Через одну ревність вони втратили двадцять років… А коли нарешті побралися, доля відміряла їм лише двадцять вісім весен.
— Не смій більше мені на очі показуватися! Чуєш, Уляно? Не хочу тебе знати!
Василь кинув ці слова так різко, що дівчина аж відсахнулася. Вона стояла посеред подвір’я, стискаючи в руках білу хустинку, якою ще вчора витирала сльози радості на весіллі двоюрідної сестри. А сьогодні та сама хустинка стала свідком її першого великого горя.
— Василю, та схаменися! Що ти верзеш? — Уляна ледве стримувала сльози. — Через що ми маємо сваритися?
— Ще й питаєш?! Увесь вечір крутилася біля того Мирона! Танцювала з ним, усміхалася, шепотілася!
— Бо він був дружбою! А я — старшою дружкою! Ти ж сам знаєш весільні звичаї!
— Знаю одне: якби ти мене кохала, то не дозволяла б чужому чоловікові до себе тулитися!
— Чужому чоловікові? — Уляна аж розгубилася. — Мирон одружений, у нього двоє дітей! Він мені й до колін не потрібен!
— А мені байдуже, хто він і скільки в нього дітей! Я бачив, як ти на нього дивилася!
— Як дивилася?! Василю, ти при здоровому глузді? Я дивилася на нього так, як дивляться на людину, з якою треба провести весілля за всіма правилами!
Василь відвернувся.
— Не виправдовуйся. Усе я бачив.
— То, може, ти ще й заборониш мені на весіллях танцювати? Чи взагалі з хати виходити?
— Не перекручуй моїх слів!
— А ти не вигадуй того, чого немає!
Вони стояли одне навпроти одного, обоє молоді, красиві, закохані. Ще кілька днів тому Василь говорив, що восени піде до Уляниних батьків просити її руки. Уже й про хату мріяли, і про садок біля неї, і про дітей. Уляна навіть потайки придивлялася до весільної сукні в магазині райцентру.
А тепер між ними виростала стіна з образ, гордості й безглуздих підозр.
— Василю, — тихо промовила дівчина, — я тебе люблю. Але не дозволю тобі топтати мою гідність через власні вигадки.
— То й не треба! — кинув він. — Живи, як знаєш!
І пішов.
Уляна ще довго стояла біля хвіртки, сподіваючись, що він повернеться. Що озирнеться, підійде, обійме й скаже: «Пробач, дурню я був». Але Василь не повернувся.
А вона не побігла за ним.
Бо в двадцять років здається, що попереду ще безліч часу, що справжнє кохання нікуди не подінеться, а той, хто любить, обов’язково першим переступить через свою гордість.
Та життя не завжди дає нам другий шанс тоді, коли ми його чекаємо.
Уляна довго не могла оговтатися після розриву. Спочатку плакала ночами, потім сердилася, а згодом навчилася не показувати нікому, як болить їй на серці.
— Доню, може, поговориш із ним? — якось обережно запитала мати. — Ви ж так любилися. Невже через одну сварку все закінчилося?
— Мамцю, а що я йому маю сказати? Що я не винна? Та я йому десять разів це пояснила!
— Чоловіки часом дурні бувають. Ревнують, бо бояться втратити.
— То нехай боїться втратити не мене, а свої дурні ревнощі! — відказала Уляна, хоча голос її затремтів.
Вона чекала, що Василь прийде. Особливо на свята, коли вечорами за вікнами лунали пісні, а молодь збиралася біля клубу. Чекала, коли хтось стукне у хвіртку. Коли побачить знайому постать на дорозі.
Але минув місяць, другий, пів року… Василь теж не з’являвся.
Одного разу Уляна зустріла його біля магазину. Він ішов із приятелем, сміявся, а побачивши її, відразу посерйознішав. Дівчина хотіла привітатися, та він лише кивнув і відвів очі.
Ось тоді вона зрозуміла: їхнє кохання справді закінчилося. Принаймні так їй здавалося.
Роки побігли швидко. Подруги одна за одною виходили заміж, народжували дітей, клопоталися коло господарства. Уляна ходила на хрестини, весілля, дні народження, дарувала племінникам подарунки й щиро раділа за рідних. Але часом, повернувшись до своєї кімнати, сідала біля вікна й думала: а якби тоді Василь не приревнував? Якби вона не була такою гордою? Якби хтось із них зробив перший крок?
У двадцять п’ять ще сподівалася зустріти своє щастя. У тридцять уже не поспішала. У тридцять п’ять перестала слухати мамині натяки про заміжжя.
Чоловіки траплялися. Один був уважний, але надто любив чарку. Другий красиво залицявся, та виявилося, що має родину. Третій довго обіцяв одружитися, а коли Уляна заговорила про спільне життя, раптом зник.
— Може, тобі, доню, пороблено? — якось пожартувала тітка.
— Та ні, тітко. Просто не всім випадає своєчасно зустріти людину, з якою хочеться прожити життя.
А Василь так і залишався сам.
Чому — ніхто достеменно не знав. Чи не міг забути Уляну, чи був надто перебірливим, чи просто не зустрів тієї, з якою захотів би створити сім’ю. Він працював, доглядав батьків, допомагав сестрі, а у вільний час любив майструвати щось у дворі.
Коли йому виповнилося сорок, сусід якось запитав:
— Василю, ти що, так і збираєшся сам доживати? Уже й сивина в бороду заглядає!
— А що, погано живу? — усміхнувся той.
— Та не в тому річ. Хіба тобі жінки не треба?
Василь промовчав. А ввечері довго сидів на лавці під старою яблунею. І раптом згадав Уляну. Її сміх, довгі коси, сердиті очі й ту саму білу хустинку, яку вона стискала в руках того дня.
«Скільки ж років минуло, — подумав. — А я досі пам’ятаю кожне її слово».
Наступного ранку він умився, поголився, вдягнув чисту сорочку й пішов до Уляниної хати.
— Мамо, до нас хтось іде, — сказала Уляна, визирнувши у вікно.
— Хто?
— Не повіриш…
На подвір’я заходив Василь.
Уляна завмерла. Серце раптом забилося так, наче їй знову було двадцять.
— Доброго дня, — привітався він, зупинившись біля порога.
— Доброго, — відповіла вона. — Щось трапилося?
— Трапилося. Я, здається, нарешті подорослішав.
Мати, яка саме витирала руки об фартух, здивовано глянула на гостя.
— Василю? То ти?
— Я, тітко Маріє. Дозвольте з Уляною поговорити.
Мати лише усміхнулася й пішла до літньої кухні.
Василь сів на край лавки. Уляна залишилася стояти.
— Я прийшов просити в тебе пробачення, — сказав він.
— За що саме? За те, що назвав мене зрадницею? Чи за те, що двадцять років не знаходив часу поговорити?
Він опустив голову.
— За все. Я був дурнем, Уляно. Ревнивий, гордий і дурний. Мені тоді здавалося, що я захищаю наше кохання. А насправді власними руками його зруйнував.
— І що тепер?
— А тепер я хочу запитати: чи не пізно нам почати спочатку?
Уляна довго дивилася на нього.
— Василю, нам уже не двадцять. У мене немає тих років, які можна витрачати на образи й примирення.
— Я знаю.
— І я не хочу більше нікому нічого доводити.
— Не доведеться. Я не збираюся тебе перевіряти, допитувати чи ревнувати до кожного, хто привітається на вулиці.
Він підвів на неї очі.
— Уляно, я хочу на тобі одружитися. Якщо ти погодишся.
Жінка відчула, як до очей підступають сльози.
— А ти впевнений, що це не просто самотність тебе до мене привела?
— Я двадцять років був сам. Міг би й далі бути. Але я хочу бути не просто з кимось. Я хочу бути з тобою.
Уляна нарешті сіла поруч.
— Ти знаєш, скільки разів я уявляла, що ти колись прийдеш?
— Знаю. Бо сам стільки разів уявляв, як переступаю цей поріг.
— То чого ж не приходив?
— Боявся, що ти не пробачиш. А ще більше боявся визнати, що я був неправий.
— Оце вже чесно, — крізь сльози всміхнулася Уляна. — Запізнився ти, Василю. Дуже запізнився.
— Але ж прийшов.
Вона подивилася на нього й тихо сказала:
— Прийшов.
За кілька місяців вони побралися. Без гучного весілля, без великої кількості гостей. Посиділи з рідними за святковим столом, випили по келиху вина, послухали музику. А коли залишилися самі, Василь обійняв дружину й прошепотів:
— Нарешті ти моя.
— Твоя, — відповіла вона. — Тільки більше не смій мене від себе відпускати через дурниці.
— Обіцяю.
Він справді став для неї турботливим чоловіком. Із роботи приходив раніше, допомагав по господарству, сам мив посуд, носив воду, лагодив усе, що ламалося. А коли Уляна втомлювалася, міг і вечерю приготувати.
— Василю, ти що, зовсім здурів? — сміялася вона, побачивши чоловіка біля плити. — Я ж удома, сама впораюся!
— А я що, не можу картоплі начистити? Чи в мене руки не там ростуть?
— Та не в тому річ…
— То йди відпочивай. Я сьогодні за кухаря.
Він називав її так ніжно, що Уляна часом червоніла, мов дівчина.
Дітей у них уже не було. Спершу вони ще обережно говорили про це, зверталися до лікарів, сподівалися на диво. Та роки й обставини не залишали багато надії.
Одного вечора Уляна сиділа на ліжку, перебираючи старі фотографії.
— Дивлюся на цих дівчат, — сказала вона. — У кожної діти, онуки. А в нас із тобою нікого…
Василь присів біля неї.
— А хіба нас із тобою мало?
— Не кажи так. Я іноді думаю, що якби ми тоді не розійшлися, то, може, мали б уже дорослих дітей. Може, онуків…
Він узяв її руку.
— Може, й мали б. Але тоді ми не знали б того, що знаємо тепер. Не мали б цих двадцяти восьми років разом.
— Двадцять вісім… — повторила Уляна. — Ти навіть не уявляєш, як мені шкода тих двадцяти років, які ми втратили.
— Я теж шкодую. Але, Ласочко, не дозволяй минулому забрати в нас теперішнє. Ми ж нарешті знайшли одне одного.
Уляна притулилася до його плеча.
— Ти знаєш, що я тоді найбільше хотіла? Не багатства, не великого весілля. Я хотіла, щоб ти мені довіряв.
— Тепер довіряю. І люблю.
— То обійми мене міцніше.
Він обійняв.
І вони ще довго сиділи так, слухаючи, як за вікном шумить нічний вітер.
Двадцять вісім років прожили Уляна й Василь у злагоді. Не те щоб ніколи не сварилися. Бувало, Уляна сердилася, що чоловік забув купити хліб, а Василь бурчав, що вона знову надто багато працює в городі. Але їхні сварки закінчувалися швидко. Ніхто не гримав дверима, не тікав із дому й не карав іншого мовчанкою.
— Чудний ти, Василю, був у молодості, — якось сказала Уляна, коли вони разом чистили квасолю на кухні. — Через твої ревнощі я мало в дівках не залишилася до кінця віку. А найгірше — материнського щастя не пізнала.
Василь перестав лущити квасолю.
— Знаю. І мені болить, що так сталося.
— Я ж не для того кажу, щоб тебе образити.
— А я й не ображаюся. Ти маєш право шкодувати. Тільки не думай, що я не шкодую. Якби міг повернутися в той день, то сам би запросив того Мирона танцювати, аби тільки ти усміхалася.
Уляна засміялася.
— От тепер уже не треба! Я й без Мирона натанцювалася за життя.
— А я б і досі ревнував тебе до нього, якби не знав, що він давно дідусь і ледве ходить.
— Василю!
Вони засміялися обоє.
Та щастя, яке так довго оминало їх, виявилося не безмежним.
Спочатку Уляна почала швидко втомлюватися. Потім з’явився біль, який не минав навіть після ліків. Василь наполіг на обстеженні. Вони їздили до лікарів, здавали аналізи, чекали результатів, сподівалися, що все обійдеться.
Але одного дня лікар, довго переглядаючи папери, нарешті підвів очі.
— На жаль, хвороба серйозна. І лікування не дасть того результату, на який ми сподівалися.
Василь побілів.
— Ви хочете сказати, що нічого не можна зробити?
— Ми зробимо все, що можемо, щоб полегшити її стан.
Уляна мовчки сиділа поруч, тримаючи чоловіка за руку.
У коридорі лікарні Василь не витримав.
— Ми ж іще не все зробили! Поїдемо до Києва, знайдемо інших лікарів. Я продам усе, що маю, тільки ти тримайся!
— Василю, — тихо сказала вона, — не треба.
— Як це не треба?!
— Я бачу, що зі мною відбувається. Не обманюй себе.
— Не смій так говорити!
— Я не хочу, щоб ти витрачав останні сили на боротьбу з тим, чого, може, вже не змінити. Я хочу побути з тобою вдома. У нашій хаті. У нашому садку.
Він міцно притиснув її до себе.
— Я не вмію без тебе, Уляно.
— Навчишся, — прошепотіла вона. — Тільки не сьогодні. Сьогодні просто побудь зі мною.
Вона танула на очах. Ще недавно сама поралась у дворі, пекла пироги, жартувала з сусідами, а тепер більшу частину дня лежала. Василь майже не відходив від неї. Сам готував їжу, допомагав переодягнутися, поправляв подушки, подавав ліки.
Одного вечора Уляна попросила:
— Відчини вікно, Василю. Хочу почути, як співають пташки.
Він відчинив.
— Пам’ятаєш нашу яблуню? — запитала вона.
— Звісно.
— Під нею ми вперше поцілувалися. Ти тоді сказав, що посадиш мені цілий сад.
— І посадив.
— Не цілий, але гарний.
Василь сів поруч.
— Ти тільки не думай, що я без тебе тут залишуся сам. Я щось придумаю.
Уляна повернула до нього голову.
— Оце вже не треба. Пообіцяй мені, що житимеш. Чуєш? Не закриєшся в хаті, не перестанеш їсти, не ходитимеш щодня на цвинтар, забувши про себе.
— Не говори про цвинтар.
— Василю, послухай. Я хочу, щоб ти пам’ятав мене живою. Як я сміялася, як сварила тебе за мокрі чоботи в хаті, як чекала з роботи. Не хочу, щоб ти запам’ятав лише цю хворобу.
Він поцілував її в руку.
— Добре. Обіцяю.
Але обоє знали, як важко буде дотримати тієї обіцянки.
Уляни не стало на шістдесят восьмому році життя. Усього двадцять вісім весен вона була дружиною Василя, але для нього це були найщасливіші роки.
На похорон прийшло багато людей. Сусіди плакали, родичі згадували її доброту, а Василь стояв, ніби не розумів, що відбувається.
Коли землю опустили на домовину, він довго не відходив від могили.
— Люба, — прошепотів, — як же ти мене залишила?
Хата спорожніла. На кухні стояли дві чашки, одна з яких так і залишилася немитою. На спинці стільця висіла її кофтинка. У шафі лежали хустки, а біля дзеркала — гребінець, яким вона щодня розчісувала волосся.
Василь не наважувався нічого прибирати.
Він схуд, змарнів, майже перестав розмовляти. Сусіди приносили йому їжу, родичі телефонували, просили не замикатися в собі. Та він щоранку йшов на цвинтар і годинами сидів там.
— Василю, ну скільки можна? — якось дорікнула сестра. — Ти ж сам Уляні обіцяв, що житимеш!
— Я пам’ятаю.
— То чому себе занедбав?
— Бо в хаті її немає. І ніде немає.
— Вона б не хотіла бачити тебе таким.
— Знаю. Але як мені навчитися прокидатися без неї?
Сестра не знайшла відповіді.
Настав сороковий день. Родичі й сусіди зібралися біля церкви на поминальну молитву. Домовилися зустрітися трохи раніше, щоб разом зайти до храму.
Василя чекали, але його все не було.
— Де він? — запитала племінниця Люда, озираючись на дорогу. — Він же обіцяв прийти.
— Може, затримався, — відповіла сестра. — Зараз буде.
Та минуло ще кілька хвилин.
Священник уже починав молитву, коли двері церкви раптом відчинилися. На порозі з’явилася Люда. Вона була бліда, захекана, а очі її налякано бігали по людях.
— Людонько, що сталося? — запитала тітка.
Дівчина не могла одразу вимовити слова. Вона вдихнула повітря, схопилася рукою за одвірок і нарешті вигукнула:
— Вуйко Василь віддав душу Богу!
У церкві запала така тиша, що було чути, як потріскує свічка біля ікони.
— Як? — прошепотіла сестра. — Коли?
— Сьогодні вранці. Сусід знайшов його в хаті… Він сидів біля вікна. На столі лежала фотографія тітки Уляни.
Люди перезирнулися. Хтось заплакав. Хтось перехрестився. А священник тихо промовив:
— Господь забрав його до Себе. Нехай упокоїть їхні душі.
Пізніше з’ясувалося, що Василь пішов із життя тихо, уві сні. Біля нього лежала стара світлина, зроблена в день їхнього весілля. Уляна на ній усміхалася, а Василь дивився на неї так, ніби й тоді боявся, що вона кудись зникне.
Їх поховали поруч.
І тепер на цвинтарі, серед багатьох могил, стоять два пам’ятники, на яких викарбувані їхні імена. На одному фото — Уляна, на другому — Василь. А між ними завжди лежать свіжі квіти: то від родичів, то від сусідів, то від тих, хто пам’ятає їхню незвичайну історію.
Кажуть, що вони прожили разом лише двадцять вісім років. Але хто знає, скільки насправді триває любов? Може, вона почалася ще тоді, під час того нещасливого весілля, коли Василь приревнував Уляну до дружби. Може, не закінчувалася навіть у ті двадцять років розлуки. А може, саме тому вони й залишилися самотніми — бо серця так і не змогли відпустити одне одного.
