Новий сусід не сподобався Наташі одразу, буквально з першого погляду вона зрозуміла: від цього типу чоловіків треба триматися подалі. І не таким, не до смаку їй у цьому Олександрі було рішуче все. Починаючи від його пса, потужного бультер’єра грізного вигляду, продовжуючи тим, що Олександр їздив на галасливому мотоциклі по селу, і закінчуючи тим, що він, схоже, був із мисливців. І взагалі-то в Наташі не було звички підслуховувати, але так вийшло, що, прополюючи грядки на своєму городі, вона почула, як новоявлений її сусід розмовляє з кимось по телефону.
— Я без оленя не повернуся, — сказав він рішуче. — А якщо пощастить, то і рись добуду.
Наташа стиснула губи. Вона щиро вважала, що людина, жорстока по відношенню до звірів, не може бути хорошою. Цей Олександр, подумала вона, нічим не кращий за мого колишнього. І пощастило ж, — пробурчала вона собі під ніс, поїхавши в село зустріти такого самого.
У село Наташа, до речі, приїхала з тієї причини, що тут у неї був старенький дім, що дістався у спадок від бабусі. А у великому місті, де вона народилася і виросла, не було нічого. Так, так вийшло. Наташа рано втратила батьків, і її виховала бабуся. Свого житла у мами з татом не було. Жили в квартирі Клавдії Степанівни, яка була Наташиною бабусею по маминій лінії. Минали роки, бабуся і онука жили скромно і в цілому ладнали. Але коли Наташі виповнилося 16, до них поселилася двоюрідна бабусина племінниця, якась Тамара. Вона приїхала допомагати по господарству і, головне, доглядати за Клавдією, яка на фоні складного стану майже не вставала тепер. У Тамари була освіта медсестри, а головне — величезне бажання підтримати рідну людину. Щоправда, незабаром з’ясувалося, що це прагнення має під собою цілком матеріальний інтерес.
— Як це ти відписала їй квартиру? — здивувалася Наташа.
— Не ображайся, рідненька, — винувато усміхнулася бабуся. — Але так буде краще. Ти ж зовсім молоденька. Скоро заміж вискочиш, до чоловіка поїдеш і про мене забудеш.
— Бабусю! — ледь не заплакала Наташа. — Та що ти таке говориш?
Але Клавдія була вперто переконана: її онука стане студенткою, її закружать дорослі справи, і в підсумку вона, літня людина, залишиться без нагляду. А Тамара поклялася: якщо її забезпечити житлом, то вона буде поруч до останнього дня, стане виконувати будь-які капризи, подасть склянку води і навіть затанцює І ні, Клавдію не бентежило те, що квартира теоретично могла б у майбутньому дістатися онуці. Вона вважала, що молода Наташа якось влаштується в житті, заробить або, ще краще, заміж вийде. Загалом, обійдеться.
Крім того, Клавдія зробила онуці свого роду подарунок: заповіла їй будиночок у селі і сказала:
— От, продаси, коли на хорошу роботу влаштуєшся, і вирішиш сама чи разом з чоловіком брати іпотеку.
Наташі нічого іншого не залишалося, як погодитися з цим. І ні, бабусю через такий непростий вибір вона менше любити не стала. Обожнювала і доглядала за нею не меньше, ніж Тамара, аж до самого кінця. А потім Тома вказала Наташі на двері.
— Ти, звичайно, тут прописана, — одразу прояснила ситуацію далека родичка, — але я тобі жити спокійно не дам. Так і знай. Краще по-хорошому їдь.
І взагалі-то Наташа дуже хотіла залишитися в місті, але волею випадку все вийшло так, що вона не змогла вступити на безоплатне місце у ВНЗ, а поселитися у друзів до наступного року і працювати поки, збирати на орендовану квартиру — такого варіанту не було. І от вона вирішила поїхати в село, тим більше, що в ньому вона дещо знала, їздила наводити лад у старому домі кілька разів на рік, ще поки бабуся була жива. І от ці люди їй сказали: «Приїжджай, робота тут знайдеться. Та ще й город свій, плюс житло безоплатне». Загалом, суцільна вигода, а там пролетить час — і повернешся у своє місто.
І так і вийшло. Наступного року Наташа успішно вступила до інституту, а потім вийшла заміж. Його звали Миколою, і він здався їй тим самим — надійним плечем, на яке можна спертися, що дозволить не почуватися самотньою у цьому світі. І минуло ще досить багато часу, а точніше — цілих 5 років до того моменту, коли Наташа усвідомила: цей чоловік просто вдавав хорошого, щоб заманити її у свої сіті. А в результаті він ставився до неї зневажливо. Він навіть контролював кожен її крок. І врешті-решт, напередодні того, як вона випадково застала його з якоюсь дівчиною у ситуації, що не залишала інших варіантів, окрім як усвідомлення факту зради, Микола ще й зумів забрати всі її невеликі заощадження, пообіцяв вигідно вкласти в якісь акції, а потім, ніби вишенька на торті, Наташу звільнили.
І от, щоб не жити на вулиці або не падати, як сніг на голову друзям, вона була змушена повернутися в село. Перший час було нудно, хоч вовком вий, але потім взяла себе в руки і склала чіткий план: трохи накопичити грошей, працюючи у місцевому магазинчику, потім повернутися в місто і, влаштувавшись на роботу, продати будиночок у селі та взяти іпотеку. Дні летіли за днями. Вільний час Наташа проводила за книжками або серіалами про кохання. Причому знала, що це лише кіно, але якось легшало на серці. Загалом, жила цілком добре, поки не з’явився цей Олександр.
А за сезоном стояла та сама літня пора, коли всі селяни то й діло заходили в ліс по ягоди. Наташі теж хотілося поласувати суничками, але яким же було її неприємне здивування, коли, підійшовши до галявини, вона раптом побачила Олександра. Він лежав на землі, схований кущами, і, схоже, чимось ще додатково замаскувався. Наташа бачила його зі спини і трохи збоку. Не все було ясно, але вона тут же вирішила, що він прийшов по-мисливськи до лісу, і серце стиснулося від страху за бідних тварин.
— Чудовисько! — прошепотіла собі під ніс Наташа і вже збиралася піти геть, не до суничок стало.
Але тут, з протилежного боку галявини, з лісу визирнув олень. У Наташі, яка вперше побачила цю тварину у дикій природі, перехопило подих від захвату. Яка грація, чарівність, легкість у кожному русі! А ці великі чорні, наче маслини, очі, а жвавий вологий носик. І тут вона зрозуміла: у будь-яку мить це чудовисько в людській подобі, Олександр, обірве життя ні в чому не винному оленю. Наташа стиснула кулаки. Вона не могла цього допустити.
— Тікай! — закричала вона, замахала руками і, схопивши палицю, застукала нею по стовбуру дерева. — Рятуйся!
Олень здригнув головою і через мить зник у лісі, мелькнувши хвостиком. Олександр же підскочив, і по виразу обличчя було ясно — він просто в люті.
— З глузду з’їхали? — підвищив він голос. — Що ви тут робите?
— По ягоду прийшла, взагалі-то, — тряхнула порожнім пластиковим відрочком Наташа. — А ви — мисливець, і я вас ненавиджу.
— Що? — молодий чоловік, її одноліток приблизно, округлив очі. — Я фотограф! — вигукнув він і, на підтвердження своїх слів, підняв фотоапарат.
Наташа охнула й розгубилася, а ще відчула себе жахливо дурною.
— Напридумувала ж, — докорила вона себе і густо залилася рум’янцем. — Вибачте, будь ласка, — пробурмотіла, більш за все на світі зараз бажаючи провалися крізь землю.
— Це мав бути мій найкращий кадр у літньому сезоні, — Олександр підлетів до неї і теж височів над нею. Вона маківкою ледь діставала йому до плеча. — Ні, ви не прощені.
— А що я мала, на ваш погляд, робити? А якби ви були мисливцем? Варто було дозволити погубити оленя? — спалахнула вона у відповідь. — Я ненавмисно. Я просто по суниці прийшла.
— А я не збираюся з вами свої моральні цінності обговорювати, — гримнув він. — Слідкуйте краще за своїм життям, ніж у чужі лізти.
Повернувшись до місця, де нещодавно затаївся в очікуванні «добичі», Олександр зібрав усі свої приналежності й пройшов повз неї, до речі, штовхнувши плечем.
— Суниці тут немає, — кинув він на ходу. — Особисто позавчора останню зібрав.
І він пішов, голосно шарудів ногами лісом. Наташа, постоявши в глибокій задумі трохи, теж пішла геть з лісу. І настрій у неї був зіпсований остаточно.
Наступного дня сталося одразу дві речі. По-перше, Наташі подзвонив Микола. Він говорив, що хоче почати все спочатку. Вона відповіла йому відмовою. А по-друге, в Наташі зламався холодильник. Вона зайшла до одного місцевого майстра на всі руки, але його не було вдома, поїхав у місто в гості. А холодильник, між іншим, був забитий. Наташа щойно із зарплати закупила продуктів. Було прикро їх втрачати.
— Наташо! — раптом почула вона знайомий голос і, обернувшись, побачила Олександра.
— Я мушу вибачитися за вчорашнє. Я був грубий, — додав він, наздогнавши її.
— Забудьте, — похмуро відповіла вона.
— Совість не дозволить, — усміхнувся він.
— Тоді прощаю, тільки йдіть геть, — пробурчала вона.
— А у вас щось трапилося? — він уперто крокував поруч. — Не образьтеся, але у вас такий вигляд.
— Скажу. Гаразд, тільки в спокої залиште, — закотила вона очі. — Холодильник зламався, а полагодити нікому.
— Я можу, — з ентузіазмом запропонував він.
— А я думала, ви фотограф, — з підозрою глянула вона на нього.
— Трохи вмію поводитися з різною технікою, — знизав він плечима. — Дозвольте допомогти і хоча б так загладити свою провину.
І взагалі-то Наташа не запрошувала у дім сторонніх, але холодильник був дуже потрібен. І цей Олександр, ось що було дивно, вже не здавався їй таким уже поганим. Тож вона погодилася. А він полагодив холодильник, а потім, явно досвідченим поглядом помітивши, що на кухні капає кран і криво висять дверцята у шафі, розібрався й із цим.
— Тепер я мушу вас віддячити, — усміхнулася Наташа і запросила його зайти завтра на яблучний пиріг.
Олександр явно розгубився, але погодився. Але прийшов не один.
— А він що тут робить? — ахнула вона, побачивши на порозі його й пса.
— Цезар боїться грози. Не може сам, — зніяковіло сказав Олександр. — Бачите, як буяє сьогодні.
— Та ні, я не проти, — поспішила погодитися Наташа. — А він не кусається?
— Нікого й ніколи, — відповів Олександр.
І справді, бультер’єр виявився на диво лагідним і вихованим. Він сидів під столом, тиснувся до ніг то господаря, то гостинної його сусідки, а ці двоє пили чай з пирогом і розмовляли. Так, про все по трохи, про життя. А потім у наступні два тижні так вийшло, що Наташа й Сашко ставали все більше спілкуватися і, крім того, бачитися. Вони каталися на човні по річці. Він трохи навчив її мистецтву фотографії, а вона навчила його, як дуже смачно варити грибну юшку.
— Мені пора в місто, — сказала одного разу Наташа Олександру, коли на її резюме прийшла позитивна відповідь, і вона за підсумками співбесіди була прийнята на роботу.
— Який збіг, — усміхнувся він. — Я теж повертаюся. Відзняв усе, що потрібно. Ну, крім оленя, — додав він. — Мабуть, сильно ви його налякали.
Наташа закотила очі. Іноді Сашко бував просто нестерпним, але він їй подобався так сильно, що це навіть боліло, бо вона не уявляла, як залишиться знову сама.
— А може, підвезу тебе? — запропонував він.
— Не думаю, що з купою багажу тобі буде зручно в автобусі.
— Не треба, — вона відвела погляд. — Пора це закінчувати.
— Що «це»? — нахмурився Олександр.
І тоді вона заговорила і поділилася, що це була прекрасна дружба. Але, на жаль, їм потрібно розійтися зараз, поки вона ще зможе відпустити все це.
— Знаєш, а я просто боявся заговорити з тобою про це, — тихо промовив Олександр. — Боявся, що ти сприймаєш мене лише як друга. Але…
Наташа почувалася майже в пастці.
— А якщо в нас нічого не вийде? Ні, ти дуже хороший, але зрозумій, я вже раз обпалилася і не можу дозволити собі більше страждати.
— А я тобі обіцяю, — сказав він, беручи її руки у свої, — що все буде добре. Просто дозволь собі стати щасливою.
Наташа зітхнула. Ну що ж їй робити? Але потім все-таки наважилася. І в підсумку Олександр і вона вже через півроку одружилися і були в результаті дуже щасливі, і кожне літо проводили відпустку в цьому самому селі, де було стільки пам’ятних для них місць.
