Валентина Павлівна сиділа на кухні, акуратно вирізала з пожовклого альбому стару фотографію — на ній її донька Світлана, ще студентка, сміється, тримаючи в руках перший отриманий стипендіальний конверт.
З кухні тягнуло запахом варення з калини, яке вона варила вже третій день поспіль, бо «треба ж щось робити з урожаєм, не пропадати ж добру».
Двері тихо скрипнули. Ілля зайшов, як завжди, трохи на носочках, ніби боявся розбудити когось, хоча в квартирі, крім них двох, нікого не було.
— Добрий день, Валентино Павлівно, — голос у нього був м’який, майже шовковий.
— Доброго, Ілля, — вона навіть не підняла очей від ножиць. — Сідай, чаю налити?
— Та ні, дякую… я ненадовго.
Вона все-таки глянула. Обличчя в нього було таке, ніби він цілу ніч репетирував перед дзеркалом цю розмову і вже втомився від власного тексту.
— Слухаю, — коротко сказала вона.
Ілля сів на краєчок стільця, поклав руки на коліна долонями вниз, як першокласник на лінійці.
— Валентино Павлівно… я тут подумав… ну, в нас же через тиждень Новий рік. І от родичі мої з Кривого Рогу приїжджають. Мама, тато, молодша сестра з чоловіком і дитиною… ну і ще двоє двоюрідних братів з сім’ями. Більше десяти людей виходить.
Валентина Павлівна повільно поклала ножиці на стіл. Вони клацнули, як маленький металевий вирок.
— І?
— Ну… я подумав… може б ви нам допомогли з новорічним столом? — він ковтнув. — Бо я зараз трошки… в скруті. Машину ремонтую, коробка передач накрилась, а без машини я ніяк, ви ж знаєте, робота в мене роз’їзна. І ще… — він зробив паузу, ніби вирішуючи, чи варто це говорити, — ще аліменти треба заплатити до кінця місяця, інакше мені вже погрожують виконавчою службою.
Валентина Павлівна відчула, як у неї різко похололи пальці ніг.
— Аліменти? — голос вийшов тихий, майже шепіт.
— Ну так… — Ілля ніяково посміхнувся. — Від першого шлюбу. Там дівчинка, їй уже сім років… ну ви ж розумієте, дитину ж не кинеш.
Вона мовчала так довго, що Ілля почав нервово терти долоні об джинси.
— Тобто, — нарешті заговорила вона, і в голосі вже бриніла сталь, — ти одружився з моєю донькою два тижні тому. Два. Тижні. І вже прийшов просити в тещі грошей на новорічний стіл для своїх родичів. А також розповів, що платиш аліменти дитині від першого шлюбу. Я правильно зрозуміла?
Ілля опустив погляд у стіл.
— Я не хотів, щоб це так… одразу… але ж Світлана сказала, що ви завжди всім допомагаєте, коли треба. І я подумав…
— А Світлана знає про аліменти? — перебивши його, спитала Валентина Павлівна дуже спокійно.
Ілля зніяковів ще більше.
— Ну… ми якось не встигли обговорити… я думав, потім, коли вже все налагодиться…
Валентина Павлівна повільно встала. Підійшла до вікна, відчинила кватирку. Морозне повітря вдарило в обличчя, як ляпас.
— Ілля, — сказала вона, не обертаючись. — А скільки тобі треба на цей ваш новорічний стіл?
— Ну… я прикинув… десь тисяч тридцять-п’ятдесят. Бо ж не просто салатик з картоплі та оселедця, а щоб нормально, по-людськи. М’ясо, риба, ікра, мандарини,… ну і подарунки дітям, бо ж свято…
Вона обернулася. Очі в неї були страшні — не кричали, не блищали, а просто дивилися так, ніби вже все зрозуміли і винесли вирок.
— А на ремонт машини скільки?
— Двадцять вісім… ну, якщо без серйозних сюрпризів.
— А на аліменти?
— Дев’ять п’ятсот… щомісяця.
Валентина Павлівна кивнула, ніби записала всі цифри у внутрішній блокнот.
— А зарплата в тебе, нагадаю, скільки?
Ілля почервонів до вух.
— Ну… офіційно двадцять дві… але ж ви знаєте, як зараз…
— Знаю, — перебила вона. — Знаю, що «офіційно» в нашій країні — це зазвичай половина від справжньої. А справжня твоя зарплата, Ілля, приблизно сорок-сорок п’ять тисяч. Я ж не вчора народилася.
Він змовк.
— Тобто, — продовжувала вона, — ти отримуєш приблизно сорок тисяч, з них дев’ять з половиною віддаєш на дитину, яку ми з Світланою навіть не бачили і не знали про її існування до сьогоднішнього дня. Потім ти віддаєш ще частину на ремонт машини, бо без машини «ніяк».
І залишається… що? Двадцять? П’ятнадцять? І з цих залишків ти вирішив, що найкраще — влаштувати великий новорічний стіл для всієї своєї родини в квартирі моєї доньки. І заплатити за нього має я. Я правильно зрозуміла логіку?
Ілля підвів очі. В них уже не було ні шовковості, ні сором’язливості. Тільки образа і злість.
— Валентино Павлівно, ви ж розумієте, що я зараз у складному становищі. І Світлана — моя дружина. Ми тепер одна сім’я. А сім’я має допомагати один одному.
— О, — вона гірко посміхнулася. — Тепер ми одна сім’я. А два тижні тому, коли Світлана в білій сукні стояла перед тобою і казала «так», ти чомусь не вважав за потрібне сказати їй:
«До речі, люба, у мене є донька від першого шлюбу, і я плачу аліменти»? Чомусь ця дрібничка випала з розмови?
— Я хотів сказати! — вигукнув він. — Але ж ви самі знаєте, як це… момент не той, атмосфера…
— Момент не той, — повторила вона за ним, як за знущанням. — А момент просити в тещі п’ятдесят тисяч на стіл — той?
Вона підійшла до столу, сіла навпроти нього.
— Слухай мене уважно, Ілля. Я тобі нічого не винна. Абсолютно нічого. Я виростила дочку, дала їй освіту, купила їй цю квартиру — так, купила я, не ти.
Я платила за її весілля, бо ви «молоді, вам важко». А тепер ти приходиш і кажеш: «Заплати мені за Новий рік, бо я бідний, бо в мене аліменти, бо машина». Знаєш що? Я не заплачу. Ні копійки.
Ілля встав. Обличчя в нього стало червоним, на скронях пульсували жилки.
— Ви просто не хочете допомогти власній доньці!
— О, тепер це моя донька винна? — вона теж встала. — Моя донька винна, що її чоловік виявився… — вона зробила паузу, підбираючи слово, — …таким економним на правду?
— Ви просто зажерлива стара! — вирвалося в нього.
Валентина Павлівна навіть не здригнулася.
— А ти, Ілля, просто нахаба. І дуже поганий брехун. І дуже поганий чоловік. І якщо моя донька ще не зрозуміла цього — я їй допоможу зрозуміти. Сьогодні ж.
Він розвернувся, щоб піти.
— Ілля, — покликала вона його.
Він зупинився в дверях.
— Якщо ти зараз підеш і скажеш Світлані, що я «зажерлива стара», яка відмовилася допомогти, — я розповім їй все. І про аліменти, і про те, скільки разів ти мені вже натякав на «допомогу», і про те, як ти сьогодні просив п’ятдесят тисяч на «нормальний» Новий рік.
І знаєш що? Я не буду навіть кричати. Я просто покладу перед нею всі чеки. І скажу: «Вибирай, доню. Або він. Або я».
Ілля стояв, не обертаючись.
— А якщо я скажу їй сам? — тихо спитав він.
— Тоді ти хоч раз у житті зробиш по-чоловічому, — відповіла вона. — Хоч раз.
Він вийшов, грюкнувши дверима.
Валентина Павлівна постояла посеред кухні. Потім підійшла до банки з калиною, зняла кришку, вдихнула кисло-солодкий запах. Посміхнулася — криво, болісно, але все-таки посміхнулася.
— Ну що ж, — сказала вона сама собі. — Почнеться веселе життя.
Вона взяла телефон і набрала Світлану.
— Доню, приїжджай додому. Терміново. Нам треба поговорити. Дуже серйозно.
І, поки гудки йшли, вона подумала, що, можливо, це буде найдовший і найважчий Новий рік в її житті. Але точно не найгірший.
Бо гірше, ніж жити з брехнею під одним дахом, — це тільки знати про брехню і мовчати.
А Валентина Павлівна мовчати не збиралася.
Тетяна Макаренко
