Люба зайшла до сільського магазину й стала в чергу. Перед нею було троє людей. Жіка розглядала полиці з продуктами. Усе необхідне привезла з міста, а от про хліб та вершкове масло не здогадалася.
Погляд зупинився на молодому чоловікові, який набирав консерви, макарони та хліб. Поруч із ним хлопчик років п’яти-шести старанно складав покупки в рюкзак, що стояв на підлозі.
Обличчя чоловіка здалося Любі знайомим. Вона подивилася уважніше — точно! Два роки тому бригада будівельників ремонтувала будинок діда Федора у сусідньому селі. Син розщедрився, і все літо вулицю наповнював стукіт молотків і вереск пилки. Хата тоді перетворилася на справжній терем із червоним похилим дахом й заскленою верандою. Жили робітники там же, а харчувалися в тітки Маші. Іноді ходили на ставок купатися.
Чоловік, ніби відчувши погляд, озирнувся, швидко ковзнув очима по обличчях і знову відвернувся. Саме він тоді приходив і до них — підправити паркан. Високий, симпатичний, усміхнений. Люба його добре запам’ятала. А от він її — ні.
Нарешті чоловік підхопив важкий рюкзак, і вони з хлопчиком вийшли з магазину. Черга просувалася повільно. Того дня люди багато купували. Сезон консервації у розпалі.
Дім, де зараз жили Люба з мамою, дістався їм від бабусі з дідусем. Мама проводила тут майже все літо, а Люба приїжджала, коли могла, щоб допомогти. Вона вискочила заміж на другому курсі університету за одногрупника, але шлюб не протримався й року. Дітей вони вирішили не заводити, поки не закінчать навчання. Після розлучення Люба більше не поспішала до серйозних стосунків.
Коли жінка сідала в машину, то помічала цікаві погляди з вікон сусідніх хат. За поворотом вона побачила того самого чоловіка з рюкзаком і хлопчика. У спеку таку ношу нести важко. Почувши звук мотора, чоловік озирнувся й зупинився. Люба пригальмувала.
— Вам у Пилипівку?
— Так, — здивовано відповів чоловік.
— Сідайте, підвезу.
Вона побачила, як він нерішуче глянув на хлопчика. Мабуть, подумав, що важко йому йти до сусіднього села кілька кілометрів. Чоловік відчинив задні дверцята й поставив рюкзак на сидіння.
— А можна я спереду сяду? — з надією запитав хлопчик у батька.
— Ні, дітям не можна… — урвав його чоловік.
— Облиште ви. Нехай сідає, — усміхнулася Люба до малого.
Той миттю підскочив до передніх дверцят, розчинив їх обома руками й швидко вмостився на сидінні поруч із Любою.
— А тато теж купить машину. Правда, тату? — хлопчик радісно глянув на батька.
Та, зустрівши його суворий погляд, відразу сів рівніше й перестав посміхатися.
— А я вас знаю. Ви ж Роман. Два роки тому ви будували хату дідові Федору. І нам тоді паркан ремонтували, — сказала Люба, піймавши його погляд у дзеркалі заднього виду.
Він одразу відвів очі й нічого не відповів.
Люба зрозуміла, що розмовляти він не збирається, і зосередилася на дорозі. Роман порушив мовчанку лише тоді, коли попросив зупинити біля дому тітки Маші. Вони з сином вибралися з машини, і чоловік стримано подякував Любі. Лише хлопчик весело помахав їй рукою, коли вона від’їжджала від двору.
Жила Люба в сусідньому селі, трохи далі, через невелике поле. Колись це було одне велике село, але потім воно розділилося на дві частини, і тепер ходило багато легенд, чому так сталося.
— Мамо, ти знаєш, хто живе у Пилипівці, у тітки Маші? — спитала Люба, розкладаючи покупки на столі.
— Авжеж, знаю. Роман. Його тут усі знають. Приїхав тиждень тому з сином у відпустку. Кажуть, весною теж приїжджав — город їй перекопував. Хороший чоловік, не п’є. Усім допомагає: кому паркан полагодить, кому дах. Бере недорого. А ти чого цікавишся? — Мама заглянула їй в обличчя, і Люба збентежено опустила очі. — А чого почервоніла? Сподобався? Дивись мені, дівко.
— Та що ти таке кажеш. Просто підвезла їх із сином із магазину. Я нічого не забула купити? — Люба поспішила перевести розмову.
— Кажуть, син йому не рідний, від його дружини. А вона їх залишила. Та, здається, у них там усе є, — мама почала розкладати продукти, а Люба вирішила не розпитувати більше. Їй же справді до нього немає жодної справи.
Коли в неділю ввечері виїжджала у місто, вона мимоволі кинула погляд на дім тітки Маші. Але нікого не побачила.
Наступного вихідного приїхати в село до мами не вдалося — довелося працювати. Потрапила лише через два тижні. Продуктів привезла вдосталь, тому до магазину їхати не було потреби. Взяла відгули за попередні вихідні й насолоджувалася свіжим повітрям, річкою, тишею і спокоєм. Було так добре, що й виїжджати не хотілося. Вирішила залишитися ще на одну ніч, поспати, як у дитинстві, а вранці дуже рано виїхати, щоб встигнути заїхати додому й переодягнутися перед роботою.
Мама надавала їй із собою пирога, картоплі та грибів. Серпень стояв теплий, але ночами відчувалася осіння прохолода. О п’ятій ранку густий туман огортав усе навколо так, що сусідніх хат не було видно. Рясна роса вкривала пожовклу траву. Люба здригнулася від холоду й остаточно прокинулася.
За селом туман розвіювався, і над полями висіла легка імла, мов вуаль. Тому вона одразу побачила на дорозі чоловіка з хлопчиком на плечах і з двома великими сумками в руках. Серце застукало швидше — вона відразу зрозуміла, що це Роман із сином.
Жінка порівнялася з ними, зупинила машину й опустила скло.
— На автобус? Сідайте, — сказала так, ніби наказала.
Цього разу Роман без роздумів спустив сина з плечей. Люба вийшла з машини й відкрила багажник. Чоловік поклав туди дві важкі сумки. Хлопчик сів позаду разом із батьком, притулився до нього й відразу заснув.
— Вас мені просто ангел посилає, — першим заговорив Роман.
Серце Люби підскочило.
— Ніхто не посилає. Це ж село — куди не піди, на когось та й натрапиш. Відпустка закінчилася? — вони розмовляли тихо, щоб не розбудити хлопчика.
— Ні. Хлопці подзвонили, замовлення хороше отримали, кличуть. А у дитини два дні тому температура підскочила. Довелося затриматися. Зараз, здається, немає, але млявий якийсь.
— А з ким же він буде в місті? — спитала Люба й відразу прикусила язика.
— Сусідка допомагає. Та й він сам залишається. Великий.
Вони проїхали велике село й на виїзді побачили натовп людей на зупинці.
— Автобус приїде лише за півгодини. Як ви будете з дитиною на вулиці чекати? Я пропоную їхати до міста зі мною. І ніяких «незручно», «та що ви» й інших відмовок. Удвох їхати цікавіше, ніж самій, — сказала вона, навіть не зупинившись, і помітила кілька поглядів із натовпу тих, хто чекав автобуса.
— Мене Люба звати. А ви Роман. А як звати вашого сина? — раптом, несподівано для себе, спитала Люба.
— Павло, — відповів Роман. — Тільки він не мій син, — після короткої паузи додав він.
Люба не стала задавати питань, вела машину й чекала.
— Ми з Оксаною одружилися, коли я закінчив будувати хату у Пилипівці. На ті гроші й весілля справили. Квартира однокімнатна у мене була. Хотів машину купити, але зустрів її й закохався. І все було добре. Тільки з дітьми не виходило. Вона переймалася, плакала, лікувалася, але нічого не виходило.
Щоб утішити її, я сказав, що можна дитину взяти з дитячого будинку чи з будинку маляти. Я, чесно кажучи, дітей особливо не любив, не хотів. Але заради неї був готовий усиновити чужого.
Поїхали ми в дитячий будинок. А там нас одразу оточили діти. Дивляться, чекають, хочуть сподобатися. А Павло… Він дивився такими очима, що в мене всередині все перевернулося. За руку мене взяв. Вчепився й не відпускав. Йому тоді ще й чотирьох років не було.
Оксана дівчинку хотіла, приглядалася. А мені той хлопчик до серця припав. Такий маленький, а очі які глибокі. Я запропонував взяти хлопчика й дівчинку одразу. Але нам відмовили. Якби вони були братом і сестрою — можна було б, а так… Сказали, щоб вибрали тільки одного.
Я не міг забути Павлика, як він дивився на мене, як вчепився своєю рукою. І зараз, як згадаю, так сльози навертаються. Оксана погодилася. А я пообіцяв, що потім ще й дівчинку візьмемо, — Роман погладив Павлика по голові.
— Він так смішно хотів їй сподобатися. Старався, але то тарілку розіб’є, то чай розіллє. Ніяк у них із Оксаною не виходило налагодити стосунки. Павлик усе до мене лип, а вона ревнувала. Почали сваритися. Павлик думав, що ми віддамо його назад. Багато плакав.
Оксана якось почала віддалятися від нас. Наче все як завжди, але стала затримуватися на роботі. Я думав, що просто не хоче сидіти з Павликом. Я ж працював допізна. На машину ж збирав. Зовсім трохи залишалося.
Одного разу прийшов із роботи, а Павлик сам. Питаю, де Оксана, а він насупився, мовчить. Стали іграшки прибирати, я знайшов листок із її запискою. Він його весь розмалював каракулями.
Там лист прощальний від Оксани був. Просила пробачення, що більше так не може, що взяти Павлика було помилкою… А я ж це заради неї зробив. Не віддавати ж хлопця назад у дитячий будинок. Та й прикипів я до нього. Він мене татком називає.
Поліз я в схованку, де гроші тримав. Усе забрала. У мене частина грошей на картці лежала, частина готівкою вдома. І де її шукати? Так і стали ми з Павликом удвох жити. У відпустку вирішив у Пилипівку приїхати. Хлопцю село показати. Він же нічого не бачив.
— А батьки його? — Люба дивилася перед собою, ледь стримуючи сльози.
— Мати від нього у пологовому відмовилася. А тітка Маша його теж полюбила. Він її бабусею називає.
— Натерпівся хлопчик, — Люба подивилася у дзеркало заднього виду, але Роман опустив очі, напевно, милувався Павликом, який спав.
— І не кажіть, — Роман швидко глянув у дзеркало.
— І як ви даєте раду?
— Увечері, коли я на роботі затримуюся, сусідка забирає його з дитячого садка. Вона на пенсії, має вільний час. Наступного року до школи піде. Я свого життя без нього тепер не уявляю. От ще трохи зберу грошей й купимо машину.
За розмовами дорога пролетіла непомітно. За вікнами миготіла околиця міста, що прокидався. Люба довезла Романа й Павлика до дому, дала номер свого телефону.
— Якщо щось потрібно, я допоможу. Телефонуйте.
— Та що ви. Ви й так нам стільки разів допомагали. А знаєте що? Павлику у жовтні буде шість років. Запрошую вас до нас на свято. Прийдете?
— Обов’язково! Буду рада, — і Люба щиро усміхнулася.
Роман спершу відніс сумки у квартиру, потім повернувся за Павликом. Обережно витягнув його з машини й на руках поніс до під’їзду. Хлопчик притулився до нього, але не прокинувся. Біля дверей Роман озирнувся. Люба помахала йому рукою, не приховуючи сліз.
