— Не повірите, тітко Віро, при всій своїй рідній я сиротою почуваюся, — Настя важко опустилася на лаву під старою грушею, витираючи тильною стороною долоні очі.
Тітка Віра, яка якраз перебирала квасолю, завмерла. Вона знала Настину родину як свої п’ять пальців: хата — повна чаша, троє братів, батьки ще при силі.
— Чому ти так говориш, Настю? Гріх таке казати, дитино. Мати жива, батько за плечима, брати як дуби… Що сталося?
Настя гірко всміхнулася, і в її очах спалахнув такий вогонь, що сусідка аж відсунулася.
— А те, тітко, що я для них — не дочка і не сестра, а безкоштовний додаток до їхнього комфорту. Знаєте, що вони вчора на сімейній раді вирішили? Поки я на зміні в лікарні була, вони мою долю розписали, як старий дебет з кредитом.
«Ти ж у нас розумна, ти зрозумієш»
Усе почалося ввечері, коли Настя повернулася додому. На кухні зібралися всі: мати, батько і старший брат Андрій з дружиною.
— Насте, сідай, є розмова, — почав батько, не дивлячись дочці в очі. — Ми тут подумали… Тобі ж у місті квартира від бабусі лишилася? Та, що однокімнатна.
— Ну так, — здивувалася Настя. — Я там ремонт закінчую, через місяць збиралася переїжджати.
— Не переїдеш, — відрізала мати, розливаючи чай. — Андрієві з Людою потрібніше. У них дитина скоро буде, а вони по орендованих кутках тиняються. А ти дівка молода, тобі й тут, з нами, місця вистачить.
Настя відчула, як у вухах починає шуміти.
— Мамо, ви серйозно? Я три роки на трьох роботах пахала, щоб той ремонт зробити! Андрій свій паю продав і машину купив, а тепер я маю житло віддати?
— Ой, почалося! — вигукнула невістка Люда. — Тобі що, шкода для рідного племінника? Ти ж егоїстка, Настю! Тільки про себе й думаєш.
Гроза в хаті
— Я — егоїстка?! — Настя підхопилася зі стільця. — А нічого, що Андрій за останні п’ять років ні копійки в хату не приніс? Що я батькові ліки купую, а молодшим братам навчання оплачую?
— Не кричи на матір! — гримнув батько. — Брат — це кров. А ти вийдеш заміж, чоловік тебе житлом забезпечить. Навіщо тобі зайві метри?
— Які зайві метри, тату?! Це моя єдина власність! — голос дівчини тремтів. — Чому ви ніколи не просите Андрія щось зробити? Чому, коли треба було дах крити, Настя давала гроші, а коли треба квартиру — то Настя має посунутися?
— Бо ти в нас сильна, — спокійно мовила мати, ніби пояснювала дитині, чому небо синє. — Ти випливеш. А Андрійко… він вразливий. Йому старт потрібен.
— Старт? — Настя засміялася крізь сльози. — Йому тридцять років! Який старт? Це фініш мого терпіння! Знаєте що? Я не віддам ключі.
Тут уже не витримав Андрій. Він підскочив до сестри, почервонілий від люті:
— Ах ти ж жадібна душа! Ми — сім’я! Сім’я має ділитися! Батьки тебе виростили, годували, а ти за стіни чіпляєшся?
— Сім’я ділиться теплом, Андрію, а не паразитує на одному члені родини! — відрізала Настя. — Ти хоч раз запитав, як я ті зміни добу добувала? Як я спину гнула?
— Не винесеш ключі по-хорошому — самі заберемо! — кинула мати. — Документи в батьковому сейфі, ми маємо право!
— Право? — Настя замовкла на мить, і в хаті стала така тиша, що було чути цокання старого годинника. — Значить, так. Якщо ви хоч раз торкнетеся моїх документів, я напишу заяву. І не подивлюся, що рідня.
— Ти… ти на матір донесеш? — охнула жінка, хапаючись за серце. — Ой, люди добрі, змію на грудях пригріла! Сиротою при живих батьках хочеш нас зробити?
— Це ви мене сиротою зробили сьогодні ввечері, — тихо сказала Настя. — Бо в цій хаті люблять тільки тих, хто зручний. А я більше зручною не буду.
Тітка Віра слухала це, затамувавши подих. Квасолина випала з її рук і покотилася по пилу.
— І що ти зробила, дитинко?
— Зібрала сумку і пішла до подруги. А сьогодні дізналася, що батько замки в моїй міській квартирі змінив. Думав, я здамся.
Тільки він забув, що я документи ще місяць тому в банківську комірку поклала.
Настя підвелася, поправила рюкзак і подивилася на сусідку сухими, рішучими очима:
— Вибачте, тітко Віро, що навантажила. Просто хотіла, щоб хоч хтось знав: іноді «рідня» — це просто слово в паспорті, а не в серці.
Сусідка лише перехрестилася, проводячи дівчину поглядом. Вона ще довго сиділа на лаві, дивуючись, як у такій «зразковій» сім’ї міг вирости такий гіркий полин несправедливості.
Минув тиждень. Настя не з’являлася в селі, а в батьківській хаті панувала атмосфера облоги. Батько, Іван Петрович, ходив похмуріший за хмару, а мати, Марія Степанівна, щодня витирала сльози перед сусідами, виставляючи себе жертвою «невдячної доньки».
Але справжня буря знялася, коли Андрій, взявши в руки «болгарку» та нові замки, приїхав до міста захоплювати Настину фортецю.
Настя чекала на них. Вона сиділа на сходах під’їзду з кавою в руках, коли з ліфта вивалилися Андрій з дружиною та батько.
— О, з’явилася! — вигукнув Андрій, брязкаючи інструментами. — Ключі давай, Насте. Не доводь до гріха. Ми з Людою вже меблі замовили в кредит, завтра привезуть.
— Меблі? В мою квартиру? — Настя навіть не підвелася. — Вибач Андрію, але в цирку сьогодні вихідний. Квартира під охороною. Один рух до дверей — і приїде наряд.
— Ти батька лякати надумала? — Іван Петрович виступив уперед, намагаючись тиснути авторитетом. — Я тебе годував, я тебе вчив! Ця квартира — сімейний актив. Ти тут ніхто без нашого прізвища!
— Тату, ви мене вчили чесності, — спокійно відповіла дівчина. — А зараз ви вчите мене, як грабувати власну дитину. Якщо ви зламаєте ці двері, я подам заяву про незаконне проникнення та псування майна.
— Та хто тобі повірить! — пискнула Люда. — Ми родичі! Скажемо, що ти нас сама впустила, а тепер наклепи зводиш. Ти ж одинока, нікому не потрібна сухарка, а в нас дитина! Нас закон захищає!
Настя дістала з кишені телефон і увімкнула запис диктофона — той самий, з вечора на кухні. Коридором рознісся голос матері: «Не винесеш ключі по-хорошому — самі заберемо! Документи в батьковому сейфі, ми маємо право!»
Батько зблід. Андрій зупинився з «болгаркою» в руках.
— Це — доказ погроз та змови, — Настя підвелася, і її голос став холодним як лід. — А тепер слухайте уважно. Я вже змінила право власності на договір довічного утримання… не з вами. Я передала квартиру фонду допомоги медикам. Якщо зі мною щось станеться або якщо ви спробуєте сюди вдертися — юристи фонду вас по судах затягають так, що ви останню корову продасте, аби відкупитися.
Це був блеф. Насправді Настя просто найняла адвоката, але вигляд у неї був такий рішучий, що родина завагалася.
— Ти… ти віддала квартиру чужим людям? — прохрипів батько. — Рідному брату зажала, а чужим віддала?
— Я її не віддала. Я її захистила від вас. Бо ви не родина. Ви — споживачі.
— Насте, ну сонечко, — раптом змінила тон Люда, натягуючи фальшиву посмішку. — Ми ж просто хотіли як краще. Ну давай домовимося? Ми будемо платити тобі за оренду… колись.
— «Колись» не настає ніколи, Людо.
Настя витягла з сумки конверт і кинула його під ноги братові.
— Тут виписка з моїх рахунків за останні три роки. Суми, які я давала вам «у борг». Там вистачить Андрієві на перший внесок за власну іпотеку, якщо він нарешті піде працювати, а не чекатиме маминих пиріжків. Більше ви від мене не отримаєте ні копійки. Ані на ліки, ані на дах, ані на навчання молодших. Раз я вам не дочка — то й ви мені не турбота.
— Ти серце матері розбиваєш! — вигукнув батько, але в його голосі вже не було сили, тільки розгубленість.
— Моє серце ви розбили ще тоді, коли вирішили, що моє життя коштує менше, ніж комфорт Андрія. Прощавайте.
Настя розвернулася і зайшла у квартиру, зачинивши двері на всі замки. З того боку ще довго було чути крики, прокляття Андрія та схлипування Люди, але дівчина вперше за довгі роки відчула… тишу.
Через місяць Настя дізналася від тітки Віри, що Андрій таки пішов працювати на будівництво, а батько перестав з нею розмовляти, але справно платить за свої ліки сам.
Вона сиділа на своєму новому балконі, пила каву і знала: бути «сиротою» іноді значно спокійніше, ніж бути «зручною дитиною».
Минув рівно рік. Наближався ювілей батька — шістдесят років. Марія Степанівна вирішила, що це ідеальний привід «склеїти розбиту чашку». Вона зателефонувала Насті вперше за дванадцять місяців. Голос матері був солодким, як перестиглий мед.
— Настусю, доню… Батькові шістдесят. Невже не приїдеш? Гріх такий ювілей у сварці тримати. Сусіди ж питають, очі колемо одне одному. Приїжджай, ми все забули, образи не тримаємо.
Настя довго мовчала, дивлячись на вечірнє місто. Вона знала: фраза «ми образи не тримаємо» означала, що винною все одно вважають її, але цікавість і залишки дочірнього обов’язку перемогли.
Стіл у вітальні ломився від страв. Були всі: і Андрій з Людою (яка вже тримала на руках немовля), і молодші брати — близнюки Денис та Артем, які щойно закінчили технікум. Коли Настя зайшла, розмови на мить вщухли.
— О, прийшла «міська панянка»! — кинув Андрій, не підводячи очей від тарілки з холодцем. — Ну що, привезла подарунок баті, чи знову «права качати» будеш?
— Андрію, замовкни! — шикнула мати. — Насте, сідай біля вікна.
Вечеря йшла напружено. Батько підкреслено ігнорував дочку, розмовляючи лише з синами про ремонт трактора. Але «перчик» почався, коли винесли десерт.
— Насте, — почала мати, витираючи руки об фартух, — ми тут з батьком подумали… Денису й Артему треба в місті десь жити, вони ж на роботу влаштовуються. А в тебе там квартира велика, балкон засклений… Ти ж не відмовиш рідним братам у кутку? Вони ж не Андрій, вони спокійні.
Настя ледь не поперхнулася чаєм.
— Мамо, ви серйозно? Знову? Ви покликали мене на ювілей, щоб знову заселити когось у мою квартиру?
— А що такого? — втрутився Денис. — Тобі жалко? Ми ж не назавжди. Поживемо рік-два, поки на ноги станемо. Ти ж сестра чи хто?
Настя повільно поставила чашку на стіл.
— Знаєте, я весь цей рік думала, що, можливо, ви просто помилилися. Що ви мене любите, просто не вмієте це показати. Але ні. Ви бачите в мені не людину, а ресурс. Банкомат, готель, безкоштовну аптеку.
— Та що ти заладила! — гримнув батько, вдаривши кулаком по столу так, що задзвеніли чарки. — Ти відрізана скиба! Сама собі на умі! Твої брати — майбутнє роду, а ти хто? Вискочка з дипломом!
— Майбутнє роду? — Настя засміялася, і цей сміх був страшнішим за крик. — Майбутнє роду, яке в двадцять років не може знайти житло без сестри? Тату, ви їх інвалідами робите, а не «козаками»!
— Ти не смій так про нас! — підскочив Артем. — Ми на тебе розраховували!
— Розраховували? — Настя дістала з сумочки папку. — О, я теж дещо підрахувала. Оце — чеки за навчання Дениса та Артема, які я оплачувала три роки. Оце — гроші, які я передавала на ремонт цієї самої вітальні. А оце…
Вона витягла офіційний документ.
— Це договір купівлі-продажу моєї квартири. Я продала її місяць тому.
У хаті запала така тиша, що було чути, як на кухні капає кран.
— Як… продала? — прошепотіла мати, опускаючись на стілець. — Це ж спадок бабусі… Це ж наше…
— Це БУЛО моє, — відрізала Настя. — Тепер я купила собі менше житло в іншому районі, адресу якого ви не знаєте. А решту грошей я поклала на депозит. Це — мій фонд «сирітства». На випадок, якщо я захворію і мені не буде кому склянку води подати, бо моя рідня буде зайнята моїми квадратними метрами.
— Геть з хати! — просичав батько, вказуючи на двері пальцем, що тремтів від люті. — Щоб ноги твоєї тут не було! Ти нам не дочка!
— З радістю, — Настя підвелася, спокійно одягла пальто. — Але перед тим, як піду… Денисе, Артеме, ось ваші дипломи. Я забрала їх з деканату, бо за останній семестр ви так і не розрахувалися, а я закрила ваші борги.
Це мій останній подарунок «родині». Більше не дзвоніть.
Коли Настя виходила за хвіртку, вона побачила на сусідському подвір’ї тітку Віру. Та стояла біля паркану, притиснувши руки до грудей.
— Знову, Настю? — тихо спитала сусідка.
— Ні, тітко Віро. Тепер — мир. Нарешті мій власний мир.
Настя сіла в машину і поїхала геть, не озираючись на вогні хати, де її завжди чекали не з любов’ю, а з рахунками. Вона нарешті зрозуміла: бути «сиротою» іноді означає бути вільною.
Світлана Малосвітна
