Тамара сиділа на кухні, перебираючи картоплю для вечері. День був як завжди: прокинулася рано, прибрала квартиру, сходила до магазину по хліб і молоко, а тепер готувалася до приходу Олега з роботи.
Їхнє життя в маленькій двокімнатній квартирі на околиці Києва було спокійним, але одноманітним. Олег працював механіком на автосервісі, заробляв достатньо, щоб оплатити рахунки, але не більше.
Тамара працювала вдома – шила на замовлення, інколи підробляла прибиранням у сусідів. Вони були одружені вже п’ять років, і все йшло своєю чергою, без особливих пригод.
Раптом пролунав дзвінок у двері. Тамара здивувалася – хто міг прийти о цій порі? Олег мав повернутися тільки ввечері, а подруги зазвичай дзвонили заздалегідь. Вона витерла руки об фартух і пішла відчиняти.
На порозі стояла жінка, яку Тамара впізнала не одразу. Висока, струнка, з ідеальною зачіскою – волосся укладене в елегантну хвилю, макіяж бездоганний, ніби щойно з салону.
На ній була шовкова сукня кольору шампанського, що облягала фігуру, як друга шкіра, поверх – стильне вовняне пальто з хутряним коміром, а на ногах – туфлі на високих підборах, чорні, з блискучими пряжками.
Все виглядало так, ніби з обкладинки модного журналу. Тамара моргнула, намагаючись зрозуміти, хто це.
“Тамаро? Привіт! Це я, Анна, сестра Олега!” – усміхнулася жінка, і її голос був м’яким, але впевненим, як у телеведучої.
“Анна? О Боже, заходь, заходь! Я тебе не впізнала спочатку. Ти… ти так змінилася!” – вигукнула Тамара, відступаючи вбік, щоб пропустити гостю.
Вона відчула себе незграбною у своєму старому халаті та тапочках. Анна ступила всередину, і квартира ніби наповнилася ароматом дорогих парфумів – щось квіткове, з нотками ванілі.
“Дякую, люба. Вибач, що без попередження. Я була в місті по справах і подумала: чому б не заглянути до брата і невістки?
Олег на роботі, так? Ну, то ми з тобою побалакаємо по-жіночому,” – сказала Анна, знімаючи пальто. Під ним сукня виблискувала ще яскравіше, а туфлі клацали по лінолеуму, ніби по подіуму.
Тамара швидко провела її на кухню, запропонувала чай. “Сідай, будь ласка. Я зараз заварю. А що за справи тебе привели до Києва? Ти ж, здається, у Львові живеш?”
Анна сіла за стіл, схрестивши ноги так елегантно, що Тамара не могла відвести очей від тих туфель. Вони були явно італійські – шкіра м’яка, підбори високі, але стійкі, з золотими вставками.
“Так, у Львові, але я тепер часто подорожую. Працюю в фешн-індустрії – стилістом у великому агентстві. Організуємо покази, співпрацюємо з брендами. Ось сьогодні зустрічалася з партнерами в Києві, щодо нової колекції. А ти як? Розкажи про себе. Олег пише, що ви все так само, спокійно живете?”
Тамара налила чай у старі чашки – нічого особливого, звичайний керамічний сервіз. “Ну, так, спокійно. Я шию вдома, Олег на сервісі. Нічого особливого. А ти… ти виглядаєш неймовірно! Де ти таке вбрання взяла? Це ж, напевно, дуже дорого?”
Анна засміялася мелодійно. “О, дякую! Сукня, пальто, а туфлі . Не дешево, але в моїй роботі це інвестиція.
Знаєш, коли ти виглядаєш стильно, люди ставляться до тебе по-іншому. Двері відкриваються самі. А ти? Чому не спробуєш щось нове? У тебе гарна фігура, Тамаро. З такою, як у тебе, можна носити все, що завгодно.”
Тамара почервоніла, сідаючи навпроти. “Я? Та де там. У нас бюджет не дозволяє. Олег каже, що головне – практичність. Мої сукні з базару, туфлі – з ринку, на плоскій підошві, бо бігати по місту зручніше.
Але твої туфлі… вони такі гарні. Як ти в них ходиш цілий день?”
“Звикла,” – усміхнулася Анна. “Спочатку було важко, але тепер – як у тапочках. Вони додають впевненості. Знаєш, коли я одягаюся так, відчуваю себе королевою. А в житті треба бути королевою, Тамаро. Не чекати, поки хтось подарує тобі корону – купи її сама!”
Вони розмовляли майже дві години. Анна розповідала про свої подорожі: як літала до Мілана на Тиждень моди, як зустрічалася з дизайнерами, як купувала речі в дорогих бутиках.
“Уяви: йдеш по Парижу, в новій сукні, і всі обертаються. Це не про гроші, це про самоповагу. А в Україні теж є класні бренди – я недавно відкрила для себе молодих дизайнерів у Києві. Могла б тебе познайомити.”
Тамара слухала, як зачарована. Вона уявляла себе в такій сукні, в такому пальто, клацаючи підборами по бруківці. “Анно, а скільки коштують такі туфлі? Ну, приблизно?”
“Ці? Близько п’ятисот євро. Але є дешевші аналоги. Головне – якість. Не шкодуй на себе, люба. Олег – хороший хлопець, але чоловіки інколи не розуміють. Скажи йому: ‘Хочу!’ І він знайде спосіб.”
Коли Анна пішла, обіцяючи заглянути ще, Тамара стояла біля вікна, дивлячись, як та сідає в таксі – навіть хода була граціозною.
Квартира тепер здавалася сірою, а її власний гардероб – убогим. “Я теж хочу так,” – прошепотіла вона собі. “Хочу сукню, пальто, туфлі на підборах. Дорогі, справжні.”
Весь день Тамара не могла заспокоїтися. Вона перебирала свої речі: старі джинси, светри, чоботи на низькому ходу. Все практичне, але нудне. “Чому Анна може, а я ні? Ми ж родина. Олег повинен зрозуміти.”
Коли ввечері повернувся Олег, втомлений, з масними руками від роботи, Тамара зустріла його в коридорі. “Олеже, привіт!
Сідай вечеряти. А знаєш, хто сьогодні приходив?”
Олег зняв куртку, миючи руки. “Ні, хто? Мама?”
“Ні, твоя сестра, Анна! Раптом завітала, без попередження. Сказала, що по справах у Києві.”
Олег здивувався. “Анна? Давно не бачилися. І як вона?”
“О, вона виглядає приголомшливо! Як з журналу. Сукня елегантна, пальто стильне, туфлі на високих підборах – дорогі, точно від відомого бренду. Розповідала про свою роботу, подорожі. Я їй так заздрю!”
Олег сів за стіл, накладаючи картоплю. “Ну, Анна завжди була модницею. З дитинства любила вбиратися. А що хотіла?”
“Просто завітала. Ми пили чай, балакали. Олеже, я теж хочу так одягатися. Хочу сукню, як у неї, і туфлі на підборах. Дорогі, справжні. Чому б ні? Ми ж можемо собі дозволити хоч раз?”
Олег зупинився, ложка в руці. “Тамаро, ти серйозно? Ми не мільйонери. Анна живе одна, заробляє в тій своїй моді, а в нас сім’я, рахунки, продукти. Навіщо тобі ті підбори? Ти ж ходиш пішки, на ринку, в метро. Практичні речі краще.”
“Але Олеже, я хочу відчути себе жінкою! Не просто господинею в халаті. Анна сказала, що це інвестиція в себе. Будь ласка, давай купимо хоч туфлі. Я знайду, де дешевше.”
Олег похитав головою. “Це вона тебе наговорила? Знала ж її – завжди провокує. Добре, поїмо, а потім подумаю.”
Але після вечері Олег не заспокоївся. Він ходив по кімнаті, бурмочучи собі під ніс. “Це ж треба, прийшла і розбурхала. Тепер Тамара не вгамується. Треба з цим покінчити.”
Він взяв телефон і набрав номер Анни. Тамара сиділа на дивані, дивлячись телевізор, але почула розмову.
“Алло, Анно? Це Олег. Привіт. Слухай, Тамара сказала, що ти сьогодні заходила.”
“О, привіт, братику! Так, заглянула. Довго не бачилися. Все добре?”
“Ні, не все. Ти чого приходила в тих своїх “шмотках”? Сукня, пальто, туфлі – все дороге, блискуче. Тепер Тамара хоче те саме.
Каже, заздрить, хоче купувати. Ти її провокуєш своїм виглядом!”
Анна засміялася. “Олеже, ти жартуєш? Я просто завітала в гості. Що, мені в лахмітті приходити? Це мій стиль, моя робота.”
“Ні, не жартую. Ти знаєш, як ми живемо – скромно. А ти приходиш, як принцеса, і Тамара тепер не вгамується. ‘Хочу туфлі на підборах, дорогі!’ Каже, як у тебе.
Не приходь більше до нас додому, чуєш? Не провокуй мою дружину своїми “шмотками” і виглядом. Хочеш спілкуватися – дзвони, або зустрічайтеся десь у кафе, але не вдома.”
Тамара підскочила. “Олеже, що ти кажеш? Не треба так!”
Але Олег не слухав. “Анно, я серйозно. Ти завжди була такою – все найкраще, все блискуче. А ми прості люди. Не псуй нам життя.”
Анна мовчала мить, потім відповіла холодно: “Добре, брате. Якщо так, то не прийду. Але ти помиляєшся. Тамара – доросла жінка, має право на мрії. І ти міг би її підтримати, а не забороняти мені приходити. Бувай.”
Олег кинув телефон на стіл, розлючений. “От і все. Тепер спокій.”
Тамара заплакала. “Навіщо ти так? Вона ж сестра твоя! Я просто сказала, що хочу, а не вимагаю. Тепер через мене ви посварилися?”
Олег сів поруч, обіймаючи її. “Не плач. Це для нашого добра. Анна завжди була проблемою – з дитинства. Пам’ятаєш, як у школі вона хотіла найкращі іграшки, а батьки не могли? Тепер те саме. Я не хочу, щоб ти страждала від заздрості.”
Але Тамара не заспокоїлася. Вночі вона не спала, думаючи про Анну. “Чому він так? Невже не розуміє?” Наступного дня вона вирішила діяти. Подзвонила Анні сама.
“Анно, привіт. Це Тамара. Вибач за вчора. Олег переборщив.”
“Привіт, Тамаро. Так, він завжди був таким – захисником. Але не переживай. Я не ображаюся. Хочеш, зустрінемося десь? Я в Києві ще пару днів.”
“Так! Давай у кафе в центрі. Я хочу поговорити.”
Вони зустрілися в затишному кафе на Хрещатику. Анна знову виглядала бездоганно – цього разу в костюмі від відомого бренду, але з аксесуарами від іншому.
Тамара прийшла в своєму найкращому – простій сукні, але відчула себе сірою мишкою.
“Розкажи, як ти до цього дійшла?” – спитала Тамара, сьорбаючи каву.
Анна усміхнулася. “Все почалося після розлучення. Пам’ятаєш мого колишнього? Він казав: ‘Не витрачай на себе, економ’. А я вирішила: досить.
Пішла на курси стилістів, знайшла роботу. Тепер заробляю сама і витрачаю на те, що люблю. Туфлі? Вони не просто взуття – вони символ. Коли я в них, я впевнена. Спробуй, Тамаро. Почни з малого.”
“Але Олег… Він проти.”
“Олег – мій брат, я його люблю, але він консерватор. Скажи йому: ‘Це моє життя’. Або зароби сама. Я можу допомогти – познайомлю з клієнтами для шиття. Ти ж шиєш?”
Тамара замислилася. “Так, шию. Могла б шити стильні речі.”
Вони розмовляли довго. Анна показувала фото з телефону: покази, вечірки, її гардероб. “Ось, дивись, ця сукня – 300 євро, але
я купила на розпродажі. Не все дорого. Головне – бажання.”
Повернувшись додому, Тамара була сповнена ентузіазму. Олег вже чекав. “Де ти була?”
“Зустрілася з Анною. В кафе. Ми поговорили.”
Олег нахмурився. “Я ж сказав – не вдома, але все одно… Не треба з нею.”
“Олеже, послухай. Я не хочу сваритися. Але я маю право на мрії. Я почну заробляти більше – шитиму на замовлення. І куплю собі туфлі. Не забороняй.”
Олег зітхнув. “Добре, роби, як хочеш. Але не переборщи.”
Минали дні. Тамара знайшла клієнтів через Анну – шила сукні для подруг стилістки. Заробила перші гроші і купила туфлі – не не дорогі, але на підборах, стильні. Вперше одягла їх на прогулянку з Олегом.
“Як тобі?” – спитала вона, крутячись.
Олег усміхнувся. “Гарно. Але обережно, не впади.”
Анна дзвонила інколи, радила. “Молодець, Тамаро! Ти на правильному шляху.”
Але одного вечора Олег знову подзвонив сестрі. “Анно, вибач за той раз. Ти права – Тамара щаслива тепер. Дякую, що надихнула.”
“Нарешті, брате! Приходь з нею в гості до мене у Львів. Я покажу свій світ.”
Історія не закінчилася. Тамара почала змінюватися – не тільки зовні, але й всередині. Вона відкрила маленьку студію шиття, де створювала елегантні речі.
Олег пишався нею. А Анна стала частим гостем – тепер уже з дозволу. Життя стало яскравішим, як сторінки того модного журналу.
Олеся Срібна
