У селі Підгірці, де вишневі сади цвітуть біло-рожево, а люди живуть за старими звичаями, Павло Кравчук закохався в Валентину Скрипку з першого погляду.
Йому було двадцять шість – міцний хлопець, тракторист у фермерському господарстві, з власним трактором і мріями про велику хату.
Валентина – двадцять чотири, вчителька в місцевій школі, красуня з русявими косами і очима, як небо над Полтавщиною.
“Валю, ти моя доля!” – сказав Павло на танцях у клубі, і вона посміхнулася: “Докажи.”
Сватати приїхали за тиждень. Батько Павла, дядько Іван, мати Ганна, старший брат з дружиною – вся родина в найкращих строях.
У хаті Скрипків – святковий стіл: вареники з вишнями, голубці, пляшка. Валентина сиділа в червоній сукні, а її батьки, Петро і Ольга, усміхалися.
“Павле, ти наш зять?” – запитав Петро, наливаючи чарку. Павло встав: “Так, тесть! Валя – моя на все життя!”
Але коли свати почали розмову про весілля, Валентина раптом сказала: “Стоп. Я згодна, але з умовами. П’ять умов.
Виконайте – і я ваша.” Усі завмерли. Ганна перезирнулася з Іваном: “Які умови, доню?” Валентина витягла аркуш паперу: “Я думала ночами.
Перша умова: Павло мусить побудувати хату не з цегли, а з екологічного бруса – щоб дихала, як ліс.
Друга: у дворі – не гараж для трактора, а альтанка з видом на річку, бо я люблю романсувати.
Третя: щосуботи ми їздимо в Карпати на вихідні – не в село, а в гори, з наметами.
Четверта: Павло вчиться на курсі сомельє – я люблю червоне, а він ховає пляшку, як злодій.
П’ята: перед весіллям ти, Павле, місяць живеш у монастирі – щоб очистився від гріхів і довів, що любиш мою душу.”
Хата вибухнула сміхом. Петро реготав: “Доню, ти що, з інтернету взяла? Павле, бери – або шукай іншу!” Павло витріщився:
“Валю, це жарт?” Вона похитала головою: “Ні. Ну таке вже дівчина придумала. Виконайте – і я твоя.” Свати встали: “Ми подумаємо.”
Дорогою додому Іван бурчав: “Скажіть їй – трактор важливіший за альтанку!” Але Павло шепнув матері: “Я виконаю. За Валю – все.”
Перше сватання пройшло, але умов не виконали жодної. Через місяць свати приїхали знову. “Валю, ми готові!” – сказав
Павло, входячи в хату. Валентина сиділа за столом з подругами, сміючись. “Які прогреси?” – запитала вона. Павло витягнув папери:
“Дивись: альтанку намалював архітектор – з видом на річку!” Валентина глянула: “Красиво, але де брус для хати? Перша умова – головна.”
Павло почервонів: “Брус дорогий, Валю. Цегла дешевша.” Вона махнула рукою: “То йдіть. Без бруса – ніяк.”
Свати пили чай, а Ольга питала: “Доню, може, спростимо?” Валентина відрізала: “Ні, мамо. Я не хочу жити в коробці. Павле, ти любиш – доведи.” Ганна благала: “Валю, альтанка – то вже половина!”
Але дівчина стояла на своєму: “П’ять умов – або нуль.” Свати пішли ні з чим. Павло ввечері пив з братом: “Віть, вона ненормальна!” Брат сміявся: “Нормальна. Ти просто лінивий.”
Село гуділо: “Валентина – з п’ятьма умовами! Павло бігає, як кіт за мишкою.” Сусідки шепотіли: “Ну таке вже дівчина придумала – сомельє в селі!”
Минув місяць. Павло взяв кредит, купив брус – канадський, екологічний. “Валю, хата буде як у казці!” – хвалився він на другому сватанні. Свати приїхали з хлібом-сіллю, а в багажнику – модель хати.
Валентина оглянула: “Брус – добре, перша умова виконана. А альтанка?” Павло витягнув фото: “Стоїть! З видом на річку, лавки, ліхтарі!” Вона посміхнулася: “Красиво. Друга – ок. А Карпати?” Павло зітхав: “Валю, трактор не відпускають щосуботи.” Вона насупилася: “То третя не виконана. Іди.”
Петро сміявся: “Павле, ти як лицар – одну вежу збудував, а замок не готовий!” Ольга додала: “Доню, два з п’яти – уже прогрес.”
Але Валентина трималася: “Усе або нічого.” Свати пили , Ганна плакала: “Валю, ти серце йому розбиваєш!” Дівчина відповіла: “Ні, мамо. Я тестую. Хочу чоловіка, а не хлопця.”
Дорогою додому Павло кричав: “Я альтанку збудував за тиждень! А вона – Карпати!” Іван радив: “Забудь. Є дівчата простіші.” Але Павло не здавався: “Ні, тату. За Валю – гори піду.”
Третє сватання – через два місяці. Павло записався на онлайн-курс сомельє в Києві, витратив тисячу гривень. “Валю, я знаю все червоне Франції!” – хвалився він. Свати привезли пляшку . Валентина скуштувала: “Гарно, Павле. Четверта умова – виконана.
А Карпати?” Павло витягнув квитки: “Щосуботи – на весь рік! Намет, спальники, маршрут!” Вона аплодувала: “Третя – супер! Брус і альтанка є. Залишилася п’ята – монастир.”
Павло зблід: “Валю, місяць без тебе? У монастирі?” Вона кивнула: “Так. Молитимешся, думатимеш про мене. Доведеш, що душа важливіша.” Свати перезирнулися.
Ганна благала: “Валю, це жарт? Павло не чернець!” Петро реготав: “Хай їде! Стане святим зятем!”
Але Павло відповів: “Я не готовий. Валю, чотири з п’яти – мало?” Вона похитала головою: “П’ять. Ну таке вже дівчина придумала.”
Село сміялося: “Павло – сомельє! А в монастир не йде!” Подруги Валентини дражнили: “Валю, ти його злякаєш!” Вона відповідала: “Ні. Хочу сильного.”
Четверте сватання стало легендою. Павло поїхав у Карпати сам – тренувався. Збудував альтанку самотужки.. Але монастир…
“Валю, я боюся,” – зізнався він. Свати приїхали з тортом, квітами. “Валю, чотири умови виконані!” – кричав Павло. Валентина глянула суворо: “А п’ята?” Він упав на коліна: “Валю, місяць без тебе – тортури! Я тебе люблю!” Хата завмерла.
Ольга шепотіла: “Доню, погодься.” Але Валентина встала: “Ні. Ти слабкий. Іди.”
Свати пішли в сльозах. Ганна кричала: “Ти ..!” Петро зупинив: “Донька права. Павло – не готовий.” Павло ввечері пив з друзями: “Хлопці, вона мене зненавиділа!” Друг Юрій радив: “Забудь. Одружися з Марусею – проста дівка.” Але Павло ридав: “Ні. Валя – моя.”
Село розділилося. Одні сміялися: “П’ять умов – божевілля!” Інші поважали: “Валя мудра. Тестує.”
П’яте сватання – через пів року. Павло змінився: схуд, очі горять. “Валю, я в монастирі!” – сказав він, входячи. Свати аплодували. Валентина витріщилася: “Правда?” Павло показав фото: “Місяць у Почаївській лаврі. Молитва, пост, роздуми. Я очистився.
Тепер знаю: люблю твою душу!” Вона заплакала: “Павле… всі п’ять!” Хата вибухнула радістю. “Згода!” – кричав Петро. Ганна обіймала: “Нарешті!”
Але раптом у двері постукали. Ввійшла Маруся – сусідська дівчина, при надії. “Павле, ти обіцяв одружитися!” – закричала вона. Усі завмерли.
Павло зблід: “Маруся, що? Я ж… з Валентиною!” Дівчина ридала: “Ти місяць у монастирі був, але перед тим… ми разом були!
Ти сказав: ‘Валя не погодиться, а ти проста’.” Валентина встала: “Зрадник! Усе дарма!”
Свати кинулися розбиратися. Павло кричав: “Брехня! Я не чіпав!” Маруся показала СМС: “Люба, чекай. Валя – мрія, ти – реальність.” Село гуділо: “Павло – бабій!” Валентина вигнала всіх: “Геть! Умови – для чесних!”
Минув місяць. Павло розібрався: Маруся збрехала. “Це її брат написав СМС, – пояснював він поліції. – Хотіли мстити, бо я відмовив.” Докази знайшлися. Маруся зізналася: “Заздрила Валентині. Хотіла його.” Село переполохалося.
Шосте сватання – десяте за рахунком? Ні, шосте офіційне. Павло приїхав сам, без сватів. “Валю, дозволь.” Вона вийшла на ґанок: “Що?” Він упав на коліна: “Я в монастирі зрозумів: ти – моя свята. Умови навчили терпінням. Я побудував хату з бруса, альтанку, Карпати об’їздив. І душу очистив. А Маруся – брехня. Я чистий.”
Валентина заплакала: “Павле, ну таке вже… Ти витримав.” Петро кричав з вікна: “Згода!” Ольга додала: “Доню, він герой!”
Але Валентина сказала: “Ще одна умова. Останні п’ять – для нас. Жодних зрад, щосуботи – Карпати, хата дихає, альтанка – наша. І молитва щовечора.” Павло кивнув: “Усе!”
Весілля гуляли три дні. Село танцювало: “Валентина перемогла!” Павло шепотів: “Твої умови – найкращий тест.” У хаті з бруса – медовий місяць. “Павле, в альтанці – романтика,” – сміялася вона. Він відповідав: “А в Карпатах – пригоди.”
Рік минув. Валентина завагітніла. “Павле, твої умови спрацювали,” – сказала вона. Він обійняв: “Ну таке вже дружина придумала.”
Село розповідало: “Десять сватань – і щаслива пара. Умови Валентини врятували.” А вона, гойдаючи дитину в альтанці, шепотіла: “Я знала: справжній витримає.”
Павло став фермером, Валентина – директоркою школи. Щосуботи – Карпати. “Валю, дякую за умови,” – казав він. Вона відповідала: “І ти дякую. Бо витримав.”
Історія стала легендою. Молоді пари в селі жартували: “А в тебе п’ять умов є?” Валентина сміялася: “Є. Але тільки для того, хто вартий.”
Наталія Веселка
