Мене звати Марина, і я — та сама невістка, яку всі вважають «занадто доброю». Мій чоловік Вітька каже: «Марино, ти навіть комара виженеш на балкон, щоб той не замерз». І от одного чудового вівторка я зрозуміла, що доведеться рятувати не комара, а рідну свекруху Любов Петрівну від… другої невістки. Тобто від Оксани — дружини старшого Вітьчиного брата, Серьоги.
Оксана була з тих жінок, які приходять у гості й одразу питають: «А чому у вас стільки пилу на антресолях? Я б тут усе викинула».
Любов Петрівна після таких візитів три дні пила валер’янку й шепотіла: «Господи, за що мені дві невістки, одна гірша за іншу?» Я вважалася «гіршою» через те, що не вмію готувати холодець трьома шарами, а Оксана — «кращою», бо вміє, але чомусь ніколи не привозить. Зате привозить поради.
І от у серпні Любов Петрівна дзвонить мені о восьмій ранку (це в неї знак біди, бо зазвичай вона дзвонить після «Доброго ранку» по 1+1).
— Мариночко, рідна, рятуй! — голос тремтить, наче в неї там землетрус . — Оксана з Сергієм приїжджають на тиждень! На цілий тиждень! Кажуть, «відпочити в селі». Я ж не витримаю!
— Любов Петрівно, ви ж їх любите, — кажу я обережно.
— Люблю, коли вони в Києві! А не коли Оксана відкриває мій холодильник і кричить: «Мамо, це що, ви досі майонез «Олком» купуєте? Там же пальмова олія!» Я потім цілий день себе відчуваю, ніби я отруйниця народна.
Я зрозуміла: треба діяти. Бо якщо Оксана тиждень проживе в селі у свекрухи, Любов Петрівна або поїде в монастир, або Оксану там… Обидва варіанти мені не подобалися.
Приїжджаю наступного дня. Любов Петрівна зустрічає мене на воротях у хустці, наче партизанка перед боєм.
— Ти моя спасителько! — шепоче й хрестить мене тричі. — Я вже й курку зарізала на твою честь.
— То ви вже готуєтеся…? — питаю.
— Та я вчора пів ночі не спала, думала, як вижити. Оксана написала список: «Мамо, купіть, будь ласка, кіноа, авокадо, кокосову олію без запаху й мигдальне молоко». Марино, де я в селі мигдальне молоко візьму? У корови попрошу доїти мигдаль?
Я ледве стримала сміх.
— Не переживайте. Я все вирішила. Ми зробимо так, щоб Оксана сама захотіла поїхати через три дні. Але ви маєте мені допомогти.
— Хоч у вогонь, хоч у воду! — свекруха аж очима блищить.
План був простий, але геніальний: дати Оксані те, чого вона найбільше боїться — тотальний український село-лайф у концентрованому вигляді. Без фільтрів, без вай-фая й без можливості поскаржитися в інстаграмі.
День перший. Приїжджає Оксана з Сергієм. Вона виходить із машини в білому костюмі, на підборах і з валізою Луї Вітон. Я спеціально вийшла зустрічати в старому Вітьчиному спортивному костюмі й гумових чоботях.
— Ой, Оксано, привіт! — кричу здалеку. — А ми тут якраз гній вивозимо, ходімо допоможеш, бо тракторист захворів!
Оксана завмерла, наче її блискавкою вдарило.
— Гній? — перепитує тихо. — Це… це той самий?
— Ну звісно! Органічне добриво! Ти ж за екологію? — я простягаю їй вила.
Вона відступає до машини.
— Я… я краще розпакуюся.
Любов Петрівна стоїть на ґанку й робить вигляд, що витирає сльозу від радості. Насправді в неї від сміху щелепа звести мало не мало.
Вечеря. Я готую «традиційне меню»: холодець (одним шаром, щоб Оксана не розслабилася), смажена картопля з салом, квашена капуста, огірки. Оксана дивиться на стіл, як на місце злочину.
— А… салат з кіноа буде? — питає надією в голосі.
— Кіноа? — я роблю великі очі. — Ой, Оксано, а це що за звір такий? У нас тільки гречка й пшоно. І то пшоно курям віддали, бо червиве.
Любов Петрівна підтакує:
— Так, донечко, ми люди прості. От Марина вчора три години холодець варила. Руками. Без блендера.
Оксана блідне. Серьога, бідний, вже розуміє, що його чекає, але мовчить — він знає, що дружина, коли злиться, страшніша за трактор.
День другий. О шостій ранку я вмикаю на весь двір «Червону руту» у виконанні місцевих бабів, які йдуть доїти корів. Оксана вибігає на ґанок у шовковій піжамі й масці для сну на лобі.
— Що це?! — кричить.
— О, прокинулася? — я радісно. — Це ж традиція! О сьомій півні співають, а о шостій — баба Ніна з подругами. Вони ж хор мають!
— Я не можу так спати!
— То ходімо доїти Зірку! — пропоную. — Вона добра, тільки трохи брикається. Вчора мені рогом по коліну дала — синець ще є, хочеш подивитися?
Оксана повертається в хату й зачиняється в кімнаті. Через годину виходить уже в джинсах і кросівках — видно, зрозуміла, що підбори тут не виживають.
Обід. Я спеціально подаю борщ із салом і пампушками з часником. Оксана нюхає, як собака-детектив.
— А це… без глютену?
— З глютеном, з холестерином, з усього! — гордо каже Любов Петрівна. — Мій рецепт 48-го року. Тоді ще глютен модним не був.
Оксана їсть йогурт, який привезла з собою. Я «випадково» переплутала й поставила перед нею миску зі сметаною 25%.
— Ой, вибач, думала, твій йогурт!
Вона мало не плаче.
День третій. Кульмінація. Я домовляюся з сусідкою тіткою Валею, що вона прийде «в гості» з усіма своїми котами (а їх у неї вісім).
Тітка Валя заходить із корзиною, звідти вискакують коти й одразу займають диван, ліжко й навіть Оксанину валізу.
— Ой, Оксаночко, ти ж котів любиш? — питає тітка Валя. — Ось Мурзик, он Сніжок, а це Василина — вона вночі любить спати на обличчі.
Оксана видає звук, схожий на сирену.
— Я алергік! — кричить.
— Та ну? — дивується Любов Петрівна. — А ти ж казала, що в тебе вдома сфінкс живе?
— Сфінкс — це без шерсті! А це… це… цілі хутряні фабрики!
Через дві години Оксана пакує валізу. Я ще для вірності вмикаю в хаті світло лише одну лампочку на 40 ват — «економимо, бо пенсія маленька».
І ще «випадково» виливаю на її білі кросівки трохи курячого посліду — ну чисто випадково, відро перекинулося.
Оксана вибігає на подвір’я й кричить Сергієві:
— Забирай мене звідси! Я краще в Анталії без all-inclusive поживу, ніж тут із all-традиційним!
Серьога з полегшенням заводить машину. Оксана сідає, зачиняє двері й опускає скло:
— Мамо, ми ще приїдемо взимку! На Різдво! Я вже забронювала квитки!
Любов Петрівна блідне. Я швидко шепочу їй на вухо:
— Не переживайте. Взимку в нас опалення тільки пічне. І туалет на вулиці. При мінус двадцяти.
Свекруха розквітає, як мак у червні.
Коли машина зникає за поворотом, Любов Петрівна обнімає мене так міцно, що я чую, як у неї ребра тріщать.
— Мариночко, ти не невістка, ти ангел-охоронець! Я тобі на всі свята тепер голубці крутитиму. І вареники. І пироги. І навіть холодець — трьома шарами!
— Та ну, Любов Петрівно, — сміюся, — головне, щоб Оксана більше ніж на два дні не приїжджала.
— А вона не приїде, — каже свекруха й підморгує. — Я вже написала їй у вайбер: «Донечко, обов’язково бери з собою кіноа. І авокадо. І йога-матрас. У нас тут якраз місце під йогу є — у сараї, між курами».
Ми сміємося так голосно, що півні переполошилися й починають кричати вдень.
І отак я врятувала свою свекруху. Не мечем, не щитом, а звичайними селами, котами й холодцем. Бо іноді найкраща зброя проти ідеальної невістки — це ідеально неідеальне українське село.
А Любов Петрівна з того часу, коли Оксана дзвонить, завжди каже одну фразу:
— Приїжджай, донечко, ми тебе чекаємо. Тільки попереджай заздалегідь — треба ж корову попередити, щоб не брикалася.
І кладе слухавку першою.
Наталія Веселка
