Чайник свистів так тонко і надривно, ніби в нього здавали нерви замість моїх.
Я стояла біля кухонного острова, механічно стискаючи в пальцях рушник із вишитими півниками — подарунок свекрухи на минулий Великдень. Осіннє сонце косо падало крізь панорамні вікна нашої новобудови, підсвічуючи порошинки в повітрі й розсипані на мармуровій стільниці крихти від круасана. Навпроти сиділа Ніна Петрівна. Вона сиділа так прямо, наче проковтнула аршин, у своєму незмінному темно-синьому кардигані з перламутровими ґудзиками, акуратно склавши на колінах сухі, поцятковані віковими плямами руки.
Вона не підняла шуму. Не плакала. Вона просто прийшла без дзвінка о десятій ранку, попросила зеленого чаю без цукру і знищила мій восьмирічний шлюб рівно за три хвилини.
— Я довго думала, Олю, — голос свекрухи звучав напрочуд буденно, наче вона обговорювала сорт картоплі чи рахунки за газ. — Думала, може, саме минеться. Мужики — вони ж як діти, побігають коло нового й повертаються туди, де борщ наваристий. Але там усе зайшло надто далеко. Андрій втратив залишки глузду. А ти, вибач мені, дивишся йому в рота й нічого не помічаєш. Чи вдаєш, що не помічаєш?
Я повільно вимкнула конфорку. Свист обірвався, і в кухні запала тиша, яка буває в епіцентрі вибуху за секунду до ударної хвилі.
— Ніно Петрівно, про що ви? У нас нормальна сім’я. В Андрія проект, він ночує в офісі, бо вони здають об’єкт інвесторам…
Свекруха гірко, коротко посміхнулася кутиками вузьких губ і похитала головою.
— Об’єкт, кажеш. Інвестори. Її звати Мар’яна. Працює в них у відділі маркетингу чи чорт його знає де, на якихось тих їхніх презентаціях. Висока, ноги від вух, очі нафарбовані так, що за версту видно. Він зняв їй квартиру на Позняках ще у травні. А минулої суботи, коли він тобі казав, що поїхав дивитися ділянку під склад у Бровари, він привіз її до мене на дачу. До мене, Олю! У дім мого покійного Петра!
Повітря в легенях раптом стало густим, як клейстер. Я спробувала вдихнути, але груди вперлися в невидиму стіну.
— На вашу дачу? — дурнувато перепитала я, відчуваючи, як затерпли кінчики пальців. — Навіщо?
— А тому що в нього совість геть атрофувалася, ось навіщо! — голос Ніни Петрівни нарешті здригнувся від справжньої, сухої старечої люті. Вона ляснула долонею по столу так, що порцелянова чашка жалібно дзенькнула.
— Привіз показати, «яка хазяйка». Вона ходила моїми грядками на отих своїх шпильках, яблуко зірвала, не помила, кусає й каже: «Ой, Ніно Петрівно, тут треба все перекопати й басейн поставити, нащо вам ті помідори». А Андрій стоїть, дивиться на неї очима барана на нові ворота й підтакує: «Так, мамо, ми тут зробимо зону відпочинку».
Я стояла, не в силах зрушити з місця. У голові спалахували уривки останніх місяців. Травень. У травні Андрій раптом змінив парфум — замість звичного деревного аромату з’явився терпкий цитрус, який він списав на «подарунок партнерів». Червень — Андрій купив нові сорочки slim fit і раптом записався в тренажерний зал, куди я благала його піти останні три роки. Липень — пароль на його телефоні, який раніше був нашою датою весілля, раптом став іншим. «Випадково скинулися налаштування, Олю, потім поставлю». Серпень — відрядження на вихідні. Я прасувала його білі сорочки, складала в дорожню сумку контейнери з домашніми сирниками, цілувала в небриту щоку біля дверей і казала: «Не перевтомлюйся там, бережи спину».
Боже, яка ж я була ідіотка.
— Чому ви кажете мені це тільки зараз? — мій голос пролунав глухо, чужо, немов із дна колодязя.
Ніна Петрівна звелася на ноги. Вона була невисокою, трохи сутулою, але зараз здавалася монолітом із граніту. Вона підійшла до мене впритул, і я відчула знайомий запах її лавандових парфумів і м’ятних льодяників.
— Тому що він учора заїхав до мене без неї, — тихо промовила вона, дивлячись мені просто в очі. — І сказав, що після Нового року подасть на розлучення. Сказав, що залишить тобі цю квартиру, але вимагатиме відмовитися від частки в його фірмі. І ще сказав, що ти «зручна, але згасла», а з Мар’яною він знову почувається живим. Він думав, я поплескаю його по плечу. Думав, раз він мій син, я благословлю цей цирк. Мій покійний Петро гуляв, Олю. Все життя пив мою кров і тягав у дім бруд, а я мовчала заради Андрійка. Терпіла. Ковтала сльози в подушку, щоб у дитини був батько. І що виросло? Те саме лайно, вибач на слові. Я не дозволю йому витерти об тебе ноги так, як Петро витер об мене. Роби що хочеш, плач, бий посуд, виганяй його. Але знай: правди в нього ти не почуєш. Тож я принесла її сама.
Вона дістала зі своєї старомодної шкіряної сумки складаний папірець і поклала його на стільницю.
— Це адреса того будинку на Позняках. І номер квартири. Я записала, коли він заїжджав до неї за речами. А тепер налий мені нарешті того клятого чаю, бо в мене тиск піднявся.
День розпався на уламки.
Ніна Петрівна пішла через пів години, залишивши мене наодинці з порожньою квартирою, яка раптом перестала бути домом. Стіни, пофарбовані у світло-сірий колір, який ми так ретельно підбирали в будівельному гіпермаркеті; італійський диван, на який ми збирали пів року, відмовляючи собі у відпустці; кухонні ножі, магнітики з Чорногорії та Барселони на холодильнику — все перетворилося на бутафорію з дешевого серіалу.
Я не плакала. Сліз не було зовсім — замість них у грудях розливалася крижана, їдка порожнеча. Я просто ходила з кутка в куток, торкаючись речей.
Ось його улюблена чашка з відбитим краєм, яку він не дозволяв викидати.
Ось його капці біля порога.
Ось наша спільна фотографія у рамці на поличці в коридорі: ми на полонині в Карпатах, на мені його завеликий дощовик, вітер куйовдить моє волосся, а Андрій міцно обіймає мене за талію й сміється в камеру. Йому там двадцять п’ять, мені двадцять три. Ми були бідні, як церковні миші, жили в орендованій «одиничці» на Нивках з тарганами й протікаючим краном, їли смажену картоплю на вечерю і мріяли про те, як колись збудуємо власний бізнес.
Я сиділа над його бізнес-планами ночами, вичитувала договори, працювала на двох роботах перші два роки, поки його фірма з монтажу вентиляційних систем ледь зводила кінці з кінцями. Я була його бухгалтером, його водієм, його психотерапевтом і його жилеткою для сліз, коли перший партнер кинув його на сорок тисяч доларів.
«Ти згасла».
Слова свекрухи цвяхами вбивалися в мозок. Згасла. Звісно, згасла. Бо коли віддаєш усе своє світло іншій людині, щоб зігріти її амбіції, ти неминуче перетворюєшся на згарище. А новенькій маркетологині Мар’яні дісталося вже готове: успішний чоловік із налагодженим бізнесом, дорогим годинником, преміальним кросовером і товстим гаманцем. Їй не треба було прати його засмальцьовані в гаражі штани й позичати в сусідки до зарплати.
О другій дня я сіла в машину.
Я не планувала скандалу біля чужого під’їзду. Мої пальці самі завели двигун, навігатор слухняно проклав маршрут за адресою, записаною сухим почерком свекрухи. Я їхала мостом Патона, дивлячись на сірі води Дніпра, і всередині мене повільно закипала не образа — закипала лють. Чиста, холодна, позбавлена жалю до себе.
Новобудова на Позняках виблискувала скляними балконами. Я припаркувалася за два будинки, у тіні старих каштанів. Чекати довелося недовго. О третій годині до під’їзду плавно підкотив чорний «Туарег» мого чоловіка. Серце зрадницьки тьохнуло, десь у горлі став ком, але я стиснула кермо так, що побіліли кісточки.
Андрій вийшов із машини. У новому пальто, яке він купив минулого тижня («на ділові переговори, Олю, статус вимагає»), він виглядав підтягнутим, впевненим. Він обійшов машину, відкрив пасажирські дверцята й подав руку жінці.
Мар’яна.
Вона була молодшою за мене років на сім. Довге темне волосся хвилями спадало на плечі, коротке бежеве пальто ледь прикривало стрункі ноги у високих шкіряних чоботях. Вона щось сказала, дзвінко засміялася і, піднявшись навшпиньки, поцілувала Андрія в губи. Не квапливо, по-хазяйськи, поклавши руку йому на шию. А мій законний чоловік, той самий, який учора ввечері цілував мене в маківку і казав: «Олюню, я такий втомлений, давай спати», притис її до себе за талію так міцно, наче боявся, що вона розтане в осінньому повітрі.
Вони пішли до під’їзду, тримаючись за руки. Андрій ніс два великих пакети з елітного супермаркету.
Я сиділа в машині, дивлячись на скляні двері, що зачинилися за ними, і відчувала, як усередині мене випалюється остання крапля жалю. Більше не було страху. Не було бажання благати, плакати чи запитувати: «Чому вона, а не я?». Залишився лише холодний, безжальний розрахунок.
Він повернувся додому о восьмій вечора.
У квартирі пахло запеченою качкою з яблуками — я спеціально приготувала його улюблену страву. На столі у вітальні горіли свічки, стояли два кришталеві келихи і пляшка сухого червоного. Я наділа свою найкращу шовкову сукню смарагдового кольору, зробила легкий макіяж і підколола волосся.
Клацнув замок. Андрій зайшов у коридор, кинув ключі на тумбочку і звично гукнув:
— Олюнь, я вдома! Боже, як смачно пахне… Я голодний, як вовк, на об’єкті був такий завал, навіть пообідати не встиг!
Він увійшов до вітальні, розстібаючи на ходу верхні ґудзики сорочки, і раптом завмер. Його погляд перебіг зі свічок на мене, потім на накритий стіл. На мить на його обличчі майнуло здивування, змішане з легкою тривогою.
— Ого. А в нас якесь свято? Я щось забув? Якась річниця?
— Ні, любий, нічого ти не забув, — я підійшла до нього, взяла з його рук пальто і повісила на вішалку. Від нього тонко пахло жіночими парфумами — солодкими, нудотними, з нотками ванілі. Не моїми. — Просто вирішила влаштувати нам гарний вечір. Ми так рідко бачимося останнім часом. Ти все працюєш, будуєш наше майбутнє… Втомлюєшся.
Андрій полегшено видихнув. Напруга спала з його плечей, з’явилася та сама звична, трохи зверхня посмішка господаря життя.
— Це точно. Проект висмоктує всі сили. Але нічого, закриємо квартал — поїдемо кудись відпочити. Може, в Єгипет, у хороший готель. Тобі треба розвіятися, ти якась бліда останнім часом.
— Звісно. Розвіятися, — я посміхнулася йому у відповідь і жестом запросила до столу. — Сідай. Налити?
— Давай трохи. Але завтра зранку знову нарада, тож я багато не буду.
Він сів, розправив серветку на колінах і з апетитом накинувся на м’ясо. Я дивилася, як він їсть. Кожен його рух, кожен ковток з келиха тепер здавався мені огидним. Як людина може дивитися тобі в очі, їсти їжу, приготовану твоїми руками, спати в твоєму ліжку і водночас планувати, як викине тебе з власного життя, позбавивши всього, що ви будували разом?
— Як пройшов день? — запитала я, неспішно крутячи келих у руці. Рубінова рідина залишала сліди на тонкому склі.
— Та як завжди. Рутина, — прошамкав він із набитим ротом. — Будівельники накосячили з проводкою, довелося викликати бригадира на килим. Потім постачальники затримали партію труб… Коротше, дурдом. Добре хоч ти вдома спокійна, наче скеля. Ціную це в тобі, Оль.
— Справді цінуєш?
Він підняв очі від тарілки, здивований тоном, яким я це сказала. Мій голос втратив показну м’якість, ставши рівним і гострим, як скальпель.
— Ну так. А що таке?
— Та нічого. Просто подумала: як це дивно. Ти цілий день на будівництві розбирався з трубами, а пахнеш так, ніби купався в жіночих парфумах. Дорогих, солодких. Здається, лінійка з чорною вишнею?
Андрій на мить завмер із виделкою біля рота. Його очі метнулися вбік, шукаючи вихід, але за секунду він уже взяв себе в руки, хоча м’язи на вилицях зрадницьки напружилися.
— Олю, не починай. У нас в офісі дівчата з бухгалтерії вічно виливають на себе літри цієї гидоти, весь ліфт смердить. Ти ж знаєш, я терпіти не можу солодкі запахи.
— Знаю. Ти любиш свіжі. І ще ти любиш, коли тобі не перечать. Скажи, Андрію, а Позняки — це тепер новий район для будівництва складів?
Виделка зі скреготом упала на тарілку.
Тиша впала між нами важким бетонним блоком. Полум’я свічок колихнулося від протягу. Андрій повільно витер рот серветкою, зім’яв її в кулаці й кинув на стіл. Погляд його став колючим і холодним. Маска турботливого втомленого чоловіка злетіла, оголивши зовсім іншу людину — чужу, роздратовану, небезпечну.
— Ти стежила за мною? — процідив він крізь зуби.
— Стежила? — я тихо розсміялася, і цей сміх пролунав дико навіть для мене самої. — Ні, Андрійку. Навіщо мені за тобою стежити? Я вірила тобі вісім років. Вірила кожному твоєму слову, кожній відмовці, кожному «затримався на роботі». Навіщо стежити за людиною, яка була моїм світом?
— Тоді звідки?.. Хто тобі наплів цю маячню? Ти найняла детектива? На які гроші, чорт забирай?!
— Мені не потрібен детектив. Уяви собі, у твоєму оточенні ще залишилися люди, у яких є залишки совісті. На відміну від тебе.
Він різко підвівся, відкинувши стілець назад. Стілець із гуркотом упав на паркет.
— Хто?! Хто тобі сказав?! Хто пхає свій смердючий ніс у мої справи?!
— Твоя мати, Андрію.
Він затнувся на півслові. Його рот залишився напіввідкритим, очі розширилися від шоку. Він кілька секунд просто витріщався на мене, намагаючись переварити почуте, а потім його обличчя скривилося від глухої, скаженої злості.
— Брешеш. Мати б ніколи…
— Вона, Андрійку. Вона прийшла сюди вранці. Сіла он на той стілець і розповіла мені все. Про Мар’яну. Про орендовану квартиру. Про те, як ти привіз свою підстилку на її дачу, щоб вона оцінила город і запропонувала вирити там басейн. І про те, як ти хвалився матері, що після Нового року викинеш мене з фірми без копійки, бо я «зручна, але згасла».
Андрій зблід так, що його обличчя стало схожим на крейду. Він схопився руками за голову, зробив кілька кроків по кімнаті, важко дихаючи.
— Стара дурепа… Боже, яка ж вона стара ідіотка! — загорлав він, втрачаючи контроль. Він ударив кулаком по одвірку. — Якого біса вона втрутилася?! Це моє життя! Моє! Вона завжди ненавиділа мої рішення, все життя лізла зі своїми порадами, а тепер вирішила погратися в святу справедливість?!
— Вона не дурепа, Андрію. Вона просто не захотіла дивитися, як її син перетворюється на точну копію свого батька. На того самого Петра, від якого вона натерпілася лайна на все життя наперед.
Ці слова потрапили точно в ціль. Андрій смикнувся, ніби від удару батогом. Тема батька завжди була для нього забороненою, найболючішим мозолем. Він ненавидів свого покійного батька за зради, за неадекватні дебоші, за те, як той ламав матір. І зараз він раптом побачив у дзеркалі власне відображення.
— Не смій порівнювати мене з батьком! — засичав він, наступаючи на мене. Його очі налилися кров’ю. — Я не пив! Я не бив тебе! Я забезпечував цей дім! Ти жила як королева, ні в чому собі не відмовляла! Ремонти, шмотки, машини — хто все це заробив?! Ти?! Ти сиділа вдома й перебирала свої папірці!
— Я сиділа вдома?! — я теж зірвалася, підскочивши на ноги. Свічка впала від мого різкого руху, віск розлився по білій скатертині, але мені було байдуже. — Я перебирала папірці?! Ти забув, як починалася твоя контора?! Забув, хто складав тобі перший кошторис на коліні на знімній квартирі?! Хто вибивав борги у прорабів, поки ти боявся взяти слухавку?! Забув, як я продала бабусину золоту обручку і сережки, щоб заплатити штраф податковій, коли ти переплутав рахунки?! Ти заробив?! Ми це разом зробили, Андрію! Разом!
— Разом ми були на старті! — крикнув він мені в обличчя, нахиляючись над столом. — А далі ти зупинилася! Тобі вистачило! Тобі хотілося затишку, супчиків, пледиків і серіалів вечорами! А мені треба було рости! Мені потрібен був драйв, амбіції! Мені потрібна була жінка, яка дивиться на мене із захопленням, яка надихає, а не бурчить, що я пізно прийшов додому!
— Жінка, яка надихає? — мій голос зірвався на саркастичний вереск. — Та дівка з маркетинг-відділу, яка прийшла на все готове?! На твій «Туарег» і твої рахунки?! Ти думаєш, вона подивилася б на тебе вісім років тому, коли в тебе в кишені було двісті гривень і діряві черевики?! Вона надихає твій гаманець, ідіоте! Тільки твій гаманець!
— Замовкни! Не смій її чіпати! Вона інша! Вона жива! А ти… подивися на себе! Ти перетворилася на тітку! Тобі всього тридцять один, а ти виглядаєш і поводишся, як моя мати в п’ятдесят! Ти душиш затишком, ти виїла мені весь мозок своїм побутом! Я мав право на ковток повітря! Мав право відчути себе чоловіком, а не просто банкоматом і додатком до кухонної плити!
Слова ранили, мов уламки скла, але замість сліз вони викликали в мені лише холодну, кришталеву зневагу. Я дивилася на нього — на цього чоловіка, якого колись любила більше за життя, заради якого відмовилася від власної кар’єри аудитора у великій міжнародній компанії, щоб вести його криві фопи й прикривати його тили.
— Тобто це я винна? — тихо запитала я. — Я винна в тому, що ти завів коханку, зняв їй хату на мої зароблені гроші й повів знайомити з матір’ю? Я винна в тому, що ти зрадник і боягуз?
— Я не боягуз! — огризнувся він, важко дихаючи. Його краватка збилася набік, волосся розтріпалося. — Я збирався тобі все сказати! Після Нового року!
— Чому після Нового року, Андрію? Щоб встигнути переписати частку в компанії на свою фіктивну фірму-прокладку, яку ви зареєстрували минулого місяця в Чернівцях? Ти думав, я не бачу рухів по рахунках? Ти забув, що я все ще маю доступ до 1С і клієнт-банку?
Він здригнувся. Вперше за весь цей вечір у його очах з’явився справжній, липкий страх.
— Ти… ти лізла у фінансову звітність?
— Я не лізла, любий. Я її веду. Ти сам скинув на мене річний звіт два тижні тому зі словами: «Олюню, розгреби там хвости, бо хлопці в офісі не встигають». Ти був настільки впевнений, що твоя «зручна тітка» нічого не тямить у схемах, що навіть не потрудився зачистити сліди переказів на новостворене ТОВ. Ти хотів вивести активи, залишити фірму з боргами перед постачальниками, кинути мені подачку у вигляді цієї квартири з незакритим кредитом і піти у щасливе життя з Мар’яночкою?
Андрій випростався. Його обличчя перекосило від люті, кулаки стиснулися.
— Ти нічого не доведеш. Фірма оформлена на мене і Сергія. Твоєї частки там юридично нема ні копійки. Квартира? Забирай її собі, подавися! Але бізнес ти не чіпатимеш. Я його підняв, це моє дітище! Спробуєш сунутися — я залишу тебе з голим задом і такими боргами, що до кінця днів не розрахуєшся! Я найму найкращих юристів міста!
— Найми, — спокійно відповіла я, сідаючи назад на свій стілець і беручи до рук келих. — Найми хоч усю колегію адвокатів. Тільки перед цим зателефонуй Сергію і запитай, чому податкова міліція завтра о дев’ятій ранку прийде з позаплановою перевіркою за фактом ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах та виведення коштів через фіктивні контракти з тими самими «складами в Броварах».
Андрій похитнувся, наче його вдарили обухом по голові.
— Ти… ти здуріла? Ти здала власного чоловіка?! Ти ж потопиш компанію! Ти потопиш усе!
— Я не здавала власного чоловіка. Мій чоловік помер кілька годин тому, коли мені відкрила очі його власна мати. А з чужим мужиком, який обкрадає мене і зраджує на кожному кроці, у мене немає жодних спільних інтересів. Усі копії первинних документів, фальшиві накладні з підробленими підписами, які ти просив мене підмахнути «заднім числом», і транзакції на твою чернівецьку помийку вже лежать у мого адвоката. І на електронній пошті слідчого.
— Ти блефуєш… — прошепотів він, але голос його зірвався на жалібний писк. Він знав мене. Знав, що я ніколи не погрожую даремно. Якщо я починала діяти, я прораховувала ходи до найменших дрібниць. — Олю, ти не могла. Ми ж стільки років… Ми ж рідні люди! Як ти могла так зі мною?! Через якусь інтрижку?!
— «Якась інтрижка»? — я подивилася на нього з невимовною огидою. — Ти сам зруйнував усе. До останньої цеглини. Ти хотів війни? Ти її отримав. Тільки ти забув, хто в нашій родині відповідав за стратегію, а хто лише надував щоки перед клієнтами.
Він кинувся до мене, схопив за плечі, сильно трусонув:
— Забери заяву! Чуєш?! Негайно подзвони адвокату і все зупини! Ми сядемо, ми поговоримо, я кину Мар’яну, я заблокую її всюди, ми поїдемо в Карпати, почнемо все спочатку! Олю, будь ласка! Якщо фірму накриють, мені світить від п’яти до восьми! Ти розумієш, що ти робиш?!
Я спокійно, холодно зняла його тремтячі руки зі своїх плечей.
— Не торкайся мене. Твої руки пахнуть іншою жінкою, і мені гидко. Почати спочатку? Після того, як ти обговорював з нею басейн на грядках моєї свекрухи? Після того, як ти збирався викинути мене, мов старе ганчір’я? Ні, Андрію. Поїзд пішов.
— Олю, я прошу тебе… — у його очах уперше блиснули сльози. Але це були не сльози каяття чи любові. Це були сльози жалюгідного, загнаного в кут щура, у якого відбирають його ситу, безбідну нірку. — Що ти хочеш? Скажи, що ти хочеш?! Я віддам усе!
Я повільно звелася на ноги, виструнчилася і подивилася на нього згори вниз.
— Перше. Завтра зранку ти переписуєш свою частку у фірмі на мене. Повністю. Без жодних компенсацій. Сергій залишиться з його відсотками, я не збираюся ламати бізнес, я просто заберу те, що належить мені по праву. Друге. Ця квартира переходить у мою одноосібну власність, і залишок іпотеки ти виплачуєш сам за три місяці. Машину можеш залишити собі — треба ж тобі на чомусь возити свою Мар’яну на орендовану квартиру. І третє. Ти збираєш свої речі просто зараз. У тебе є рівно двадцять хвилин, щоб спакувати валізи й забратися звідси геть. Якщо через двадцять одну хвилину ти все ще будеш на цьому порозі — папка з документами піде в роботу, і завтра до обіду твої рахунки будуть заарештовані.
— Ти з глузду з’їхала… — прохрипів він, хапаючись за горло, наче йому не вистачало повітря. — Ти забираєш усе! Я залишуся ні з чим!
— У тебе залишиться свобода, твій «Туарег» і твоя велика любов, яка надихає, — жорстко відрізала я. — Час пішов, Андрію. Дев’ятнадцять хвилин.
Він стояв посеред розгромленої вітальні — з перекинутим стільцем, розлитим воском і остиглою качкою на столі — і дивився на мене так, ніби бачив уперше в житті. І в чомусь він мав рацію. Тієї наївної, м’якої, готової прощати все Олі більше не існувало. Її вбили сьогодні вранці, о десятій годині, за чашкою зеленого чаю.
Андрій здригнувся, різко розвернувся і побіг до спальні. За кілька секунд звідти почувся гуркіт висунутих шухляд, тріск блискавок на дорожніх сумках і його глухі прокльони. Він гарячково жбурляв речі: сорочки, костюми, взуття.
Я стояла на кухні, спираючись на стільницю, і дивилася на секундомір у телефоні. Цифри невблаганно бігли вперед.
Рівно через вісімнадцять хвилин він вийшов у коридор із двома важкими валізами й чохлом для костюмів. Його очі горіли німою, безсилою ненавистю.
— Ти пошкодуєш про це, — кинув він мені, хапаючись за дверну ручку. — Ти думаєш, ти сильна? Ти захлинешся в цій фірмі! Ти нічого не варта без мене! Ти просто кинута, озлоблена баба!
— Прощавай, Андрію, — тихо сказала я. — І не забудь передати Мар’яні привіт. Скажи їй, що натхнення тепер коштуватиме значно дорожче.
Мій телефон на тумбочці завібрував. На екрані висвітилося: «Ніна Петрівна».
Я провела пальцем по екрану й піднесла слухавку до вуха.
— Так, Ніно Петрівно.
У слухавці кілька секунд чулося важке старече дихання, а потім пролунав сухий, спокійний голос свекрухи:
— Пішов?
— Пішов.
— Документи підпише?
— Підпише. У нього немає вибору.
— Добре, — свекруха помовчала мить, і в її голосі вперше за весь цей день прорізалися ледь помітні теплі нотки.
— Завтра о десятій я чекаю тебе на чай. Напечу пиріжків із вишнею, як ти любиш. А на дачу… на дачу навесні разом поїдемо. Треба буде там усе по-людськи посадити. І паркан пофарбувати.
— Добре, Ніно Петрівно. Я приїду.
Я поклала слухавку, підійшла до вікна й відчинила його навстіж. У кімнату хлинуло свіже, прохолодне осіннє повітря, витісняючи нудотний запах чужих парфумів і перегорілого воску. Десь далеко внизу, по проспекту, блимаючи червоними габаритами, повз потік машин.
Я зробила глибокий вдих. Це було боляче. Але це був перший справжній, вільний подих за дуже багато років.
Автор: Наталія
