Це була не просто підготовка до весілля, це був стратегічний наступ. Андрій та Олена вивіряли кожен крок: відтінок серветок мав ідеально пасувати до бутоньєрок, а розсадка гостей нагадувала складну шаховий партію.
Але головний «ферзь» і «король» — дід Степан та баба Марія — неочікувано оголосили демарш.
Все почалося за два тижні до свята, коли молодята привезли запрошення в село.
— Не приїдемо ми, Андрійку. І не проси, — відрізала баба Марія, навіть не розгорнувши золотистий конверт. Вона стояла посеред кухні, затиснувши руки під фартухом.
— Як це не приїдете? — Андрій розгублено подивився на діда. — Діду, ти що, теж?
Дід Степан, який саме чистив картоплю, важко зітхнув і відклав ніж.
— Розумієш, синку… Ми з матір’ю порадилися. Весілля у вас де? У тому скляному ресторані над річкою?
— Так, у «Гранд-Паласі». Там найкращий краєвид у місті!
— От саме в тому й біда, — баба Марія сплеснула руками. — Там на меню написано: «Тартар з яловичини». Це що ж воно таке, я питаю? Сире м’ясо?
— Бабусю, це делікатес! Там буде й нормальна їжа! — спробувала вставити слово Олена, але дід Степан перебив її, вказавши пальцем у бік вікна.
— Справа не в м’ясі, Олено. Справа в принципі. Ми дізналися, що на весіллі не буде гармоніста. Навіть баяна! Тільки той ваш «діджей», що крутить платівки, наче млин. Як це — весілля без «Тещі»? Як це — без живої пісні, щоб душа розгорнулася, а потім згорнулася?
— Діду, 21 століття на календарі! Який баян? У нас концепція «Мінімалізм і неокласика»! — вигукнув Андрій, відчуваючи, як закипає.
— Концепція? — баба Марія підійшла ближче, її очі блиснули. — А концепція «Повага до предків» у вас є? Ми сорок років чекали, як твій весільний потяг буде через село їхати, щоб ми ворота перегородили, щоб сусіди бачили — онук жениться! А ви що? «Збір о 16:00 біля фуршетної зони». Якої ще зони? Ми що, в недалеких місцях, щоб по зонах збиратися?
— Це просто назва місця, де п’ють! — Андрій вже майже кричав. — Ви відмовляєтесь прийти на найважливіший день мого життя через те, що не буде тамади з дурними конкурсами?
— Не тільки! — дід Степан підвівся, на зріст він був як старий дуб. — Ти бачив список гостей? Чому там немає троюрідного брата мого кума — пана Василя з Конотопа?
— Бо я його бачив один раз у три роки, і він тоді заснув у салаті на іменинах! — відрізав Андрій.
— Він — родина! — гримнула баба. — А ви набрали якихось «блогерів» та «колег». Хто ці люди? Вони хоч знають, як правильно за здоров’я молодих пити? Чи будуть через соломинку свій смузі цідити, поки ми з дідом як два стовпи сидітимемо під тим склом?
— Бабусю, дідусю, — лагідно почала Олена, намагаючись загасити пожежу. — Ми вас дуже любимо. Ми найняли найкращий кейтеринг, там будуть страви з усього світу…
— От і їжте свій світ самі! — вигукнув Степан. — Я сказав: або буде нормальний холодець, який тремтить, як серце нареченого, і хоч один чоловік з баяном, або святкуйте самі в своєму акваріумі!
— Це шантаж! — Андрій схопився за голову. — Ви просто хочете все контролювати! Ви не хочете мого щастя, ви хочете вистави перед сусідами!
— Ми хочемо традиції! — не поступалася баба Марія. — А ваше весілля — це не свято, це презентація нового айфона! Ні обрядів, ні благословення з іконою на рушнику… Ви ж навіть коровай купувати не хочете, казали «торт у п’ять поверхів» буде. Та той торт розвалиться швидше, ніж ваше сімейне життя без дідової настанови!
— Ах так? — Андрій різко розвернувся до дверей. — Тоді знайте: баяна не буде. Тартар буде. І Василя з Конотопа не буде теж! Якщо вам дорожча гармошка, ніж рідний онук — залишайтеся тут і співайте самі собі!
Він вилетів з хати, гупнувши дверима. Олена вибігла за ним, ледь не плачучи.
У хаті запала тиша. Дід Степан повільно сів назад до картоплі. Його руки трохи тремтіли. Баба Марія дивилася на зачинені двері, і її войовничий запал раптом зник.
— Степане… — тихо покликала вона. — Може, ми перегнули? Може, хай би вже той тартар…
Дід мовчав довгу хвилину, а потім хитро посміхнувся:
— Не дрейф, Маріє. Навіть якщо не прийдемо — вони все життя будуть це весілля згадувати. А через місяць, як приїдуть миритися, ми їм такий стіл накриємо, з таким холодцем, що вони свій «Гранд-Палас» забудуть як страшний сон. І баяніста викличемо прямо в хату.
— Ти старий маніпулятор, Степане, — зітхнула баба, але почала діставати борошно. — Але рушники я таки вишию. Про всяк випадок. Раптом той їхній діджей хоч «Червону руту» поставить…
День весілля в «Гранд-Паласі» нагадував фільм про майбутнє: білосніжний мінімалізм, скляні стіни, офіціанти в шовкових рукавичках і тиха лаунж-музика, що ледь чутно вібрувала в повітрі.
Андрій виглядав бездоганно, але в його очах застиг смуток — два стільці в першому ряду, підписані каліграфічним почерком «Дідусь Степан» та «Бабуся Марія», залишалися порожніми.
Раптом тишу розрізав звук, який ну ніяк не вписувався в концепцію «неокласики». Це був хрипкий, потужний видих міхів.
— Туп-туп, чоботи! Гей, посуньтеся, міські метелики! — пролунав гучний бас діда Степана прямо з тераси.
Гості в заціпенінні розступилися. Через скляні двері, розштовхуючи офіціантів з тартаром, завалився дід Степан. На плечі в нього висів старий баян «Україна», розтягнутий на всю широчінь. За ним дріботіла баба Марія, міцно притискаючи до себе величезну каструлю, обгорнуту махровим рушником.
— Діду?! Бабусю?! — Андрій ледь не впустив келих. — Ви ж сказали, що не приїдете!
— А ми й не приїхали! Ми прибули з гуманітарною місією! — дід Степан ударив по клавішах так, що кришталеві люстри дзижкнули. — Маріє, розкривай стратегічний запас, бо тут люди зараз почнуть гризти серветки від голоду!
Баба Марія з тріумфальним виглядом поставила каструлю на стіл поруч із вишуканими десертами.
— Оце, діточки, справжній холодець! — оголосила вона на весь зал. — Зі свинячих ніжок, три дні варився, застиг так, що в ньому можна відображення побачити! А не ваш той «тар-тар», прости Господи.
Діджей у навушниках за пультом завмер, не знаючи, чи вимикати свою «електроніку». Але Степан уже взяв ініціативу в свої руки.
— Ну що, молодята! — вигукнув дід, хитро підморгнувши онуку. — Думали, ми дамо вам спокійно нудьгувати під цю «музику для ліфтів»? Ану, Андрію, бери Олену за талію! Зараз ми вам покажемо, як серце має битися!
Дід заграв «Ой, на горі два дубки». Звук баяна заповнив скляний зал, розбиваючи холодну стерильність атмосфери. Спочатку гості стояли як вкопані, але вже через хвилину колеги почали мимоволі притупувати ногами, а блогери витягли телефони, щоб зняти цей «перформанс».
— Діду, це ж скандал! — прошепотів Андрій, підходячи ближче, але на його обличчі вже розпливалася посмішка.
— Це не скандал, синку, це життя! — дід на секунду перестав грати й обійняв онука. — Ми з бабою вдома посиділи, подивилися на ті порожні рушники… Ну не лізе хліб у горло, коли ти тут «мінімалізм» святкуєш без рідні.
— Але де ви взяли баяніста? — запитала Олена, сміючись і водночас витираючи сльозу.
— Я сам собі баяніст! — гордо відповів Степан. — Три дні в сараї згадував, як пальці розставляти, сусіди думали, що в мене весілля почалося раніше за ваше!
Тим часом баба Марія вже роздавала гостям шматки холодця прямо в тарілки з-під десертів.
— Їж, дитино, — примовляла вона стильному фотографу. — Ти такий худий, наче тебе той ваш вай-фай висмоктав. З’їж м’ясця, відразу кадр кращий буде!
Весілля змінилося за мить. Концепція «неокласики» пішла прахом, поступившись місцем справжньому хаосу, сміху та запаху домашнього часнику.
Діджей, збагнувши, що програє битву, підхопив ритм баяна своїми бітами, і в залі почалося щось неймовірне: суміш народного весілля та сучасного рейву.
— Ну що, Андрійку, — баба Марія підійшла до онука й тихо поклала йому руку на плече. — Сердишся на нас, старих?
— Ні, бабусю, — Андрій міцно притис її до себе. — Без вашого «перчику» це було б просто гарне кіно. А тепер це — моє весілля.
— Отож-бо, — кивнула баба. — А тепер йди, там твій дід зараз почне вчити твого боса співати «Горіла сосна». Треба рятувати чоловіка, бо він у нього вже краватку замість рушника вимагає!
Ніч над річкою була тихою, але «Гранд-Палас» здригався від тупоту ніг. Це було найдивніше, найгучніше і, безперечно, найщасливіше весілля.
Віра Лісова
