Я добре заробляю. Не те щоб «ось би звільнитися й поїхати на Балі», але на життя вистачає — і на квартиру, і на подорожі, і на хороші продукти, і навіть на брендову сумку дружині, якщо раптом вона захоче собі сумку. Не захоче, але їй приємно знати, що я можу її купити.
Працюю віддалено. Руки — це не мій головний інструмент. От зовсім. Попросіть мене прикрутити полицю — прикручу, але, швидше за все, до підлоги. Проводку не чіпаю, бо поважаю життя.
Півтора року тому ми з дружиною переїхали в заміський будинок. Краса, свіже повітря, пташки, сосни, тиша. І — газон. І — город. Я був не проти. Головне, щоб інтернет стабільно працював. Вона якось відразу взяла на себе весь цей зелений фронт — косіння, грядки, садові експерименти. Мені здавалося, що їй це навіть подобається.
І от, коли все так добре налагодилось, вона дізналася, що при надії. Радість, сльози, плани. Але, як виявилося, у її стані бігати з газонокосаркою стало важкувато. Ну, логічно.
— Давай наймемо помічника, — запропонував я того ж дня. — Хай приходить, косить, поливає, бур’яни вириває. Я йому плачу, і всім добре.
Я щиро вважав, що це геніальне рішення. Ну правда, за дві години своєї роботи я можу оплатити місяць його праці. Дві години! Економія часу й сил просто космічна. Але дружина глянула на мене так, ніби я щойно запропонував продати будинок за новий холодильник.
— Не хочу чужого чоловіка у дворі, — сказала вона твердо. — Не довіряю. Це наш дім, наш сад. Це… особисте.
— Особисте? — я трохи не встиг підхопити її думку. — Це газон, а не шлюбна клятва.
Вона нічого не відповіла. Просто пішла в дім і лягла на диван. І з того дня лежить там, іноді переміщаючись у кухню чи ванну, і дивиться на мене так, ніби газон по коліно — це моя персональна зрада.
— Ти ж бачиш, — почала вона через кілька днів, — що він росте?
— Бачу.
— І що?
— Думаю, якщо почекати ще тиждень, він сам ляже.
Вона закотила очі так, що я на мить злякався — чи не зламається шия.
— Ти просто не хочеш цього робити.
— Не хочу.
— Чому?
— Бо я зроблю гірше.
Вона довго дивилася на мене, потім розвернулася до вікна. І я зрозумів: вона вирішила, що це — випробування. Що газон — це якась метафора моєї мужності. І якщо я візьмуся його косити, я доведу, що «справжній чоловік».
Але в мене XXI століття, делегування, профорієнтація, економія ресурсів. Я ж не кажу їй самій ремонтувати машину чи лагодити бойлер. У кожного свої сильні сторони!
Минуло ще кілька днів. Газон справді вже по коліно. Я щоранку виходжу з чашкою кави на ґанок, дивлюся на це море зелені й думаю: ще трохи — і там заведуться вовки.
— Знаєш, — сказав я якось за сніданком, — ми ж можемо зробити це весело. Я куплю тобі маленьку козу. Вона з’їсть траву. І буде молоко.
— І запах. І гній. І коза, яка бігає по саду, — її голос був спокійним, але в ньому звучав натяк на грозу. — Ні, дякую.
Я мовчки повернувся до омлету.
Через тиждень у нас відбулася велика сімейна розмова.
— Ти ж розумієш, — почала вона, — що мені зараз важко?
— Розумію.
— І що я не можу робити все сама?
— Розумію.
— Тоді чому ти не можеш взяти на себе цей шмат роботи?
Я зітхнув.
— Тому що, по-перше, я не вмію. По-друге, я зроблю гірше. По-третє, у нас є гроші, щоб цим займався хтось, хто робить це професійно.
Вона підняла брову:
— Професійно? Косити траву?
— Ти смієшся, а це теж робота. І не така вже й проста, як здається.
— А я думала, що чоловік у домі — це той, хто вміє взяти й зробити.
— А я думав, що XXI століття — це коли чоловік і жінка можуть домовитися, як їм зручніше, і не ламати собі спини через газон.
Вона відсунула тарілку.
— Добре. Не хочеш — не коси.
Я мав би зрадіти. Але її голос був таким холодним, що я зрозумів: ми входимо в зону мовчазного протистояння.
Минув ще тиждень. Газон став схожим на джунглі. З сусіднього паркану визирали дві морди — наші сусідські собаки, які, схоже, планували влаштувати в траві лежбище.
Я стояв на ґанку, пив каву і думав: «Ну, може, завтра».
І саме в цей момент до нас зайшов Іван Петрович — сусід.
— Ого, — сказав він, дивлячись на наш двір. — Ви що, сіно вирішили заготовити?
Я усміхнувся:
— Та от, тестуємо новий формат ландшафтного дизайну. «Дика природа».
Іван Петрович пирхнув і пішов.
Увечері дружина сказала:
— Сьогодні Іван Петрович бачив наш газон.
— І що?
— Сказав, що в нас скоро будуть фазани.
Я не втримався від сміху. Але вона не сміялась.
Пізно ввечері, коли вона спала, я сів за комп’ютер і почав шукати варіанти. Хотів знайти ідеальний баланс: щоб і газон був підстрижений, і чужих людей не було.
Через пів години я знайшов робот-газонокосарку. Дорога, але ж яка розумна штука! Їздить сама, підрізає траву, заряджається, не вимагає обідів і відпусток.
Наступного дня я показав їй фото.
— Дивись, яка класна річ! Ніхто до двору не заходить, все стерильно, тихо, чисто.
Вона подивилася й знизала плечима:
— Якось… без душі.
Я хотів сказати, що у газонокосарки взагалі немає душі, але вчасно зупинився.
Урешті-решт я зрозумів, що ми обидва вперлися лобами. І ніхто не хоче поступатися.
Вона бачить у цьому принцип. Я — просто завдання, яке можна вирішити грошима.
І поки ми сперечаємося, газон росте. І, якщо чесно, я починаю відчувати до нього дивну симпатію. Він, як і я, впертий. І він уже виграє це протистояння.
Але вчора вранці, коли я вийшов на ґанок, у траві щось зашелестіло. Я завмер. І з глибин нашого зеленого моря вийшов сусідський кіт — з таким виглядом, ніби він щойно пережив джунглі Амазонії. І тоді я подумав: може, варто здатися. Бо якщо скоро з’являться вовки, вони, мабуть, почнуть із мене.
Газон ріс. І ріс він не рівномірно, а якимись зеленими островами, де трава по пояс, а в інших місцях скромно жовтіли бур’яни, які, мабуть, вирішили дати шанс молодим пагонам. Дружина продовжувала дивитися на мене так, наче я — персональний зрадник родини. Я почав підозрювати, що вона вночі кладе мені під подушку фотографії колись рівненького газону, щоб я прокидався з відчуттям провини.
Я пробував дипломатію. Серйозно. Одного вечора сів поруч і кажу:
— Слухай, ну це ж не просто газон, це стратегічний ресурс! Якщо його зараз не чіпати, він зможе захистити нас від вітру, сонця і, можливо, від податкової.
Вона мовчки з’їла яблуко і пішла дивитися серіал.
Я пробував і технічний підхід:
— А якщо ми купимо робот-косарку? Вона ж маленька, бездушна і не вторгатиметься у наш «особистий простір».
— Ага, щоб ти потім її налаштовував три дні, а на четвертий вона поїхала до сусідів і там залишилася.
Врешті-решт, я вирішив діяти рішуче. Зранку суботи, поки вона ще спала, я поїхав у магазин. І повернувся з… газонокосаркою. Великою, червоною, з таким мотором, що мені здавалось — вона здатна знести невеликий сарай.
План був простий: швидко і без свідків. Вийшов на двір, завів, і… зрозумів, що трава вже настільки висока, що косарка просто зупиняється, як втомлений підліток після двох присідань.
Сусід Микола, який саме лагодив паркан, не зміг пройти повз:
— Та ти ж її зіпсуєш так! Це треба спочатку косою.
— Косою? — я відчув, як у мені зникає айтішник і з’являється хтось із 18 століття.
— Ну а що ти хотів. Тут техніка без шансів.
І він, не чекаючи запрошення, приніс свою косу. Я, звісно, виглядав так, ніби знімаюсь у фільмі про селянське життя, але після години махання косою газон виглядав не як джунглі. Потім я запустив свою червону красуню, і вона героїчно добила залишки.
До моменту, коли дружина вийшла на ґанок, газон вже сяяв рівненькою зеленою поверхнею.
Вона подивилась, зітхнула і сказала:
— Ну от, бачиш? Міг же!
Я вирішив промовчати, бо після коси й газонокосилки навіть суперечити сил не було.
