Місто великих можливостей зустріло Юлю не вогнями хмарочосів, а запахом вогкої штукатурки та істеричним криком сусідки знизу.
Мрії про затишну власну оселю та кар’єру дизайнерки розбилися об реальність, де вона — єдина відповідальна особа в договорі оренди, а її подруга Катя — «вільне створіння», яке не звикло думати про наслідки.
— Ти розумієш, що ми наробили? — Юля стояла посеред вітальні, де вода все ще хлюпала під підошвами її єдиних шкіряних туфель. — Катю, ти залишила кран відкритим і пішла «дивитися на зорі»?
Катя, загорнута в пухнастий рушник, лише знизала плечима, ховаючись за спиною свого хлопця, Макса.
— Юль, ну чого ти заводишся? Це просто вода. Ну, трошки підтекло. Макс каже, що все висохне.
— «Трошки підтекло»? — Юля відчула, як у скронях починає пульсувати гнів. — Степан Іванович знизу каже, що в нього в коридорі відвалилася люстра! А власник квартири вже їде сюди з актом про пошкодження майна. І знаєш, чиє прізвище стоїть у договорі? Моє!
Макс, поправляючи вологе волосся, спробував втрутитися:
— Слухай, мала, не роби з мухи слона. Ми ж друзі. Гроші — це пил.
— Для тебе — пил, бо ти їх не заробляєш! — відрізала Юля. — Ти живеш тут третій тиждень, не платиш ні копійки, а тепер я маю віддати всі свої заощадження на ремонт двох квартир! Катю, ти збираєшся допомагати?
Катя надула губи, її голос став тонким і жалісливим:
— У мене зараз творча криза, ти ж знаєш. Мої картини не продаються. Де я візьму такі суми? Ти ж старша, ти мудра, ти щось придумаєш. Ти ж завжди нас витягувала.
Через дві години приїхав власник, пан Валерій. Його вердикт був невблаганним: ремонт паркету, заміна шпалер і повне відшкодування збитків сусідам. Сума виявилася такою, що Юлі довелося б працювати рік, не ївши й не пивши.
— Отже, так, — Юля кинула на стіл папірець із цифрами. — Катю, твоя частка — половина. Плюс частка Макса, бо він тут жив і теж брав участь у вашому «романтичному запливі».
— Ти з глузду з’їхала? — вигукнув Макс. — Я тут ніхто! Я гість! Я не буду платити за старі труби цього хліва.
— Труби були справні, поки ви не забили злив пелюстками троянд! — крикнула Юля, і її голос зірвався. — Це був ваш романтик, а платити маю я?
Катя раптом змінила тон. Лагідна подруга зникла, з’явилася розрахункова хижачка:
— Юль, ну ти ж підписувала папери. Юридично — це твоя відповідальність. Ми з Максом вирішили… що нам краще переїхати.
Тут тепер незатишно. Сиро.
— Переїхати? — Юля не вірила своїм вухам. — Ви просто змиєтесь, залишивши мене з боргом?
— Не будь такою меркантильною, — кинула Катя, пакуючи валізу. — Дружба вища за гроші. Але ти, здається, цього не розумієш. Ти стала такою приземленою в цьому місті.
Наступні пів року перетворилися на пекло. Юля працювала на двох роботах. Вдень — помічницею в архітектурному бюро, а вечорами та вихідними — прибиральницею та кур’єром у того самого власника квартири, який змилостивився і дозволив відпрацювати частину боргу.
Замість вечірок — швабра. Замість побачень — доставка важких пакунків.
Одного разу, розносячи замовлення, Юля побачила Катю та Макса в кав’ярні. Вони сміялися, пили дороге лате і виглядали абсолютно щасливими. Юля зупинилася біля вікна, відчуваючи, як важка сумка тисне на плече.
Вона не витримала. Зайшла всередину.
— О, Юля! — Катя здригнулася, побачивши подругу в робочій формі. — Ти… е-е… підробляєш?
— Я віддаю ваші борги, — спокійно сказала Юля, хоча всередині все кипіло. — Як совість? Не муляє?
— Слухай, ми ж домовлялися не згадувати про це, — втрутився Макс. — Це був твій вибір — брати на себе відповідальність. Доросле життя — воно таке.
Юля подивилася на них — на цих двох «вільних птахів», які жили за чужий кошт, і раптом посміхнулася. Вона дістала телефон.
— Знаєш, Катю, я справді стала старшою і мудрішою. Я не просто працювала ці місяці. Я збирала всі чеки, свідчення сусідів і записи з камер під’їзду, де видно, як ви виносили речі, не заплативши за останній місяць. І знаєш, що сказав мій знайомий юрист?
Катя зблідла.
— Що?
— Що совість у вас відсутня, а от цивільна відповідальність — ні. Зустрінемось у суді. І повір, тепер я змушу вас працювати на мій комфорт.
Юля розвернулася і вийшла в дощ. Вперше за довгий час вона відчувала, що це місто починає їй подобатися. Вона більше не була жертвою обставин — вона стала господинею своєї долі.
Суд став для Юлі справжнім бойовим хрещенням. Катя прийшла на засідання в образі «бідної художниці»: розтягнутий светр, сумні очі й постійні зітхання про те, як жорстоко з нею поводиться колишня подруга.
Макс взагалі не з’явився, передавши через адвоката, що він «просто проходив повз».
— Ваша честь, — почала Юля, міцно стискаючи папку з документами. — Я не прошу чужого. Я просто хочу, щоб люди, які влаштували в квартирі «аквапарк» і зникли в тумані, оплатили рахунки.
Ось скріншоти нашої переписки, де Катя обіцяє «скинути гроші з наступного продажу картини», а ось відео з домофона, де вони з Максом вивозять речі о другій годині ночі.
Катя нервово смикала край рукава:
— Юля просто мстива! Вона завжди мені заздрила, бо я творча особистість, а вона… вона просто цифри в папірцях!
Суддя, суворий чоловік у віці, повільно поправив окуляри:
— Творчість, підсудна, не звільняє від обов’язку закривати крани. Згідно з наданими доказами та показаннями свідків, ви солідарно відповідальні за завдані збитки.
Вердикт був солодшим за будь-який десерт: Катю зобов’язали виплатити половину суми боргу плюс судові витрати. Оскільки грошей у «мисткині» не було, на її банківські рахунки наклали арешт, а частину її обладнання для малювання вилучили як заставу.
Минуло ще три місяці. Юля нарешті закрила борг перед власником квартири. Пан Валерій, бачачи її наполегливість і залізну дисципліну, неочікувано запропонував:
— Слухай, Юлю. Ти за ці пів року привела мою квартиру до ладу краще, ніж будь-яка клінінгова компанія. У мене є невелика студія в центрі, там потрібен адміністратор, який би стежив за орендарями.
Житимеш там безкоштовно, ще й зарплату платитиму. Мені потрібні такі «зубасті» люди.
Це був той самий шанс. Студія виявилася крихітною, але неймовірно світлою, з великим вікном, що виходило на старий парк. Юля нарешті розпакувала свої речі. Жодного Макса, жодної Каті. Тільки вона і її спокій.
Одного вечора, повертаючись з нової роботи (її таки взяли дизайнером в престижне агентство), Юля знову зустріла Катю. Та виглядала жахливо: туш потекла, волосся розпатлане, в руках — дешевий пакет з продуктами.
— Юль, почекай! — гукнула вона. — Макс мене кинув. Сказав, що не хоче бути з дівчиною, у якої борги та суди. Мені нема чим платити за кімнату… Може, ти… ну, по старій дружбі…
Юля зупинилася. Вона згадала ту ніч, коли стояла по щиколотку у воді, і ту холодну байдужість, з якою Катя пакувала валізи.
— Знаєш, Катю, — спокійно відповіла Юля. — Дружба — це справді не про гроші. Це про відповідальність. А оскільки ти досі цього не зрозуміла, я не можу тобі допомогти. У моєму житті більше немає місця для «безкоштовних пасажирів».
Юля впевнено пішла до свого під’їзду, відчуваючи підборами твердий асфальт міста, яке вона нарешті підкорила. Не завдяки везінню, а завдяки власній силі.
Олеся Срібна
