Серпнева спека у Львові завжди мала особливий присмак — суміш розігрітої бруківки, міцної кави та ароматів стиглих яблук, які львів’яни несли святити на Спаса.
Для двадцятисемирічної Олени цей день мав бути виключно сімейним. Чоловік Ігор разом із двома маленькими синами-близнюками пішов до парку, а вона мала декілька годин, щоб упорядкувати думки й підготувати святкову вечерю.
Раптовий, майже істеричний дзвінок у двері змусив її здригнутися. Олена витерла руки об фартух і відчинила.
На порозі стояла жінка. Час і важка праця змінили її, але цей владний, важкий погляд Олена впізнала б із тисячі. Світлана Петрівна тримала в руках величезну потерту валізу.
Не встигла донька вимовити й слова, як мати заштовхнула валізу в коридор, ледь не віддавивши Олені пальці.
— Я буду жити в тебе! — безапеляційно заявила Світлана Петрівна, знімаючи розтоптані туфлі. — Зустрічай матір.
Олена заніміла, відчуваючи, як у грудях закипає щось холодне й давнє — дитячий страх, змішаний із дорослою люттю.
— З якого це дива, мамо? — тихо, але твердо запитала вона, перегороджуючи шлях до вітальні. — Ми не бачилися десять років. Ти навіть не знаєш, як звуть твоїх онуків.
— Не починай мені тут театр! — Світлана Петрівна зневажливо махнула рукою і спробувала пройти повз доньку. — Ти знаєш, що зі мною сталося? Поки я в тій Італії спину гнула, здоров’я за копійки лишала, ті пройдисвіти, яким я квартиру здала, виявилися шахраями! Переписали на себе моє житло! Мені нікуди йти, розумієш ти своїми курячими мізками чи ні?
Олена дивилася на неї й раптом чітко згадала свій десятий день народження. Подругу, яка протягнула їй шматочок шоколадки, і те, як вона, Олена, боялася нести його додому, аби мати не побачила й не покарала «за солодощі».
Згадала, як у п’ятнадцять років разом із молодшою сестрою Аліною вони розносили газети під дощем, щоб заробити на шматок хліба, поки мати кричала: «Ви — невдячні поріддя свого батька-дезертира! Краще б я вас у дитбудинок здала!»
— Мені шкода твою квартиру, — холодно відповіла Олена. — Але мій дім — це не готель для чужих людей.
— Що?! — обличчя Світлани Петрівни налилося багрянцем. — Для чужих?! Я тебе на світ народила! Я вас із твоєю сестрою-егоїсткою на ноги поставила!
— Ти нас поставила? — Олена вперше підвищила голос, хоча намагалася тримати себе в руках. — Ми з Аліною втекли до Львова в одних секонд-хендівських куртках! Ми вдень вчилися, а вночі підлоги в ресторанах мили, щоб за однокімнатну комірчину заплатити! А коли приїхали на канікули, сусідка сказала, що ти поїхала в Італію й навіть записки нам не лишила! Ти забула про нас на десять років!
— Я гроші заробляла! — верещала мати, наступаючи на доньку. — Ви не вмерли? Не вмерли! Он яку квартиру відхватила, чоловік — стоматолог, багатій! А рідна мати на вулиці має ночувати? Та яка ти після цього дочка? Ти чудовисько бездушне!
— Мамо, тобі треба піти геть, — Олена рішуче ширше відчинила вхідні двері й виставила валізу на сходовий майданчик. — Зараз прийде мій чоловік із дітьми. Я не хочу, щоб вони бачили цей цирк. Іди.
— Ти мене виганяєш?! На Спаса?! Дай сюди ручку, я нікуди не піду! — Світлана Петрівна вчепилася в одвірок, але Олена, яка давно вже не була тією заляканою дівчинкою, акуратно, але з силою відчепила її пальці й зачинила двері перед самим її носом.
За дверима вчився справжній ураган. Мати гупала кулаками в оббивку, кричала на весь під’їзд: «Покидьки! Виростила на свою голову зміюку! Щоб тобі так твої діти на старість віддячили!»
Олена сиділа в коридорі на підлозі, затуливши вуха руками, а сльози самі текли по щоках. Не від жалю до матері — від жалю до тієї маленької дівчинки, якою вона колись була.
Наступного ранку Олені зателефонувала Аліна. Її голос тремтів від обурення й шоку.
— Олю, ти не уявляєш, що коїться! Ця жінка… вона була в мене! — майже кричала в слухавку сестра.
— Вона прийшла до твого магазину? — жахнулася Олена.
— Гірше! Вона прийшла прямо в мою крамницю на Площі Ринок перед відкриттям! Почала вимагати гроші, кричати при покупцях, що я торгую непотребом, а рідній матері на шматок хліба не дам.
Я намагалася поговорити з нею спокійно, пропонувала викликати таксі до готелю, а вона схопила з прилавка скляний свічник і жбурнула в мене! Слава Богу, мимо, але вітрину розбила вщент!
— Боже мій, Аліно… Ти викликала поліцію?
— Викликала! Але поки вони їхали, вона втекла. Вона кричала, що подасть на нас до суду на аліменти, що зведе нас зі світу! Олю, що нам робити? Вона ж божевільна!
— Заспокойся, прошу тебе. Головне — ти ціла. Давай зустрінемося.
Проте «пригоди» лише починалися. Світлана Петрівна вирішила влаштувати донькам справжню партизанську війну, керуючись давньою образою та жагою помсти.
Через два дні, повертаючись із вечірньої прогулянки з дітьми, Ігор та Олена заніміли перед власним під’їздом. На лавці сиділа Світлана Петрівна в оточенні трьох місцевих бабусь. Вона плакала в три струмки, активно жестикулюючи.
— …І уявляєте, людоньки добрі, — голосисто бідкалася вона на весь двір, — я з Італії привезла їй євро, хотіла онукам подарунки купити, а вона мене з хати виставила! Сказала, що я стара відьма і мені місце на смітнику! Чоловік її, цей лікар, на мене ледь із кулаками не кидався!
Сусідки співчутливо кивали, несхвально позираючи на Олену, яка підходила ближче.
— Що ви тут влаштували? — обурено запитав Ігор, закриваючи собою дружину й дітей. — Жінко, залиште нашу родину в спокої, інакше ми звернемося до правоохоронних органів!
— О, дивіться! Ось він, зятьок моєї мрії! — Світлана Петрівна підскочила з лавки, тицяючи в Ігоря пальцем. — Судом мені погрожуєш? Та я сама на вас до суду подам! Ви у мене потанцюєте! За законом ви зобов’язані мене утримувати! Я з вас останні сорочки зніму, горе-діточки! Наплодили тут цуценят, а про матір подумати нікому!
— Не смійте чіпати моїх дітей! — не витримала Олена, її голос забринів від люті. — Ідіть звідси! Ви нам ніхто! Ви не мати, ви просто біологічний матеріал, який згадав про нас лише тоді, коли втратив усе власне майно! Де ви були, коли Аліна від голоду непритомніла в коледжі? Де ви були, коли мене з апендицитом оперували, і чужі люди скидалися на ліки?! Ідіть геть, чужа жінко!
Сусідки на лавці притихли, здивовано перезираючись. Світлана Петрівна зрозуміла, що аудиторія втрачає до неї співчуття. Вона плюнула в бік Олени, схопила свою сумку й, викрикуючи прокльони, пішла з двору.
Але апогей цієї драми чекав на Олену наступного ранку. Вийшовши з квартири, щоб відвести дітей у садок, вона заклякла. Всі її вхідні двері були по-варварськи обмальовані червоною масляною фарбою. Поштова скринька знизу була вирвана з м’ясом і розтоптана на підлозі.
Олена притислася спиною до стіни. Її всю трясло. У цей момент піднявся Ігор. Він мовчки подивився на двері, потім на дружину, обійняв її за плечі й дістав телефон.
— Алло, поліція? Доброго дня. Нам потрібно оформити заяву про хуліганство, псування майна та переслідування. Так, ми знаємо, хто це зробив.
Увечері того ж дня Олена та Аліна сиділи на кухні в Олени. Ігор допомагав майстру відтирати фарбу з дверей. Сестри пили чай, дивилися у вікно на вечірній Львів і мовчали.
— Тобі страшно? — тихо запитала Аліна, крутячи в руках чашку.
— Ні, — відповіла Олена, похитавши головою. — Знаєш, мені вперше за багато років абсолютно не страшно. Коли вона била нас паском чи ставила на гречку, ми були беззахисними дітьми. Ми думали, що це ми в усьому винні. Що ми погані. А зараз… зараз я дивлюся на неї й бачу просто глибоко нещасну, злу і чужу людину, яка руйнує все навколо себе.
— Вона справді погрожує судом. Адвокат сказав, що теоретично вона може спробувати подати на аліменти по утриманню непрацездатної матері, — зітхнула Аліна.
— Нехай подає, — твердо сказала Олена. — У нас є свідки, є довідки про те, що ми з п’ятнадцяти років забезпечували себе самі, є сусідка бабця Галя з Чернівців, яка підтвердить, що вона нас кинула й поїхала за кордон. Ми виграємо цей суд, Аліно. Але головне — ми виграли своє життя у неї ще тоді, коли поїхали з дому.
За вікном шумів Львів, заспокійливий і рідний. Двері у вітальню прочинилися, і в кухню забігли двоє маленьких хлопчиків, які з криками «Мама!» застрибнули Олені на коліна.
Вона міцно обійняла їх, поцілувала в маківки й подивилася на сестру. Вони знали, що попереду ще будуть крики під вікнами й суперечку з поліцією, але тепер вони точно знали: захистити свою справжню, люблячу родину — це їхній головний обов’язок. І жодне минуле більше не має над ними влади.
Валентина Довга
