— Не чекав я від тебе такого, тату. Та й татом тепер язик не повертається назвати… — сказала Аліна, стоячи біля старої дерев’яної альтанки. Її голос тремтів, але не від страху — від обурення.
Перед нею стояв чоловік років шістдесяти. Сиве волосся, трохи сутула постава, робочі руки в мазуті — усе видавало в ньому людину, яка прожила життя не для себе.
Його звали Олег Іванович — батько Аліни. Але сьогодні його ім’я, здавалося, звучить у вухах дочки як вирок.
— Аліно, почекай… Не говори так. Ти ж навіть не знаєш усієї правди… — почав він, але дівчина вмить перебила:
— Я бачила, тату! Не треба мені твоєї правди. Разом із мамою ви цей дім зводили, кожен цвях самі вбивали, кожну дощечку фарбували. А ти тепер сюди… жінок запрошуєш?
Олег Іванович мовчки опустив очі. Наче його пробили по животу. Вуста ворухнулися, але звук не вирвався. Нарешті, тихо сказав:
— Це мій дім, Аліно. Я тут живу. І маю право…
— Маєш право плювати на пам’ять мами? — різко обірвала вона. — Вона ж тільки рік як пішла… А ти вже… тато, та як ти смієш?
— Я не забув маму, Аліно, — твердо сказав він. — І не дозволю, щоби ти таке казала. Я її кохав. До останнього подиху. Але життя триває…
— Життя триває? І ти вирішив почати його з новими “коханими”? — вуста Аліни перекосила гірка посмішка. — Ти розумієш, наскільки це огидно?
— Оги́дно — це не коли старий чоловік шукає тепло після втрати, — перебив її батько. — Оги́дно — це коли рідна донька приходить засуджувати, не намагаючись навіть зрозуміти.
— А як це розуміти, га? — крикнула вона. — Я прийшла в гості, без попередження, бо скучила. Зайшла — і бачу, як ти, мій батько, щасливо воркочеш з іншою жінкою на кухні, де мама готувала!
Олег Іванович глибоко вдихнув, сів на лаву під вікном, сперся на коліна.
— Так, я кохаю її, — сказав спокійно, майже шепотом.
Аліна завмерла. Всі її думки миттєво обірвались.
— Ти сказав… кохаю?
— Так, — повторив він. — І не вперше. Це не примха. Це не нове. Це було завжди. Просто я ховався. Від себе, від світу, від вас…
— Що?! — вигукнула Аліна. — Мама знала?
— Знала. Від початку. Ми домовились. Її любов — була ширшою, ніж просто романтична. Вона мене прийняла. Сказала: “Я краще тебе збережу, ніж віддам комусь назавжди”. І я залишився.
— А навіщо? Якщо ти все одно… — Аліна не могла закінчити речення.
— Бо я хотів мати сім’ю, — просто сказав він. — Хотів доньку. Хотів дім. І ми з нею були щасливі, навіть у цьому. Вона була світлою. І вона тебе дуже любила.
— Ти ж розумієш, що тепер я ніколи не зможу спокійно сюди прийти… — сказала Аліна тихо. Її обличчя сповнилось гіркотою.
— Я не знаю, хто ти. Мій тато був зовсім іншим…
— Може, він і був іншим у твоїй уяві, — зітхнув Олег Іванович. — Але я — це я. І я завжди тебе любив. І завжди буду.
Довга тиша розлилася між ними, важка, наче після бурі. Листя вишні шурхотіло над головами. Сонце вже схилялося до заходу, фарбуючи світ у мідні тони.
— Та… жінка, — сказала Аліна, — вона живе тут?
— Ні, — покрутив головою батько. — Вона лише в гостях. І звати її Світлана.
— І як давно це триває?
— Після того, як мами не стало. Майже рік. Ми познайомились на зустрічі групи підтримки. Обоє пережили втрату. Ми знайшли одне одного.
Аліна сіла на дерев’яну лаву навпроти. Довго мовчала. Нарешті зітхнула:
— Це так дивно… Ти все життя був для мене уособленням міцності, традицій, мужності. А тепер… Я не знаю, як це прийняти.
— А й не треба зараз. Просто… подумай. Дай собі час.
Вони ще довго мовчали. Нарешті вона запитала:
— А якби мама була ти би залишився?
— Так. Без сумнівів. Я би не зрадив її. Я вірив у нашу сім’ю. Але тепер її нема. А мені ще хочеться жити. Не просто існувати — жити.
— А інші? Сусіди? Вони ж… — Аліна замовкла.
— Знають. І, як не дивно, прийняли. Хтось мовчки, хтось із подивом, але без ворожнечі. Це вже не ті часи, доню.
— А мені досі важко, — зізналася вона.
— Я знаю. Але я — твій батько. І залишаюсь ним. І я не хочу втратити тебе.
Аліна підвелася.
— Я піду. Мені треба подумати. Це… забагато для одного дня.
— Я розумію, — сказав він.
— Але я повернусь, — тихо додала вона. — Бо ти — все одно мій тато. І хоч я нічого ще не прийняла… я хочу спробувати.
Олег Іванович підвівся, підійшов і несміливо обійняв її. Вперше за довгий час — щиро.
— Дякую, доню. Цього вже досить.
Через кілька місяців…
— Я принесла пиріг, — усміхнулась Аліна, заходячи до знайомої оселі. — Твій улюблений — з чорницею.
— А я якраз чайник поставив, — зрадів Олег Іванович. — Світлано, донька прийшла!
— Уже виходжу, — почувся голос з кімнати.
Аліна зупинилася на мить. Потім зібралась з духом і промовила:
— Можна… я теж з вами чай поп’ю?
— Авжеж, — відповіла Світлана, виходячи з усмішкою.
Вона простягнула руку, і вона, після короткої паузи, все ж потисла її. Її пальці були прохолодні, трохи напружені, але Світлана не випускав руку відразу.
Подивився їй в очі — без нав’язливості, лише з м’якою, людяною усмішкою.
— Рада тебе бачити, Аліно, — спокійно сказав він. — Твій батько дуже сумував.
Вона відвела погляд, ніяково прибираючи руку.
— Я… теж. Тобто, за ним. Просто не знала, як… як з усім цим бути.
— Це нормально, — озвався батько, підходячи ближче. — Ти вже зробила більше, ніж я очікував. Ти прийшла.
— Я обіцяла, — знизала плечима Аліна. — А я свої обіцянки не порушую.
Вони пройшли на кухню. Старі дерев’яні меблі все ще зберігали запах яблучного пирога, який колись пекла мама.
Аліна глянула на шафку — біля дверцят усе ще висіла вишита серветка, подарунок від бабусі. Їй стало раптом ніяково, ніби ці деталі хапали її за пам’ять, не відпускаючи.
Світлана поставила чайник, дістала три чашки.
— Я не хотіла ставати між вами, — раптом сказала вона, поки вода грілася. — І не намагаюсь бути заміною. Просто… ми з Олегом разом уже майже рік. Я люблю його. І я готова бути поряд, тільки якщо це не заважатиме вам.
Аліна сіла за стіл.
— Ви не стали між нами. Між нами став час… і правда. Я не була готова до неї. Може, й зараз не зовсім готова.
— Це теж нормально, — втрутився батько. — Я сам до неї тридцять років ішов.
Вона подивилась на нього довше, ніж зазвичай. Щось нове — чи забуте — проступало в його очах. Мудрість? Втома? А може, звільнення.
— І мама знала. Це досі не вкладається в голові…
— Вона знала, — підтвердив Олег. — І прийняла. Така була в неї сила. А любов у неї була глибша, ніж рамки.
Світлана поставила чашки, налила чай.
— У тебе був батько, який будував дім, возив тебе в ліс, вчив водити машину, лагодив велосипеди, носив тебе на руках. Ти пам’ятаєш його? — запитала Світлана.
Аліна кивнула мовчки.
— Так от, він і зараз тут. Той самий.
— Просто ще й з… — вона зам’ялася.
— З людиною, яку любить. Як і будь-хто має право, — спокійно завершив за неї батько.
Вони пили чай мовчки кілька хвилин. Аліна повільно їла пиріг, намагаючись зосередитися на смаку, не на думках.
— Знаєш, — заговорила вона згодом, — мене завжди дивувало, чому ти ніколи не мав друзів. Тобто близьких. У тебе були знайомі, колеги, але… завжди щось тримав у собі.
Олег усміхнувся.
— Бо я боявся себе. І того, що можу втратити, якщо відверто подивлюсь у дзеркало. Я будував образ — твердого, звичного, “нормального” батька. Щоби ти росла в безпеці.
— А тепер я доросла… і ти вирішив бути справжнім.
— Саме так.
Вона мовчки взяла ще шмат пирога.
— У неї гарні очі, — сказала раптом, не дивлячись на Світлану.
Та здивовано підвела брови.
— У тебе, — пояснила вона. — Спокійні. Як у людини, яка знає, що не винна.
Світлана усміхнулася.
— Дякую.
Аліна встала, підійшла до вікна. За городом сонце повільно спускалося за обрій. Їй раптом стало легко. Ніби вона зробила кілька кроків крізь щільний туман і побачила обриси шляху.
— Я не знаю, як буде далі, — сказала вона. — Я не обіцяю, що зможу приймати все без зусиль. Але я хочу, щоби ти, тату, був щасливий.
— Я вже щасливий, — відповів батько. — Бо ти тут. І говориш зі мною.
Світлана встала, підійшла до дверей.
— Вам, певно, потрібно трохи часу наодинці, — сказала. — Я прогуляюсь.
— Світлано, — зупинила її Аліна. — Не тікайте. Це теж ваш дім, якщо тато цього хоче.
Вона зупинилася, здивовано поглянула на неї.
— Дякую, Аліно. Це дуже багато для мене значить.
Вона вийшла у сад. Аліна повернулась до батька.
— А я гадала, що ніколи не зможу це сказати…
— Що саме? — спитав він.
— Що, можливо, іноді не так важливо, з ким ти прокидаєшся — важливо, ким ти залишаєшся. А ти залишився татом.
Він підійшов і стиснув її в обіймах. І цього разу вона обійняла у відповідь.
— Прости мене, що одразу не зрозуміла, — прошепотіла вона.
— Прости, що не сказав раніше, — відповів він.
За вікном сутеніло. У саду чути було легкі кроки Світлани, яка поверталася.
У будинку запахло новим чаєм і старою любов’ю, яка, попри все, не згасла.
Минув місяць. Серпень завершувався, повітря ставало густішим, терпким — з ароматом спілих яблук і паленого сонцем сіна.
Аліна їхала за кермом, раз по раз поглядаючи на чоловіка, що сидів поруч. Андрій мовчав, напружено стискаючи підлокітник.
— Не переймайся так, — сказала вона, не відриваючи погляду від дороги. — Це просто вечеря. З моїм батьком.
— Просто вечеря? — хмикнув Андрій. — Твій батько, з яким ти не розмовляла півроку, раптом відкривається, що він у стосунках… з іншою жінкою, з якою ще був поки твоя мама жива була. А ти кличеш мене на знайомство, ніби це день народження тітки Валентини.
— Андрію, — м’яко, але твердо промовила вона. — Якщо вже ми — сім’я, то мусимо підтримувати одне одного. І… бути чесними. Я теж не була готова, коли дізналася. Але ми не обираємо, ким народжуються наші батьки. Ми лише обираємо — як з ними жити далі.
Андрій нічого не відповів, тільки зітхнув і глянув у вікно. Через кілька хвилин авто зупинилося перед знайомим будинком.
Аліна помітила, що штори на кухні були відкриті, а біля входу — дві пари капців.
— Вони вдома, — сказала вона і вийшла з машини. — Готовий?
— А є вибір? — знизав плечима Андрій.
— Доню! — відгукнувся Олег Іванович, щойно побачив її на порозі. Він вийшов у передпокій, витираючи руки об рушник. Очі його засяяли.
— Привіт, тату, — усміхнулась Аліна, і вперше її усмішка була щирою, без натягнутої ввічливості. — Це Андрій.
— Дуже приємно, — сказав батько, простягаючи руку. — Чув про вас багато хорошого.
— Сподіваюся, не від Аліни, — жартома відповів Андрій. Потиснув руку, трохи напружено, але вже без ворожнечі.
— Ідіть на кухню, Світлана якраз салат доробляє. У неї талант — хоч на “МастерШеф”, — засміявся батько.
На кухні все було скромно, але затишно: біла скатертина, кілька страв, свічки, які хтось запалив із увагою до деталей. Світлана зустріла їх із стриманою, але теплою усмішкою.
— Вітаю. Радіймо новим знайомствам, — сказала вона, подаючи руку Андрієві.
Цього разу рукостискання було впевненіше. Андрій трохи пом’якшав.
— Слухай, Аліно, твій тато краще організував вечерю, ніж ми річницю весілля, — прошепотів він їй, сідаючи.
— Бо він вперше хоче комусь сподобатись не як тато, а як… людина, — так само тихо відповіла вона.
Вечеря почалась неспішно. Світлана справді готувала із душею — навіть Андрій, який був вибагливим до їжі, нахвалював тушковану індичку з карамелізованою цибулею.
— Світлано, ви раніше працювали кухарем? — поцікавився він.
— Ні, викладала літературу у коледжі. Але після втрати чоловіка почала шукати себе в нових речах. Кулінарія стала… терапією.
— Вибачте, якщо питання занадто особисте, — втрутився Андрій, — але як ви справлялися з втратою? Я просто… не уявляю себе без Аліни.
Світлана злегка посміхнулася.
— Спочатку — ніяк. Вночі засинала у порожнечі. Потім знайшла групу підтримки. Там і зустріла Олега. Ми обидва були зранені. А коли дві самотності зустрічаються — народжується підтримка.
— Це… важливо, — сказав Андрій, задумливо дивлячись . — Я бачу, ви один одного зцілили.
— Не повністю, — сказав Олег. — Але ми поруч. І це вже перемога.
Аліна мовчки слухала. Її серце билося спокійно. Те, що ще недавно здавалося зрадою образу “ідеального тата”, тепер виглядало просто як… правда. Жива, непроста, але справжня.
Після вечері вони вийшли в сад. Ніч була тепла. Цвіркуни співали в траві. Світлана варила каву, а Олег приніс пледи.
— Я боялася, що втрачу тебе, коли все це дізналася, — сказала Аліна, сидячи на лавці поруч із батьком. — Мені здавалося, що ти зрадив маму, нас, самого себе. Але ти, виявляється, просто навчився бути собою. А я тільки тепер вчуся — приймати.
— І в цьому твоя сила, доню, — прошепотів він, накриваючи її пледом. — Я пишаюся тобою. Завжди.
— А я… більше не соромлюсь тебе. Навпаки. Ти мужній не тому, що весь час ховався, а тому, що наважився — врешті-решт — жити.
Олег обійняв її за плечі.
— І я дуже щасливий, що ти прийшла. І привела Андрія. Це багато значить.
— Він ще трохи розгублений, але… йому подобається ваша кухня. Це вже успіх, — засміялась вона.
І в тому сміху не було гіркоти. Тільки спокій, тепло і щось нове. Прийняття.
Світлана Дивоцвіт
