Я притулився до узбіччя, опустив шибку, неголосно покликав: “Катю!”. Молода жінка спершу інстинктивно шарахнулася вбік від дороги, і тільки потім розгледіла знайоме обличчя й трохи розслабилася.
– Сідайте, дівчата, – усміхнувся я, відчиняючи задні дверцята, – підвезу вас, а то зараз дощ як хлюпне…
– Ой, та навіщо, ми на автобусі доїдемо! – зніяковіла Катя.
– Мамо, не будь занудою! Дядько пропонує підвезти, а ти вигадуєш щось незрозуміле!
“Не гуляй, де працюєш, і не працюй, де гуляєш!” – так у більш пристойному варіанті звучала татова приказка, вірніше істина, якої він хотів мене навчити. Тато був мудра людина, яка бачила життя з різних боків, ми з ним завжди ладнали, тому до його порад я намагався прислухатися. Звісно, в ранній молодості, особливо в університеті, я не надто переймався прорахунком наслідків на кілька ходів уперед і залицявся до симпатичних дівчатат без особливих планів на майбутнє, просто для взаємного задоволення.
Загалом вів легковажно-гусарський спосіб життя, але всі свої романи й пригоди залишав, як кажуть, за порогом офісу. Щоправда, життя любить іноді пожартувати, причому не завжди легко й поблажливо.
На новій роботі колектив був переважно молодий і здебільшого жіночий. При цьому я, хоч і тісно взаємодіяв із нашими дівчатами, але не був їхнім прямим начальником, що значно спрощувало й полегшувало наше спілкування.
Я надавав перевагу неформально спілкуватися більше із заміжніми дамами – наш із ними офісний агарт обмежувався добродушними підколами, двозначними жартиками й компліментами: усі чудово розуміли, що це така гра для підтримання тонусу та їхньої жіночої привабливості, ну, і звісно, мого чоловічого самолюбства, не більше.
Треба визнати, що подумки я вже був готовий зустрітися зі своєю майбутньою половинкою, і знайомих дівчат дедалі частіше в глибині душі піддавав випробуванню: чи підійде вона така, як моя майбутня дружина? Поки що в усіх випадках цей тест давав негативний результат. Я наївно вважав себе великим психологом і знавцем жіночого характеру, здатним бачити вглиб і вдалечінь, а насправді все було набагато прозаїчніше: я просто ще нікого не покохав і навіть не здогадувався, що кохання і тверезий розрахунок – це зовсім різні речі.
Плинність кадрів у колективі в нас була досить велика: дівчата вискакували заміж, ішли в декрет, звільнялися просто через примхи дівочої вдачі. Та й, чесно кажучи, контора наша за рівнем зарплати та престижності перебувала далеко не в перших рядах, до того ж, якщо моя посада ще нормально оплачувалася, то в дівчат ставки були зовсім низькими. Тому нові співробітниці, які приходили на місце колишніх, нікого не дивували.
Я підійшов познайомитися й окреслити моменти взаємодії – в обов’язок дівчат із цього відділу входив прийом статистичних даних від підрозділів, їхня обробка та передача мені, а я вже готував загальне зведення для начальства. Здавалося б, чого простіше – передавати статистику прямо з підрозділів, але так тільки здавалося.
Тьоті на місцях чудово розбиралися в паперових зведеннях, але цілком губилися, намагаючись здійснити їхнє переведення у комп’ютерний вигляд, у них постійно траплялися збої, відмовлялися працювати програми, вони телефонували нашому системнику, ставили одні й ті самі запитання, які йому доводилося вдовбувати по телефону тьотям, абсолютно не обізнаним із комп’ютерами й взагалі відверто боялися їх. Системник скаженів від їхніх безглуздих, на його думку, запитань і погрожував звільнитися.
Тут наше начальство виявило неабияку кмітливість: у тьоть у підрозділах відібрали комп’ютери, замість них у нашому офісі набрали молодих дівчат, які чудово розбиралися в передаванні даних в інтернеті, і все налагодилося: дівчатам передавали зведення по телефону, а вони вже переводили їх у грамотний комп’ютерний вигляд і передавали далі. Кожен займався тією справою, до якої мав здібності, і процес, як кажуть, пішов.
Попередньо дізнався про новеньку, що звати її Катя, їй 23 роки, вона в розлученні, є дочка 5 років, яку вона виховує сама. Я трохи скривився: почнуться тепер лікарняні по догляду та інші радощі. Поговорив на ці теми з начальницею дівочого відділу Тетяною й пішов знайомитися з цією самою Катею.
Виглядала вона не старшою 19–20 років і мала вигляд якийсь розгублений. Я показав їй деякі робочі моменти, взяв обіцянку в разі якихось незрозумілостей одразу звертатися до мене, уважно стежити за своїми обов’язками й не косячити, отримавши у відповідь трохи несміливий, але все ж вдячний погляд напрочуд яскравих синіх очей.
Попливли звичайні робочі будні. Новенька справлялася з роботою непогано, явних косяків не припускала. Із дочкою теж проблем не було: як виявилося, бабуся (Катина мама) жила неподалік і завжди могла підстрахувати її на випадок хвороби малючки або закритого дитячого садка. Чомусь наші дівчата не злюбили новеньку. Не те що навіть не злюбили, а якось не визнали своєю.
Об’єктивно причепитися до неї не могли: працювала вона нормально, нікого не підводила, поводилася скромно. Статус РЗП також не міг вважатися причиною неприязні: щонайменше дві наші співробітниці мали такий статус, але жодних проблем через це не відчували. Я особливо не вникав у ці звиви жіночої психології, для мене головне полягало в чіткій роботі, а вже хто кого і чому не любить, мене не стосується.
Того дня я пішов з офісу трохи раніше, щоб заїхати в один із наших підрозділів, уточнити деякі питання. Зарядив нудний осінній дощ, іноді затихаючи, іноді переходячи в зливу. В період такого затишшя я, проїжджаючи повз автобусну зупинку, помітив постать, що поспішала до неї: це була Катя зі своєю дочкою. Парасольки в їхніх руках я не помітив, а дощ за всіма ознаками готувався до нової хвилі на беззахисних пішоходів.
Я притулився до узбіччя, опустив шибку, неголосно покликав: “Катю!”. Молода жінка спершу інстинктивно шарахнулася вбік від дороги, і тільки потім розгледіла знайоме обличчя й трохи розслабилася.
– Сідайте, дівчата, – усміхнувся я, відчиняючи задні дверцята, – підвезу вас, а то зараз дощ як хлюпне…
– Ой, та навіщо, ми на автобусі доїдемо! – зніяковіла Катя.
– Мамо, не будь занудою! Дядько пропонує підвезти, а ти вигадуєш щось незрозуміле!
Катя усміхнулася трохи розгублено, але заперечувати дочці не стала. Вони залізли в машину, і тут дощ припустив на повну.
– Куди їдемо? – спитав я.
– А ти в який бік? Ми взагалі-то живемо на Соборній, але якщо тобі не туди…
– Соборна, то Соборна! Мені, в принципі, по дорозі! – трохи покривив душею я.
– Ур-ра, нам по дорозі! – радісно заверещала малеча, просовуючи свою симпатичну ластовинчасту мордочку між передніми сидіннями. – А тебе як звати?
– Доню, а ти в курсі, що старшим треба говорити “ви”?
– Але ж ти з дядьком на “ти”? Чому тоді мені не можна?
– Тому що він старший за тебе. А ми з ним на “ти”, тому що знайомі, разом працюємо.
– Він що, твій начальник?
– Ні, просто співробітник, – чомусь зніяковіла Катя.
– Мене звати дядько Сашко, – усміхнувся я і, оскільки ми стояли на світлофорі, простягнув назад руку для потискання, зовсім забувши, що це маленька дівчинка, а не доросла дама.
– Вау, дядько Сашко! – радісно заверещала дрібна й ляснула по моїй долоні. – Я теж Сашка, але не дядько! Мамо, чуєш? Ми з дядьком тезки!
– То де вам на Соборній зупинити, який кут? – усміхнувся я.
– Номер 8, це кут Гагаріна.
– Гей, стоп! А в магазин? Ти ж хотіла пиріжечка мені купити! – обурилася Сашка.
– Взагалі-то, пиріжечка купити хотіла ти, а мене просто шантажувала, – усміхнулася Катя, – я хотіла купити щось корисніше до вечері. Сашко, спасибі тобі величезне, що підвіз, ми зараз додому, а я потім сама схожу, куплю, що треба.
– Якщо що, я не поспішаю, можу почекати вас біля магазину, потім завезти додому!
– Ні, Сашку, спасибі, не треба! Ми й так завантажили тебе по-повній. Усе, дочко моя, вигрібайся, поки дощ ущух, на сьогодні катання закінчені!
Було в її тоні щось таке… категоричне, чи що. Я хотів запропонувати купити Саньці пиріжечка від себе особисто, але відчув, що це буде зайвим. Дівчинка також не наполягала, засмутилася трохи, але вийшла з машини без скандалу.
Цей епізод не мав прямого продовження: кілька разів я ще підвозив дівчат на своїй машині – один раз зовсім випадково зустрівши їх у місті, інший – спеціально підлаштувавши зустріч. Усе було дуже мило, ми з Сашкою весело спілкувалися, Катя робила вигляд, що вірить у випадковість нашої зустрічі, але далі цього в нас справа не пішла.
Я натякав на зустрічі удвох, але вона дуже делікатно згортала тему, а я особливо не наполягав: так, дівчина мені подобалася, і з її дочкою ми дуже славно спілкувалися, але якогось особливо глибокого почуття між нами не було. Заводити просту інтрижку я не хотів, пам’ятаючи татову істину, яку він вбивав у мою голову, а для серйозного роману вимагалося подолання потужних перешкод: я був вільний, неодружений, мав роботу й житло, загалом вважався завидним нареченим.
А Катя, як не крути – мати-одиначка, РЗП, на орендованій квартирі, без освіти й серйозної роботи. Моя рідня й оточення однозначно сприйняли б категорично цей мезальянс і зробили б усе, щоб його зруйнувати. За наявності залізної волі й сильного почуття і з її, і з мого боку ми, можливо, й подолали б загальне неприйняття, але, на жаль, ні почуття, ні волі не було…
Ми з Катею залишилися в приятельських стосунках, а через півтора року я одружився зі скромною студенткою Олею, ми створили з нею міцну сім’ю, у нас народився син, і ми щасливі. Катя з Санькою, за чутками, теж знайшли відповідного чоловіка, розлученого, начебто кудись поїхали, і я про них нічого не знаю.
