Осінній дощ періщив по даху старого автобуса, який гудів по розбитій трасі десь між Україною та Польщею. У салоні пахло вологою одежиною і дешевою кавою з придорожньої заправки.
Марія, тридцятип’ятирічна жінка з глибокими зморшками на чолі, сиділа біля вікна, вдивляючись у сіру пелену.
Її руки, загрубілі від років роботи на городі, стискали маленьку сумку, де лежали паспорт, кілька сотень гривень і листок із адресою ферми, куди вона їхала.
Це були її перші заробітки за кордоном. Вона знала, що вибір, який чекає попереду, може бути між поганим і дуже поганим, але повертатися в рідне село, де не було ні роботи, ні перспектив, вона не могла.
Марія залишила вдома двох дітей — дванадцятирічного Сашка і восьмирічну Оленку — під опікою своєї матері. Село, де вона виросла, давно занепадало: завод закрили, ферми розвалилися, а молодь тікала до міст або за кордон.
Її чоловік пішов від неї три роки тому, залишивши борги і спогади про кращі часи. Єдиним виходом для Марії стали заробітки.
Вона чула історії від сусідів: хтось повертався з мішком грошей, хтось — із порожніми руками. Але іншого шляху не було.
У автобусі вона познайомилася з Оксаною, жвавою жінкою з сусіднього села, яка вже п’ятий раз їхала на сезонні роботи.
— Перший раз, так? — Оксана всміхнулася, простягаючи Марії бутерброд.
— Не бійся, головне — тримай очі відкритими.
Там, куди ми їдемо, завжди є вибір: або гарувати за копійки, або ризикувати за більші гроші. Але ризики… — вона похитала головою. — Вони не для всіх.
— Що за ризики? — тихо спитала Марія.
— Побачиш, — відповіла Оксана, відкушуючи шматок хліба.
— На фермі, куди ми їдемо, є два бригадири. Один, пан Янек, платить мало, але робота чесна: полуниця, яблука, нічого складного.
Другий, Анджей, платить удвічі більше, але… — вона понизила голос. — Кажуть, він змушує людей працювати по п’ятнадцять годин, без вихідних.
А ще є чутки про “додаткові завдання”. Ніхто точно не знає, що це, але краще триматися подалі.
Марія кивнула, відчуваючи, як у неї всередині наростає тривога. Вона не була готова до “додаткових завдань”. Їй потрібні були гроші, щоб виплатити борги і купити дітям зимовий одяг, але не такою ціною.
Ферма, куди приїхав автобус, була величезною: поля простягалися до горизонту, а в центрі стояв старий склад, де жили працівники.
Марію з Оксаною поселили в тісній кімнаті з двоповерховими ліжками. Умови були спартанськими: скрипучі матраци, холодна вода, спільна кухня. Але Марія не скаржилася — вона знала, що приїхала сюди не відпочивати.
Наступного ранку їх зібрали в їдальні. Пан Янек, низький чоловік із добродушним обличчям, пояснив правила: вісім годин роботи, сорок злотих на день, житло безкоштовне.
Анджей, високий і худий, із холодними очима, стояв осторонь. Він майже не говорив, але його погляд змушував Марію відчувати себе незатишно.
— Вибирайте, — сказав Янек, роздаючи контракти. — Або зі мною, або з Анжеєм. Але пам’ятайте: у нас чесна робота, у нього — швидкі гроші.
Оксана шепнула Марії:
— Бери Янека. Анжей — це біда.
Але Марія помітила, як кілька молодих хлопців і дівчат із автобуса одразу пішли до Анжея. Одна з них, молода дівчина на ім’я Юля, сказала:
— За сорок злотих я сюди не їхала. У Анжея платять сто на день! За місяць можна назбирати на машину!
Марія вагалася. Сорок злотих — це було мало, але безпечно. Сто злотих — це шанс швидше повернутися додому з грошима.
Вона згадала Сашка, який мріяв про новий рюкзак до школи, і Оленку, яка просила ляльку. Її серце стискалося від думки, що вона може їх підвести.
— Я піду до Янека, — нарешті сказала вона Оксані.
— Мудре рішення, — кивнула та.
Перші тижні роботи були виснажливими, але терпимими. Марія зривала яблука, пакувала їх у ящики, слухала жарти інших працівників.
Янек був суворим, але справедливим: платив вчасно, давав вихідний раз на тиждень. Але сорок злотих на день ледве покривали її потреби.
Вона підраховувала: за три місяці вона заробить досить, щоб погасити борги, але на більше не вистачить.
Тим часом Юля, яка пішла до Анжея, хвалилася новими речами: телефоном, кросівками, навіть золотим ланцюжком. Але Марія помічала, що дівчина виглядала дедалі більш втомленою. Її очі були червоні, руки тремтіли.
— Юлю, що з тобою? — спитала вона одного вечора, коли вони зустрілися на кухні.
— Нічого, — різко відповіла Юля, відводячи погляд. — Просто багато роботи.
Юля зітхнула.
— Анжей платить добре, але… — вона зам’ялася. — Іноді він просить возити якісь коробки вночі. Каже, що це “спеціальні замовлення”. Я не знаю, що там, але краще не питати.
Марія відчула холодок по спині.
— Юлю, тобі треба піти звідти.
— Піти? — Юля гірко всміхнулася. — І куди? На сорок злотих до Янека? Я вже влізла в це. Якщо піду, він не заплатить за останній місяць. А мені потрібні ці гроші.
Марія повернулася до своєї кімнати з важким серцем. Вона бачила, як Юля змінюється на очах. Але що вона могла зробити?
Її власні заощадження росли повільно, і думка про те, що вона може не встигнути зібрати потрібну суму до зими, не давала їй спокою.
Одного вечора Анжей сам підійшов до Марії, коли вона поверталася з поля. Його тінь нависала над нею, а голос був низьким і спокійним.
— Пані Маріє, я чув, ви добре працюєте, — сказав він, освітлюючи її обличчя світлом ліхтарика. — Чому б вам не приєднатися до моєї команди? Платимо сто злотих на день. Для ваших дітей це було б непогано, правда?
Марія застигла. Він знав про її дітей.
— Я… я подумаю, — пробурмотіла вона, хоча всередині все кричало, щоб тікати.
— Не думайте довго, — Анжей усміхнувся, але в його очах не було тепла. — Мої люди заробляють швидко. А Янек… він для тих, хто любить бідність.
Тієї ночі Марія не спала. Вона згадувала слова Андея, Юлині втомлені очі, листи від дітей, які писали, як сумують. Сто злотих на день означали, що вона могла б повернутися додому за місяць, а не за три.
Але ці “спеціальні замовлення”… Що, якщо це щось незаконне? Що, якщо вона не повернеться до дітей взагалі?
Наступного дня вона пішла до Оксани за порадою.
— Не лізь до Анжея, — категорично сказала Оксана. — Я бачила таких, як він. Спочатку обіцяють золоті гори, а потім ти в боргах. Тримайся Янека. Повільно, але чесно.
— Але мені не вистачить грошей! — вигукнула Марія, відчуваючи, як сльози підступають до очей. — Я не можу повернутися з порожніми руками!
Оксана поклала руку їй на плече.
— Слухай, є інший спосіб. Я чула, що в сусідньому місті шукають людей на ярмарок. Платять шістдесят злотих, робота легка — продавати фрукти. Це не сто, але краще, ніж у Янека, і без ризиків.
Марія задумалася. Це був компроміс, але, можливо, саме той, який їй потрібен.
Марія поговорила з Янеком, і той, хоч і неохоче, відпустив її на ярмарок. Там вона працювала по десять годин, продаючи яблука і полуницю, посміхаючись туристам і заробляючи свої шістдесят злотих на день.
Це було важко, але безпечніше, ніж у Анжея. За два місяці вона зібрала досить, щоб погасити борги і купити дітям усе, що обіцяла.
Юля, на жаль, залишилася з Анжеєм. Одного дня вона зникла, і ніхто не знав, куди. Хтось казав, що вона втекла. Марія молилася, щоб із дівчиною все було гаразд.
Коли Марія повернулася в село, Сашко і Оленка кинулися їй в обійми. Вона привезла їм рюкзаки, ляльку і навіть трохи солодощів. Але найголовніше — вона привезла себе, цілу і неушкоджену.
Сидячи ввечері за столом із матір’ю і дітьми, Марія подумала, що вибір між поганим і дуже поганим був не єдиним. Вона знайшла свій шлях — не найшвидший, не найлегший, але той, що дозволив їй залишитися собою.
— Мамо, ти ще поїдеш? — спитала Оленка, тримаючи нову ляльку.
Марія всміхнулася.
— Може, колись. Але тепер я знаю, як обирати правильно.
Тетяна Макаренко
