У маленькому українському селі, де Карпати шепотіли стародавні легенди, жила дівчина на ім’я Оксана. Вона була як квітка в полі – яскрава, з рудим волоссям, що грало на сонці, і очима, повними мрій.
З дитинства Оксана слухала казки від бабусі: про принців на білих конях, що приїжджають рятувати принцес від драконів і нудного життя.
“Приїде твій лицар, Оксано, – казала бабуся, – на білому коні, з мечем і короною. І забере тебе в замок, де щастя вічне”.
Але роки минали, і село залишалося селом. Оксана працювала в місцевій крамниці, продаючи хліб, молоко та мрії про щось більше.
“Коли ж той принц?” – зітхала вона, дивлячись на дорогу, що вела до лісу. “Може, завтра?”
Одного дощового ранку, коли туман обіймав хати, як стара ковдра, Оксана почула стукіт копит. Серце її забилося швидше. “Це він! – подумала вона. – Лицар на білому коні!” Вона вибігла з хати, не встигнувши навіть зачесати волосся.
Але замість блискучого лицаря на білому скакуні, перед нею зупинилася стара бричка, запряжена коричневим конем з плямами бруду. На бриці сидів Степан – високий, міцний хлопець з лісопилки, з руками, загрубілими від роботи, і усмішкою, що ховалася під вусами
. Він був у простій сорочці, з пилюкою на чоботах, і тримав у руках віжки.
“Добрий день, Оксано! – гукнув Степан, зіскакуючи з брички. – Я тут проїжджав повз, подумав, може, тобі щось потрібно з лісу? Дерево на дрова чи дошки для паркана?”
Оксана стояла, як укопана, дивлячись на нього. “Степан? З лісопилки? А де… де кінь білий?”
Степан засміявся, його сміх був гучним, як грім у горах. “Білий? Мій Грім – темний, але вірний. А бричка – не карета, але їде.
Що, чекала когось іншого?”
Вона почервоніла. “Та ні, просто… казки, знаєш. Там завжди принц на білому коні.”
“Казки? – Степан підморгнув. – У казках принці не пиляють дерева цілий день. А я от приїхав, бо чув, що твоя хата потребує ремонту. Бабуся твоя казала в селі.”
Оксана зітхнула. Реальність – це не казка. Але Степан не пішов. Він допоміг їй полагодити дах, що протікав, і весь день вони розмовляли.
“Розкажи про лісопилку, – попросила вона. – Що там робиш?”
“Та що, – відповів Степан, забиваючи цвях. – Пиляємо дерева, робимо дошки. Інколи вовки виють ночами, а раз навіть ведмідь забрів. Я його відігнав палицею. А ти? В крамниці нудно?”
“Нудно, – зізналася Оксана. – Хочу пригод, як у казках. Дракони, замки…”
“Дракони? – засміявся Степан. – У нас на пилці є один – старий трактор, що димить і реве. А замок – то моя хата в лісі. Не палац, але з каміном.”
Того вечора, коли сонце сідало за гори, Степан запросив її на прогулянку. “Поїдемо на бриці? – запропонував він. – Покажу тобі ліс.”
Оксана вагалася. “Але це не карета…”
“Зате не зламається на першій ямі,” – відповів Степан.
Вони поїхали. Бричка тряслася по стежці, кінь Грім цокав копитами. Ліс шепотів вітром, а Степан розповідав історії.
“Бачиш той дуб? – показував він. – Йому сто років. Мій дід садив. А он там струмок, де риба стрибає, як у казці.”
Оксана усміхнулася вперше. “Ти не принц, але цікавий.”
“Принці нудні, – сказав Степан. – Вони тільки й роблять, що борються з драконами. А я можу навчити тебе рубати дрова.”
Так почалася їхня історія – не казкова, але справжня. Наступного дня Оксана пішла до лісопилки. Степан показував їй машини. “Ось пилка, – казав він. – Обережно, гостра, як меч принца.”
“А ти – як лицар? – жартувала вона.”
“Лицар з пилкою замість меча,” – сміявся Степан.
Але не все було гладко. У селі пліткували. “Оксана з Степаном? – шепотіла сусідка Марія. – Він простий робітник, а вона мріє про принца!”
Оксана чула це. “Може, вони праві, – сумнівалася вона. – Де мій білий кінь?”
Одного разу, коли вони сиділи біля вогнища в лісі, Степан спитав: “Чому ти така сумна?”
“Бо реальність не казка, – зізналася Оксана. – Я чекала принца, а ти… ти Степан.”
Він подивився на неї серйозно. “А що, як принц – це не про коня і корону? Може, принц – той, хто приходить, коли потрібно.
Хто лагодить дах і слухає твої мрії.”
Вона задумалася. “Може…”
Але життя підкинуло випробування. У село прийшла звістка: лісопилку хочуть закрити. Велика компанія з міста планувала вирубати ліс для фабрики.
“Це кінець! – кричав Степан на зборах. – Наш ліс – наше життя!”
Оксана стояла поруч. “Що робити?”
“Боротися, – сказав Степан. – Як у твоїх казках. Зберемо людей, підемо до мера.”
Вони організували протест. Оксана, яка завжди мріяла про пригоди, тепер була в центрі.
“Люди! – кричала вона на площі. – Ліс – наш дім! Не дамо його знищити!”
Степан підтримав: “Ми не здамося! Хто з нами?”
Селяни приєдналися. Вони поїхали до міста на бриці Степана – ціла процесія. “Це як похід лицарів! – сміялася Оксана.”
У мерії їх зустріли чиновники. “Що ви хочете? – спитав мер, дивлячись зверхньо.”
“Залишити лісопилку! – відповів Степан. – Ми працюємо чесно, годуємо сім’ї.”
Оксана додала: “Ліс – не просто дерева. Це казки, легенди. Не руйнуйте наше життя!”
Мер вагався. “Компанія дає гроші…”
“Але ми дамо голоси на виборах,” – пригрозив Степан.
Після довгих дебатів, вони перемогли. Лісопилку залишили, ліс врятували. “Ти герой! – сказала Оксана Степану.”
“Ми герої,” – відповів він.
Їхні стосунки розквітли. Степан вчив Оксану їздити на бриці. “Тримай віжки міцно! – казав він. – Грім слухає тільки сильних.”
“Я сильна! – кричала вона, сміючись.”
Вони гуляли лісом, збирали гриби. “Бачиш той гриб? – показувала Оксана. – Як у казці, отруйний для драконів.”
“А я думав, для борщу,” – жартував Степан.
Але одного разу стався інцидент. У лісі вони зустріли браконьєрів. “Стійте! – крикнув Степан. – Це наш ліс!”
Браконьєри, троє здорових чоловіків, засміялися. “А ти хто? Лицар?”
Оксана злякалася, але Степан не відступив. “Йдіть геть, або викличу поліцію!”
Почалася бійка. Степан боровся, як лев. Оксана схопила палицю. “Не чіпай його!” – кричала вона, махаючи.
Браконьєри втекли. Степан, з подряпинами, обійняв її. “Ти моя принцеса-воїн.”
“А ти мій лицар з брички,” – відповіла вона.
З часом Оксана зрозуміла: реальність краща за казку. У казках все ідеально, але нудно. А зі Степаном – пригоди щодня.
Вони одружилися в селі. Замість карети – бричка, прикрашена квітами. Грім цокав копитами, як білий кінь.
“Обіцяю бути твоїм принцом,” – сказав Степан на весіллі.
“А я – твоєю принцесою в реальності,” – відповіла Оксана.
Вони перемогли. Поліція заарештувала браконьєрів.,
Вони одружилися. Весілля в селі, з музикою, танцями. Бричка везла їх до церкви.
“Кохаю тебе,” – сказав Степан.
“І я тебе,” – відповіла Оксана.
Реальність виявилася кращою за казку. З Степаном, бричкою і коханням.
Наталія Веселка
