Світлана стояла біля вікна своєї нової трикімнатної квартири на Печерську й дивилася, як за Дніпром заходить сонце. У квартирі пахло свіжим ремонтом, дорогим парфумом і кавою, яку щойно зварив Костянтин — її чоловік, власник мережі аптек, чоловік, який умів не лише заробляти, а й слухати, і пам’ятати, що вона любить з корицею.
Але зараз вона дивилася не на Дніпро. Вона дивилася на чоловіка, який стояв під під’їздом. Тарас. У старій куртці, яку вона ще пам’ятала з їхнього спільного життя, з сумкою через плече, в якій, мабуть, усе його майно.
Вони розійшлися два роки тому. Точніше — він пішов. Зібрав речі за пів години й сказав:
— Світлано, я не можу так далі. Ми животіємо. Ти ж сама бачиш — зарплата 12 тисяч, іпотека, борги. Я зустрів… людину. Вона може дати мені інше життя.
Тією «людиною» виявилася Оксана Кравчук — їхня однокласниця, яка колись на випускному плакала, бо Тарас запросив на повільний танець не її, а Світлану.
Оксана тоді поїхала до Польщі, потім до Канади, повернулася з грошима, квартирою на Подолі й пропозицією «почати все з чистого аркуша».
Тарас пішов. Світлана залишилася з донькою Анютою, з боргами й з відчуттям, що її викинули, як старе пальто.
Але життя, як відомо, любить жартувати.
Через пів року Світлана випадково познайомилася з Костянтином — він прийшов до їхньої поліклініки по довідку, вона була реєстратором. Він запросив на каву. Потім ще раз. Потім запропонував допомогти з боргами. Потім — руку й серце.
Вони одружилися тихо, без весілля. Анюта називала його «тато Костю». Іпотеку закрили. Переїхали. Життя стало… нормальним. Навіть більше — добрим.
А в Тараса…
Оксана швидко зрозуміла, що Тарас — не той чоловік, який може стати «рівнею». Він не хотів вчити англійську, не хотів ходити на курси, не хотів брати відповідальність за її бізнес. Він хотів, щоб усе саме прийшло.
Через рік Оксана сказала:
— Тарасику, ти хороший. Але я не благодійний фонд. Давай залишимося друзями.
І він опинився на вулиці. З валізою, з 8 тисячами в кишені й з розумінням, що назад дороги немає.
І тоді він почав приходити.
Спочатку — «випадково» біля дитсадка, коли забирав Анюточку (він мав таке право раз на тиждень).
— Світланко… привіт… Як ти?
— Нормально, Тарасе. А ти?
— Та… живу…
Потім почав писати. Спочатку рідко. Потім щодня.
«Як Анюта? Передай, що тато скучив».
«Може, зустрінемося? Поговоримо?»
«Я зрозумів, я помилявся».
А потім прийшов під під’їзд.
Світлана спустилася. Не знала, чому. Мабуть, через Анюточку. Мабуть, через стару звичку.
Він стояв, худий, з сивиною на скронях, якої раніше не було.
— Світлано… — голос тремтів. — Можна поговорити?
Вони сіли на лавку. Він одразу почав.
— Я все зрозумів. Я був ідіотом. Я думав, що гроші — це головне. А потім зрозумів, що головне — ти. І Анюта. І наше життя.
Хоч воно й бідне було, але воно було наше. Я… я хочу повернутися. Якщо ти дозволиш. Я все виправлю. Я знайду роботу. Я…
Світлана слухала й відчувала, як щось всередині ворушиться. Жалість. Стара любов.
Спогади про те, як він ніс її на руках через калюжі, коли вони були студентами. Як співав їй під вікном «Червону руту», хоч фальшивив.
— Тарасе… — тихо сказала вона. — Ти ж знаєш, що я заміжня.
— Я знаю… — він опустив голову. — Але ж ти мене любила. Може, ще трохи залишилося? Я не прошу одразу. Я просто… я хочу бути поруч. Хоч біля. Хоч Анюточку бачити частіше. Я все зрозумів. Я змінився.
Він плакав. По-справжньому. Сльози котилися по щоках, і він навіть не витирав їх.
Світлана відчула, як серце стискається. Вона вже майже сказала: «Приходь завтра. Поговоримо». Майже.
Але тут задзвонив телефон. Мама.
— Світланко, ти де? Ти що, знову з ним розмовляєш?
— Мамо…
— Я все бачу з балкона! Він у тебе під під’їздом стоїть! Навіть не думай вірити словам Тараса!
— Мамо, може він справді одумався…
— Одyмався?! — голос мами був, як удар батогом. — Та яку сім’ю він хоче повернути? У кожного нормального чоловіка є інстинкт збереження сім’ї, а в Тараса — інстинкт самозбереження!
Він не тебе хоче, він хоче, щоб ти його знову врятувала! Як тоді, коли він роботу втратив, а ти ночами підробляла! Як тоді, коли він машину розбив, а ти кредит узяла! Він не змінився, доню. Він просто знову в ямі. І шукає, хто витягне.
Світлана мовчала.
Тарас підняв очі.
— Світлано… це твоя мама? Передай їй привіт…
— Вона тобі передає, щоб ти йшов, куди йшов, — холодно сказала Світлана.
— Світлано, не треба так… Я ж справді…
— Тарасе. Ти пішов, коли нам було важко. Коли Анюточці було три роки, а ми з картоплею й хлібом жили. Ти пішов до жінки, яка обіцяла тобі «краще життя». А тепер, коли в тебе не склалося, ти повертаєшся. Але знаєш що? У мене склалося. Без тебе.
І навіть краще, ніж я могла мріяти.
Вона встала.
— Прощай, Тарасе. Анюточку забиратимеш у суботу, як домовлялися. Але більше не приходь до мого під’їзду. І не пиши. Я все сказала.
Він сидів, приголомшений.
— Світлано… я ж…
— Ти ж — що? Ти ж «змінився»? Ти ж «зрозумів»? Тарасе, ти завжди «розумієш», коли тобі погано. А коли добре — забуваєш.
Прощай.
Вона пішла. Не озираючись.
Дома її чекав Костянтин. Обійняв. Поцілував у скроню.
— Все добре?
— Все добре, — сказала вона й вперше за довгий час відчула, що це правда.
А Тарас ще довго сидів на тій лавці. Дивився на вікна, де колись було його життя.
І розумів, що цього разу двері зачинилися назавжди.
Не тому, що Світлана жорстока.
А тому, що вона нарешті навчилася берегти себе.
І свою сім’ю.
Ту, яку побудувала без нього.
Віра Лісова
