживає, а вона, черства та недовірлива, сидить тут і тримається за свої квадратні метри.
Вночі вона майже не спала. Верталася з боку на бік, прокручуючи в голові всі «за» і «проти». Проти був лише її страх і застереження Світлани. А «за» — любов Олега, їхнє майбутнє, мрія про великий будинок, дитячий сміх на галявині. Чи вартий її страх усього цього?
Вранці, з сірим обличчям і темними колами під очима, вона підійшла до Олега, який пив каву на кухні.
— Добре, — сказала вона, і її голос прозвучав чужим. — Я згодна.
Він підняв на неї очі. На його обличчі повільно розквітла усмішка. Він вскочив, підхопив її на руки і закружляв по маленькій кухні.
— Маришка! Моя дівчинко! Я знав! Я знав, що ти у мене найкраща! Ти не пошкодуєш, побачиш! Ми будемо найщасливішими!
Він цілував її обличчя, очі, волосся, а вона стояла, мов дерев’яна, і не могла відповісти на його поцілунки. Всередині була дзвінка порожнеча. Вона зробила свій вибір. Залишалося тільки сподіватися, що він був правильним.
Через кілька днів вони поїхали у банк. Олег метушився, подавав документи, жартував із менеджером. Марина сиділа поруч і механічно підписувала папери там, де їй вказували. Кредит під заставу її однокімнатної квартири. Сума була значна. Коли все закінчилося, вони вийшли на вулицю. Олег був на сьомому небі від щастя.
— Ну все! Тепер справа за малим! Завтра переводимо гроші Андрію, і будинок наш! Треба буде відсвяткувати!
Він запропонував поїхати до ресторану, але Марина відмовилася, пославшись на втому. Їй хотілося тільки одного — забитися в кут і щоб ніхто її не чіпав. Відчуття чогось поганого не відпускало її.
Наступного дня Олег зранку поїхав — нібито зустрічатися з другом та нотаріусом для оформлення останніх деталей. Марина залишилася вдома сама. Вона блукала по квартирі, своїй квартирі, яка тепер, по суті, їй більше не належала, і почувалася в ній чужою.
Ближче до обіду їй знову подзвонила Світлана.
— Ну що? Ти йому сказала? — вимогливо запитала вона без жодних передмов.
Марина мовчала, не знаючи, як зізнатися.
— Марина, не мовчи!
— Я… Свєта, я погодилася, — видушила вона з себе. — Ми вчора були в банку. Все підписали.
На тому кінці дроту повисла важка тиша. Така довга, що Марина злякалася, чи не перервався зв’язок.
— Свєта? Ти тут?
— Тут, — холодним тоном відповіла подруга. — Вітаю. Ти зробила найбільшу помилку у своєму житті. Коли будеш збирати речі, можеш пожити у мене перший час.
І вона поклала слухавку.
Марині стало так прикро, що вона розплакалася. Чому ніхто не може її підтримати? Чому всі бачать у її вчинку лише дурість? Олег її любить, він старається для них обох! Щоб відволіктися, вона вирішила прибратися. Почала розбирати папери на столі Олега. Він завжди був не дуже акуратний, залишав де попало квитанції, чеки, якісь записки. І раптом її погляд упав на складений удвічі листок, що стирчав із щоденника. Це була роздруківка з якогось сайту. Марина механічно розгорнула її. Це була сторінка онлайн-казино. Історія ставок. Великі суми. Дуже великі. І майже всі — програшні. Остання ставка була зроблена три дні тому. І сума програшу майже точно співпадала з тією, яку вони вчора взяли в кредит.
Повітря свистом вийшло з легень Марини. Вона опустилася на стілець, бо ноги відмовилися її тримати. Вона перечитала роздруківку ще раз. І ще. Дати, суми… все сходилося. Не було ніякого друга, який виїжджав за кордон. Не було ніякої дачі за смішною ціною. Був лише величезний ігровий борг. І вона, її квартира, стали способом покрити цей борг.
Картина склалася миттєво. Його нервозність, його тиск, поспіх, небажання знайомити її з міфічним «другом». Переконування, маніпуляції, підключення матері… Все це було частиною одного великого спектаклю. Вона сиділа довго, дивлячись у одну точку. Сльози висохли. Образа зникла. Залишився лише холод. Льодовий, паралізуючий холод у серці. Її світ, такий затишний і щасливий, який вона так боялася зруйнувати, виявився картонною декорацією. А кохана людина — брехуном і маніпулятором, який використовував її любов і довіру у своїх цілях…
Коли ввечері Олег повернувся додому, сяючий і задоволений, з пляшкою дорогого напою та тортом, Марина зустріла його на кухні. Вона сиділа за столом, і перед нею на стільниці лежав той самий роздрукований листок.
— О, а я якраз хотів тебе порадувати! — весело почав він, але, побачивши її обличчя і листок на столі, осікся. Усмішка повільно зійшла з його обличчя. — Що це?
— Це, Олег, наш новий будинок? Наша дача з альтанкою та мангалом? — тихо, без емоцій, запитала вона.
Він зблід. Медові очі забігали, втративши всю свою магію.
— Марино, я… я все можу пояснити.
— Не турбуйся, — вона підняла на нього порожній погляд. — Я, здається, вже все зрозуміла. І про друга Андрія, і про терміновий від’їзд. І про наше «щасливе майбутнє». Лише одне питання: ти коли-небудь мене любив? Чи я від самого початку була для тебе лише варіантом з квартирою?
Він мовчав, опустивши голову. Це мовчання було красномовніше будь-яких слів.
— Зрозуміло, — сказала вона все тим самим холодним тоном. — Збирай свої речі.
— Маринко, почекай! — він зробив крок до неї. — Не треба так! Ми все можемо виправити! Я все поверну, чесне слово! Я влаштуюся на три роботи! Тільки не виганяй мене!
— Я тебе не виганяю, — вона подивилася на нього так, ніби бачила вперше. — Я прошу тебе піти з моєї квартири. Ключі залишиш на тумбочці в передпокої.
— Але куди я піду? — у його голосі прозвучали панічні нотки. — До матері? Вона мене вижене!
— Це вже не мої проблеми, Олег. Тобі потрібно було думати про це раніше. Коли ти мені брав у руки і говорив про кохання, а сам думав лише про те, як закрити свої борги за мій рахунок.
Жінка встала і пішла на балкон, щільно зачинивши за собою двері. Вона чула, як він ходив по квартирі, щось бурмотів, потім зателефонував комусь. Ймовірно, матері. Потім пролунав шум висуваних шухляд, шелест пакетів. Приблизно через годину вхідні двері грюкнули.
Марина увійшла в кімнату. Вона сіла на край ліжка у тиші. Тиші, яка більше не здавалася гнітючою. Вона була… правильною. Вона дістала телефон і набрала номер.
— Свєта? — сказала вона, коли подруга відповіла.
— Що сталося? — голос Світлани був стурбованим.
— Ти мала рацію. У всьому.
Марина не стала вдаватися в подробиці. Вона просто сказала ці слова. Жінка не знала, що буде далі. Їй ще належало розбиратися з кредитом і починати життя з нуля. Але зараз, сидячи в тиші свого спустілого дому, вона знала одне: вона врятувала себе. Вона залишилася без чоловіка, з величезною дірою в душі та в бюджеті, але вона поки що не залишилася без квартири. І головне — вона не залишилася без себе. Казка закінчилася, а попереду було просто життя. Складне, невідоме, але її власне. І в ньому більше не було місця для брехні.
