Вечір вівторка обіцяв бути ідеальним. Тарас, розтягнувшись на дивані, якраз відкрив банку і приготувався до фіналу Ліги чемпіонів. У квартирі панувала благословенна холостяцька тиша, яку порушувало лише приглушене гудіння холодильника.
Аж раптом у двері не просто постукали — у них вдарили чимось важким і наполегливим. Тарас здригнувся, розливши піну на улюблену футболку.
— Кого там чорти принесли? — пробурмотів він, підходячи до вічка.
Те, що він побачив, змусило його серце піти в п’яти. В тьмяному світлі під’їзної лампи стояла постать, що нагадувала чи то середньовічного мандрівника, чи то персонажа з фільму про закинуті села
. Це була жіноча постать у темно-синьому пальті, але голова… Голова була величезною. Чорна вовняна хустка була зав’язана тугим вузлом під підборіддям, а зверху на неї, наче корона на торті, була насунута важка кроляча шапка з опущеними вухами.
Тарас відсахнувся, ледь не впавши на тумбочку для взуття.
— Мамо?! — вигукнув він, відчиняючи двері. — Ви що, з глузду з’їхали? На вулиці плюс п’ятнадцять! Навіщо на вас і хустка, і шапка одночасно?
Марія Степанівна ввалилася в коридор, тримаючи в руках дві величезні картаті сумки, які пахли свіжим кропом і старим автобусом.
— Не бурчи мені тут, Тарасе! — гримнула вона, скидаючи сумки прямо йому на ноги. — Я ледь доїхала! У маршрутці такий протяг був, що в мене ледь мізки не витекли через вуха! Ти знаєш, який зараз підступний вітер? Він тільки й чекає, щоб твою стару матір звалити з ніг!
— Мамо, вітер у травні не такий сильний! — Тарас почав гарячково допомагати їй знімати шапку. — Ви ж упріли! У вас обличчя червоне, як буряк у вашому борщі!
— Облиш мою голову в спокої! — Марія Степанівна відштовхнула його руку. — Краще подивися, що я привезла. Тут сир, яйця, сорок штук, і закрутки. А ти стоїш, як істукан, і тільки про моду свою міську думаєш!
— Які яйця? У мене холодильник забитий! — Тарас зачинив двері, відчуваючи, як тихий вечір перетворюється на поле битви.
— І навіщо було їхати без попередження? Я міг бути не вдома!
— Не вдома він міг бути! — Мати почала розв’язувати хустку, з-під якої вибилося розпатлане волосся. — Я дзвонила тричі! Ти ж телефон свій десь кинув і не чуєш, як мати рідна в розпачі б’ється! Я думала, тебе вже пограбували або ти отруївся тими своїми сушами-мушами!
— Я не чув, бо я працював! — збрехав Тарас, намагаючись непомітно відсунути банку за вазу.
— Працював він… Бачу я твою роботу! — вона примружилася, помітивши розлиту на футболці пляму. — Весь у плямах, як безпритульний! Ти коли востаннє прання запускав? Чи ти чекаєш, поки речі самі в пральну машину поповзуть від бруду?
— Мамо, досить! Я доросла людина, мені тридцять років! Я можу сам вирішити, коли мені прати речі і чи носити мені шапку поверх хустки! До речі, це виглядає просто катастрофічно. Якщо сусіди побачили вас у вічко, вони подумають, що я переховую вдома когось в розшуку!
— Ах, отже, ти соромишся власної матері? — Марія Степанівна сказала, все ще не знімаючи пальта. — Я через всю область їхала, двадцять кілограмів продуктів перла, щоб дитина не голодувала, а він мене кимось називає! Господи, за що мені таке покарання? Я ж для тебе стараюся!
— Стараєтеся? Ви певне перегрілися в тій шапці! — Тарас перейшов на крик. — Ви ж самі казали, що у вас тиск! Навіщо так ризикувати?
— Бо в мене голова слабка! Ти ж знаєш, як мене в дитинстві продуло на фермі! — відбивалася мати. — Ти невдячний, Тарасе. Отак приїдеш, серце відкриєш, а тобі в нього — плюх! “Чого приїхала”, “навіщо шапка”…
— Я не казав “чого приїхала”! Я запитав “чому так дивно одягнена”!
— Дивно — це твої штани з дірками на колінах! — вона нарешті зняла пальто і почала розпаковувати сумки прямо на підлозі в коридорі. — Оце дивно. Наче тебе собаки в підворітті рвали. А шапка — це здоров’я. Нема здоров’я — нема людини. Тримай сир!
Тарас взяв у руки важкий згорток марлі, з якого капала сироватка. Він подивився на матір — розчервонілу, втомлену, з цією безглуздою хусткою, що з’їхала набік, і раптом відчув, як злість змінюється на тихий сум і ніжність.
— Мамо, ну ви ж розумієте, що я просто злякався? Ви у вічку виглядали як Гринч, який вкрав Різдво.
— Який ще Гринч? — вона витерла піт з чола. — Це що, знову твої американські вигадки?
— Неважливо. Йдіть мийте руки. Я зараз зроблю чай. Але пообіцяйте: завтра ми цю шапку заховаємо на дно сумки. Буде двадцять градусів тепла.
— Побачимо, — буркнула вона, заходячи у ванну. — Якщо вітру не буде. Бо вітер, Тарасику, він підступний…
Тарас зітхнув, заніс сумки на кухню і зрозумів: фінал Ліги чемпіонів сьогодні пройде під акомпанемент лекцій про користь домашнього сиру та небезпеку весняних протягів.
Ранок середи почався не з кави, а з гуркоту каструль, який міг би позмагатися з канонадою. Тарас підхопився з ліжка, на мить забувши, де він, аж поки в ніздрі не вдарив густий, безкомпромісний запах смаженої цибулі та вареного буряка. О сьомій ранку.
Він вийшов на кухню і застиг. Марія Степанівна, вже без кролячої шапки, але все ще в тій самій «бойовій» хустині, зав’язаній на потилиці, хазяйнувала біля плити. Навколо неї виросли терикони з овочів, а на столі лежала розібрана м’ясорубка.
— Мамо, що тут відбувається? — прохрипів Тарас, мружачись від яскравого світла. — Чому моя кухня виглядає як цех консервного заводу?
— О, прокинувся, соня! — Мати навіть не повернулася, енергійно шинкуючи капусту. — Я подивилася в твою каструлю — там миша повісилася від голоду! Якісь макарони порожні, соус у банці хімічний… Ти що, хочеш собі виразку нажити в тридцять років?
— Я снідаю вівсянкою! Це корисно! — Тарас спробував підійти до кавоварки, але шлях йому перегородив мішок із картоплею.
— Вівсянка — це для коней, Тарасику. А чоловікові треба борщ. Справжній! З м’ясом, з фасолею! — Вона нарешті розвернулася. — І що це за порядок у тебе в шафках? Я відкрила, а там спеції стоять поруч із таблетками. Ти що, хочеш замість перцю анальгіну в суп насипати?
— Мамо, я знаю, де що лежить! Це моя система! — Тарас відчув, як всередині починає закипати щось гарячіше за її борщ.
— Система в нього… Хаос це, а не система! — Марія Степанівна відчинила дверцята під мийкою. — А це що? Навіщо тобі п’ять різних пляшок для миття підлоги? Ти тут бальні танці збираєшся влаштовувати? Я все злила в одну банку, щоб місце не займало.
— Ви що зробили?! — Тарас схопився за голову. — Мамо, там був засіб для ламінату і лужний очищувач для духовки! Якщо їх змішати, може статися хімічна реакція! Ви нас підірвете!
— Не кажи дурниць, — відмахнулася вона. — Воно все милом пахне, значить, одне й те саме. Краще винеси це відро з горіхами на балкон, бо я об нього перечіплююся.
— Які горіхи? — Тарас заглянув у відро. — Мамо, це мої тенісні м’ячі! Я в суботу йду на корт!
— М’ячі… — вона презирливо хмикнула. — Дорослий лоб, а все в м’ячики грається. Краще б город поїхав допоміг скопати. А це що за “чудовисько” у тебе в кутку стоїть?
Вона ткнула пальцем у дорогий зволожувач повітря, який тихо пускав холодну пару.
— Це зволожувач, мамо. Щоб дихати було легше.
— Тарасе, ти мене доведеш! — Вона сплеснула руками. — Ти розвів тут сирість! У тебе ж грибок по стінах піде! Я його вимкнула і вікна навстіж повідкривала. Нехай провітрюється!
— Мамо! На вулиці пил і шум! Я живу на третьому поверсі над дорогою! — Тарас кинувся закривати вікно, але Марія Степанівна вже вихопила з його рук рушник.
— Не смій закривати! Тобі кисню бракує, тому ти такий нервовий. І взагалі, я твої джинси перевірила… У тих кишенях стільки папірців було! Якісь чеки, візитки… Я все викинула, бо воно тільки сміття збирає.
Тарас замовк. Його обличчя почало повільно набувати кольору того самого кролячого хутра з маминої шапки.
— Там була квитанція на отримання закордонного паспорта, — тихо сказав він. — І номер телефону майстра, який мав прийти лагодити пральну машину.
Марія Степанівна на мить зупинилася. Її очі блиснули, але вона швидко оговталася.
— Майстра я сама знайду, у мене в блокноті є телефон кума Степана, він усе лагодить — від прасок до тракторів. А паспорт… Тобі що, тут погано? Куди ти зібрався тікати від рідної матері?
— Я не тікаю! Я просто хочу жити у своїй квартирі, де речі лежать там, де я їх поклав! — Тарас перейшов на високі тони. — Мамо, я вас люблю, але благаю сядьте і просто попийте чаю. Нічого не чіпайте! Ні пил, ні м’ячі, ні хімікати!
— Отак, значить? — Вона витерла руки об фартух і підібгала губи. — Я, як краще хотіла. Думала, приїду, допоможу дитині, бо він же бідолаха сам не годен ладу дати… А я тут, виявляється, ворог номер один. Шпигун у хустці!
— Ви не ворог, ви стихійне лихо! — відрізав Тарас.
— Ну то й добре! — Марія Степанівна з гордо піднятою головою попрямувала до коридору. — Раз я така завада, то збираю речі! Поїду додому, там мене ніхто “лихом” не називає! Тільки борщ доварю, бо шкода продуктів…
— Мамо, стояти! — гукнув Тарас, розуміючи, що зараз почнеться друга серія “вистави”.
Він підійшов до неї, обійняв за плечі й відчув, як вона все ще пахне тією самою кролячою шапкою і домом.
— Доварюйте борщ. Але обіцяйте: ніякого кума Степана. І ніяких змішувань засобів для унітазу з шампунем. Домовилися?
— Домовилися, — буркнула вона, але в кутиках очей з’явилися хитрі зморшки. — Але вікно я все одно на мікропровітрювання залишу. Бо в тебе тут дихати нічим, одні м’ячі тенісні…
Тарас повернувся з роботи й застав апокаліпсис: посеред ванної стояв кум Степан у замасленій фуфайці, тримаючи в руках деталь, що підозріло нагадувала «серце» пральної машини. Підлога була залита водою, а Марія Степанівна з незворушним виглядом витирала кахель… рушником для обличчя.
— Тарасику, не галасуй! — випередила вона сина. — Степан сказав, що в тебе там був затор, мабуть, твої шкарпетки нещасні застрягли. Він зараз усе “підшаманить”.
Степан почухав потилицю розвідним ключем:
— Чуєш, малий, тут таке діло… Я одну гайку відкрутив, а вона назад не йде. Мабуть, різьба “нєжна”, міська. Але ти не переживай, я зараз її ізоляційною стрічкою примотаю — триматиметься краще за заводську!
Через десять хвилин пралка видала звук, схожий на зліт, і… затихла назавжди. Степан швидко зібрав інструменти, випив запропоновані Марією Степанівною «гостинні» сто грамів і розчинився в тумані під’їзду.
— Ну от, — зітхнула мати, знімаючи хустку. — Зате тепер ми точно знаємо, що треба нову купувати. Якраз таку, з великим барабаном, щоб мої ковдри влазили, коли я наступного разу приїду.
Тарас просто мовчки сів на табуретку, дивлячись на калюжу. Він зрозумів: сперечатися з жінкою, яка носить шапку поверх хустки, — це все одно що намагатися зупинити поїзд парасолькою.
— Мамо, — тихо сказав він, — завтра ми йдемо в магазин. А сьогодні… сьогодні ми просто їмо ваш борщ.
Він обійняв її, відчуваючи запах кропу та дому, і зрозумів, що попри весь цей хаос, він насправді за цим сумував.
Валентина Довга
