Марія стояла посеред кухні, стискаючи телефон. Назар щойно переступив поріг, задоволений собою, з пакетом булочок, але вираз обличчя дружини змусив його завмерти.
— Назаре, ти знаєш, що мені щойно дзвонила твоя мати? — голос Марії був тихим, що зазвичай означало наближення цунамі.
— О, ну бачиш, піклується, — спробував віджартуватися Назар. — Що там? Питала про рецепт твого борщу?
— Вона сказала, що твій дядько Петро з дружиною і трьома дітьми вже під’їжджають до міста. І що я маю «негайно» віддати їм ключі від бабусиної хати. Тієї самої, Назаре, де ще навіть замок заїдає і яка офіційно мені не належить, бо документи в нотаріуса!
Назар поставив пакет на стіл і витер піт з чола.
— Маш, ну вони ж родичі… Тітка Люба казала, їм нема де зупинитися на тиждень. Ну що тобі, шкода? Хата ж стоїть порожня.
— Шкода?! — Марія нарешті вибухнула. — Назаре, там немає води, вона перекрита! Там мої особисті речі, які я ще не вивезла після похорону! І головне — з якого дива твоя мама розпоряджається моїм майном, ніби це її заміська резиденція?
— «Твоїм майном»… — Назар скривився. — Ми ж сім’я. Моя мама просто хотіла допомогти брату. Вона думала, ти будеш не проти.
— «Думала»? Вона не думала, вона поставила мене перед фактом! Вона сказала: «Марічко, я вже дала твій номер Петру, вони наберуть за пів години, підготуй там постіль». Постіль, Назаре! У хаті, де пів року ніхто не підмітав!
В цей момент телефон Марії завібрував. На екрані висвітився невідомий номер.
— О, дивіться! Легкі на помині! — вона тицьнула пальцем у динамік.
— Алло, Маріє? Це Петро, — пролунав бадьорий чоловічий голос. — Ми вже за два квартали від тебе. Ти ключі винесеш до під’їзду чи нам самим заїхати за тобою? Люба казала, там хата велика, ми всі помістимося, ще й кумів з собою взяли, вони теж у справах.
Марія подивилася на Назара вовком. Той почав інтенсивно розмахувати руками, показуючи «не кажи ні».
— Пане Петре, — максимально холодно почала Марія. — Сталася помилка. Хата зачинена,, і я нікого туди не поселяю.
— Як це «не поселяю»? — голос Петра миттєво втратив доброзичливість. — Люба сказала, все домовлено. Ми вже на бензин витратилися, діти їсти хочуть. Ти що, рідні не рада? Чи ти вже така багата стала, що родичів чоловіка на поріг не пустиш?
— Це не моя хата за документами, це відповідальність перед законом! — відрізала Марія і вимкнула виклик.
— Ти що зробила? — вигукнув Назар. — Тепер мені мама мозок виїсть! Вона ж обіцяла їм!
— То нехай твоя мама везе їх до себе в двокімнатну квартиру! Нехай кладе дядька Петра на диван, а трьох дітей — собі на голову! Чому вона вирішила бути доброю за мій рахунок?
— Бо ти завжди була такою… правильною! — Назар перейшов у наступ. — Це просто стіни, Маріє. Твоя бабуся була б рада, що в її домі знову гамірно.
— Моя бабуся перевернулася б …, якби дізналася, що твій дядько Петро, який на останньому весіллі впав обличчям в олів’є, буде топтати її килими ручної роботи! Ти взагалі себе чуєш? Це неповага! До мене, до моєї пам’яті, до мого простору!
— Ти робиш з мухи слона! — кричав Назар, бігаючи по кухні. — Це просто тиждень! Я сам там приберу!
— Коли ти востаннє тримав віника в руках, Назаре? В день нашого знайомства? Ти не розумієш елементарного: твоя мати не має права розпоряджатися моїм життям. Сьогодні вона заселяє родичів у хату, а завтра вона вирішить, що в нашій спальні має жити твоя троюрідна сестра з Полтави?
Раптом у двері подзвонили. Довго, настирливо, по-господарськи. Назар і Марія завмерли.
— Тільки спробуй відчинити, — прошипіла Марія. — Якщо вони зайдуть сюди, я зберу речі й поїду до своєї мами. А ти будеш сам розважати свій табір «Ромашка».
Назар підійшов до дверей, глянув у вічко і зблід.
— Там не тільки Петро… там ще й твоя мама. З пакунками. Здається, вона привезла їм постільну білизну…
Марія склала руки.
— Ну що ж, Назарчику. Твій вихід. Або ти зараз виходиш і пояснюєш своїй мамі, що таке «особисті кордони», або я виходжу і пояснюю це так, що ми більше ніколи не поїдемо до них на Різдво.
Назар подивився на двері, потім на розгнівану дружину. Він зрозумів, що «перчик» у цій історії — це не просто метафора, а реальний смак його найближчого майбутнього.
Назар глибоко вдихнув, ніби перед стрибком у крижану ополонку, і повільно відчинив двері.
На порозі стояла Любов Григорівна — мати Назара — з двома величезними картатими сумками, а за її спиною маячив дядько Петро, який тримав під пахвою згорнутий матрац.
Позаду в під’їзді чулися дитячі крики та тупіт, ніби там пробігав табун молодих кентаврів.
— А ось і ми! — вигукнула свекруха, намагаючись бочком просунутися в квартиру. — Назарчику, чого так довго не відчиняли? Петро вже весь під’їзд обійшов.
Марічко, сонечко, ти де? Бери ключі, ми зараз швиденько заїдемо, розкладемося, я тут і пиріжків напекла, щоб з голоду не вмерли в тій пустці.
Марія вийшла в коридор, схрестивши руки на грудях. Вона не посміхалася.
— Любо Григорівно, — голос Марії звучав як лезо хірургічного скальпеля. — Я ж сказала по телефону: у бабусину хату ніхто не заїжджає.
Свекруха завмерла з сумкою в руках. Дядько Петро за її спиною перестав усміхатися і поправив матрац.
— Як це «нікто»? — Любов Григорівна кліпнула очима. — Марічко, ти що, жартуєш так? Люди з дороги, діти стомлені. Петро — рідний брат твого свекра! Це ж не чужі люди з вулиці!
— Це чужі люди для моєї власності, — відкарбувала Марія. — Хата не готова до гостей. Там немає води, і, головне, там мої речі.
— Та ми посунемо! — подав голос Петро. — Маріє, не будь такою запеклою. Нам би тільки переночувати тиждень-другий, поки я з машиною розберуся. Ми ж не горді, ми і на підлозі поспимо.
— Назаре, скажи їй! — Любов Григорівна розвернулася до сина. — Чого ти мовчиш, як води в рот набрав? Це твій дім чи чий? Ти чоловік чи де?
Назар переступив з ноги на ногу. Він відчував, як на потилиці виступає піт. З одного боку — розгнівана дружина, з іншого — мати, яка все життя вчила його, що «родина — це святе».
— Мам… — почав він тихо. — Марія має рацію. Треба було спочатку запитати її, а не обіцяти Петру. Хата справді не оформлена. Якщо там щось станеться, за це відповідатиме Маша перед законом.
— Перед яким законом?! — свекруха сплеснула руками. — Це сімейні справи! Які закони між рідними? Ти подивися на неї, Назаре, вона ж тебе під підбором тримає! Ти вже й слова матері впоперек боїшся сказати через її халупу
— Ця «халупа», — Марія зробила крок вперед, — належала моїй бабусі, яка все життя на неї працювала. І я не дозволю перетворити її на безкоштовний готель для кумів, сватів і братів, яких я бачила раз у житті на вашому ювілеї.
— Яка ти невдячна! — Любов Григорівна вже не стримувала емоцій. — Я сина для тебе ростила, я вам на весілля сервіз подарувала, я з онуками сидіти обіцяла! А ти ключі від порожньої хати пожаліла? Та щоб я ще раз до вас прийшла!
— То не приходьте, Любо Григорівно, якщо ціна вашої любові — ключі від чужої нерухомості, — Марія спокійно вказала на двері. — Пане Петре, на сусідній вулиці є чудовий хостел. Назаре, я думаю, ти з радістю допоможеш дядькові донести матрац до їхнього авто.
— Та я… та ми… — Петро обурено сопів. — Ноги моєї тут не буде! Бідний ти чоловік, Назаре, з такою … живеш!
Коли двері нарешті зачинилися, в квартирі запала дзвінка тиша. Назар стояв біля порога, дивлячись у стіну.
— Ну що, — тихо сказала Марія, повертаючись на кухню. — Будеш пити чай чи підеш наздоганяти маму з пиріжками?
Назар мовчав хвилину, потім важко зітхнув і сів на табуретку.
— Маш… вони ж тепер усім родичам розкажуть, що ми злі.
— Не ми, Назаре. А я. Але знаєш, що головне? Тепер у бабусиній хаті буде тихо. А ти наступного разу, коли мама захоче щось пообіцяти від нашого імені, просто нагадай їй про цей вечір.
Минуло два тижні. Тиша в домі Назара та Марії була напруженою. Любов Григорівна оголосила «велике мовчання»: не дзвонила, не писала у Viber листівок із котиками й не передавала через знайомих передачки з сиром.
Назар ходив по квартирі як тінь. Кожен дзвінок телефону змушував його здригатися, але екран залишався порожнім. Нарешті він не витримав.
— Маш, я так більше не можу. Вона ж мати. Вона там, мабуть, тиск міряє щогодини через нас. Я поїду до неї, поговорю.
— Їдь, — спокійно відповіла Марія, не відриваючись від ноутбука. — Тільки пам’ятай: ключі від бабусиної хати лежать у моїй сумці. І вони там і залишаться.
Назар стояв перед дверима матері з величезним букетом хризантем і тортом, який вона любила. Двері відчинилися не відразу. Любов Григорівна постала в образі «великомучениці»: у фланелевому халаті та з вовняною хусткою на плечах, хоча в квартирі було тепло.
— А, прийшов… — зітхнула вона, навіть не дивлячись на сина. — Прийшов подивитися, як мати доживає віку в самотності?
— Мам, ну припини. Я приніс торт. Давай чай поп’ємо.
Вони сіли на кухні. Свекруха демонстративно повільно наливала чай, зітхаючи при кожному русі.
— Як там твоя… Марія? — слово «дружина» вона вирішила поки не вживати. — Все ще охороняє свої замки? Петро на мене так образився, Назаре! Каже: «Любо, ти нас підставила, ми як старці на вокзалі стояли». Мені перед братом соромно!
— Мам, — Назар взяв її за руку. — Давай чесно. Ти пообіцяла те, що тобі не належить. Марія не зобов’язана пускати натовп людей у дім, де вона ремонт зробила після бабусі. Це її особистий простір.
— «Особистий простір»! — Любов Григорівна відставила чашку так різко, що чай вихлюпнувся на скатертину. — Які слова вивчив! А про синівський обов’язок ти забув? Я тебе вчила, що родина — це моноліт! А ти вибрав її примхи замість родини!
— Це не примхи, це кордони! — Назар теж почав закипати. — Ти ж сама не пустила тітку Галю жити до нас, коли я був малий, пам’ятаєш? Казала, що «дві господарки на одній кухні не вживуться». То чому ти вимагаєш цього від Марії?
— То було інше! — вигукнула мати. — Тоді в тебе були іграшки всюди
— А у Петра троє дітей, які б рознесли ту хату за два дні! Мам, досить. Або ми зараз закриваємо цю тему і спілкуємося як нормальні люди, або я йду, і наступного разу прийду вже на Великдень.
Свекруха замовкла. Вона бачила, що син вперше реально готовий розвернутися і піти. Її план «викликати провину» спрацював лише наполовину.
Коли Назар повернувся додому, він застав Марію за переглядом оголошень.
— Знаєш, — сказала вона, розгортаючи монітор до нього. — Я вирішила. Я виставляю хату на продаж.
Назар присів на край дивана.
— Продаєш? Але ти ж казала, що хочеш там зробити дачу…
— Хотіла. Але тепер ця хата для твоєї родини — як червона ганчірка для бика. Вони не заспокояться. Кожні свята, кожне літо ми будемо вислуховувати прохання, образи й претензії. Я не хочу бути «злою господинею» до кінця життя.
Я продам її, ми візьмемо ці гроші, додамо свої й купимо маленьку квартиру під оренду. Або поїдемо в подорож. Але це буде наше, спільне, про що твоя мама навіть не знатиме ціни й адреси.
Назар подивився на дружину. В її очах була така впевненість, що він зрозумів: це єдиний спосіб вижити в цій сімейній війні.
— Знаєш, що мені мама сказала на прощання? — запитав він.
— Ні. Спитала, чи буде на новосілля в нову квартиру місце для її розсади навесні.
Марія розсміялася — вперше за два тижні.
— Ну, розсада — це ще не Петро з матрацом. Може, колись і домовимося.
Валентина Довга
