Тетяна стояла біля вікна своєї маленької квартири на околиці Києва, дивлячись на сірі хмари, що повільно пливли над дахами.
Свобода, про яку вона так мріяла, виявилася не такою солодкою, як уявлялося. Лише тиждень минув з того дня, коли Андрій, її колишній, зібрав речі й пішов, кинувши на прощання ті слова:
“Ти ще будеш повною ложкою сьорбати свою свободу, люба”.
Вона тоді засміялася, думаючи, що це просто ревнощі. Але тепер, сидячи одна в порожній кімнаті, з чашкою холодної кави в руках, Тетяна відчувала, як ті слова проникають глибше.
Вона була тридцятирічною жінкою з довгим каштановим волоссям, яке завжди збирала в хвіст, щоб не заважало на роботі.
Працювала менеджеркою в маленькій IT-компанії, де щодня боролася з дедлайнами та примхливими клієнтами. Андрій був її хлопцем три роки – стабільний, передбачуваний, але нудний.
“Я хочу жити, а не існувати!” – кричала вона йому в останній сварці. “Хочу подорожувати, зустрічати нових людей, не сидіти в чотирьох стінах!” Він лише похитав головою: “Добре, живи. Але пам’ятай мої слова”.
Тетяна вирішила не марнувати час. Того ж вечора після його відходу вона зателефонувала подрузі Оксані. “Оксанко, я вільна!
Давай у клуб сьогодні? – сказала вона, намагаючись звучати ентузіастично. Оксана, вічна оптимістка з рудим волоссям і гучним сміхом, одразу погодилася:
“Нарешті! Я знала, що Андрій тебе не вартий. Одягай свою червону сукню, і вперед – за пригодами!”
Вони зустрілися в центрі, в одному з модних клубів на Подолі. Музика гримкотіла, люди танцювали, а Тетяна вперше за довгий час відчула себе живою. “Дивись, той хлопець на барі на тебе дивиться, – прошепотіла Оксана, штовхаючи її ліктем. – Іди, познайомся!”
Тетяна посміхнулася, підійшла. Хлопець, високий брюнет, повернувся до неї: “Привіт, я Макс. А ти? – запитав він, простягаючи руку. “Тетяна. Просто Тетяна, – відповіла вона, відчуваючи прилив адреналіну. Вони розговорилися.
Макс виявився музикантом, грав у місцевій групі. “Життя – це ризик, – казав він, наближаючись ближче. – Не бійся стрибати в невідоме”. Тетяна кивнула: “Саме тому я тут. Хочу все спробувати”.
Тієї ночі вони танцювали до ранку. Макс провів її додому, поцілував на прощання.
“Зателефонуй мені, – сказав він, записуючи номер. – Ми ще побачимося”. Тетяна зайшла в квартиру, впала на ліжко й подумала: “Ось вона, свобода! Ніяких обмежень, ніяких “куди ти йдеш” від Андрія”.
Але наступного дня реальність повернулася. На роботі шеф, пан Іванов, викликав її в кабінет. “Тетяно, ти запізнилася сьогодні. І вчорашній звіт не готовий. Що з тобою? – запитав він суворо.
Тетяна почервоніла: “Вибачте, особисті проблеми. Обіцяю надолужити”.
“Особисті проблеми не повинні впливати на роботу, – відповів він. – Якщо так триватиме, доведеться думати про наслідки”.
Вона вийшла з кабінету, відчуваючи гнів. “Чому все так складно? – подумала вона. – Свобода мала б бути легкою”.
Ввечері Оксана зателефонувала: “Ну що, як твій музикант? Зустрічаєтеся?”
Тетяна зітхнула: “Він написав, запрошує на концерт завтра. Але я втомлена”. “Іди! – наполягала Оксана. – Це ж твоє нове життя!” Тетяна погодилася.
Концерт був у маленькому барі на Андріївському узвозі. Макс грав на гітарі, співав про кохання та свободу. Після виступу він підійшов: “Радий, що ти прийшла. Хочеш поїхати до мене? – запитав він прямо.
Тетяна вагалася, але подумала: “Чому ні? Це ж свобода”. Вони поїхали до його квартири в центрі. “Ти особлива, – шепотів він, її. – Не як інші”.
Тієї ночі Тетяна відчула себе бажаною, але вранці, прокидаючись у чужому ліжку, відчула порожнечу. “Хто я для нього? – подумала вона. – Просто розвага?”
Дні минали. Тетяна намагалася заповнити свободу: ходила на побачення через додатки, зустрічалася з друзями, навіть записалася на йогу. Але слова Андрія не йшли з голови.
Одного вечора вона зустрілася з подругою Мариною в кафе.
Марина, заміжня з двома дітьми, дивилася на неї з жалем: “Ти виглядаєш втомленою, Таню. Що трапилося?” Тетяна розповіла про розрив. “Андрій був хорошим хлопцем, – сказала Марина. – Стабільним. А тепер ти одна. Свобода – це добре, але самотність – ні”.
“Я не самотня! – заперечила Тетяна. – Я вільна! Зустрічаюся з ким хочу”. Марина посміхнулася: “І скільки таких зустрічей? Вони роблять тебе щасливою?”
Тетяна мовчала. “Пам’ятай, – додала Марина, – свобода – це не тільки розваги. Це відповідальність за себе”.
Тим часом Макс дзвонив все рідше. “Вибач, зайнятий репетиціями, – казав він. – Але скоро побачимося”. Тетяна відчула розчарування.
Вона вирішила поїхати на вихідні до Львова, щоб змінити обстановку. “Сама! – подумала вона. – Ось справжня свобода”. В поїзді вона познайомилася з хлопцем на ім’я Сергій.
Він був мандрівником, розповідав про свої поїздки до Азії. “Життя – це подорож, – казав він. – Не стій на місці”.
“Саме так! – погодилася Тетяна. – Я теж хочу подорожувати”. Вони обмінялися номерами. У Львові Тетяна гуляла вулицями, їла львівський шоколад, відвідувала кав’ярні. “Це чудово, – думала вона. – Ніяких планів, ніяких зобов’язань”.
Але в готелі ввечері їй стало сумно. Вона зателефонувала Оксані: “Оксанко, тут так красиво, але я одна. Може, свобода – це не те?” Оксана засміялася: “Ти просто звикла до Андрія. Дай собі час. Зустрінь когось!” Тетяна спробувала.
В кафе вона познайомилася з місцевим хлопцем, Романом. “Привіт, красуне. Звідки ти? – запитав він.
“З Києва, – відповіла вона. – А ти?” “Львів’янин. Ходи, покажу тобі нічне місто”. Вони гуляли, розмовляли. “Ти шукаєш пригод? – запитав Роман. – Я можу їх влаштувати”.
Тетяна посміхнулася: “Може, й шукаю”. Вони провели ніч разом, але вранці Роман сказав: “Було весело. Пиши, якщо будеш у Львові”. І зник.
Повернувшись до Києва, Тетяна відчула втому. На роботі проблеми накопичувалися. Клієнт відмовився від проекту через її помилку. “Тетяно, це неприпустимо! – кричав шеф. – Ти розсіяна останнім часом”.
“Вибачте, – відповіла вона. – Обіцяю виправитися”. Але ввечері, сидячи вдома, вона заплакала. “Андрію, ти мав рацію, – прошепотіла вона. – Я сьорбаю цю свободу повною ложкою, і вона гірка”.
Вона вирішила зателефонувати Андрію. “Привіт, – сказала вона, коли він відповів. – Як ти?” “Нормально, – відповів він прохолодно. – Чого дзвониш?” “Просто… згадала тебе. Може, зустрінемося?”
Він помовчав: “Тетяно, ти хотіла свободи. Насолоджуйся. Я вже рухаюся далі”.
Вона почула жіночий голос на фоні: “Андрію, хто це?” “Ніхто, – відповів він. – Стара знайома”. Тетяна поклала трубку, відчуваючи біль.
Наступні тижні були важкими. Тетяна намагалася знайти баланс. Записалася на курси малювання, щоб зайняти себе. Там вона познайомилася з Вікою, дівчиною з подібною історією.
“Я теж розійшлася з хлопцем, – сказала Віка. – Думала, свобода – це рай. Але виявилося, що без підтримки важко”. “Саме так, – погодилася Тетяна. – Всі ці побачення… вони порожні”.
“Давай дружити, – запропонувала Віка. – Разом легше”.
Але свобода продовжувала випробовувати її. Одного разу в додатку для знайомств вона зустріла Олега, успішного бізнесмена. “Привіт, ти мені сподобалася, – написав він. – Зустрінемося?” Вони пішли в ресторан.
Олег був галантним: “Ти красива жінка. Чому одна?” “Щойно розійшлася, – відповіла Тетяна. – Шукаю себе”. “Я можу допомогти, – сказав він. – У мене є зв’язки, можу влаштувати тобі кращу роботу”.
Тетяна зацікавилася: “Справді? А що ти хочеш натомість?” “Просто компанію, – усміхнувся він. – І, можливо, більше”.
Вони почали зустрічатися. Олег водив її в дорогі місця, дарував подарунки. “Ти заслуговуєш на краще, – казав він. – Зі мною ти не будеш самотньою”. Тетяна думала: “Може, це і є справжня свобода – вибирати, з ким бути?” Але незабаром помітила, що Олег контролюючий.
“Куди ти йдеш сьогодні? – запитував він. – З ким?” “Це моя свобода, – відповідала вона. “. “Я просто турбуюся, – казав він. – Не хочу втратити тебе”.
Сварки почалися. “Ти така ж, як моя колишня, – кричав Олег. – Хочеш все і одразу!” Тетяна відповідала: “Я хочу бути вільною, а не в золотій клітці!” Вони розійшлися після місяця. “Іди, сьорбай свою свободу, – кинув він на прощання, нагадуючи слова Андрія.
Тетяна повернулася до самотності. Вона почала аналізувати своє життя. Зустрілася з психологом. “Чому свобода здається такою важкою? – запитала вона.
Психолог, жінка середнього віку на ім’я Ірина, відповіла: “Свобода – це не відсутність обмежень, а вибір. Ви шукаєте заповнення порожнечі, але спочатку потрібно полюбити себе”.
“Як? – запитала Тетяна. – Я намагаюся”. “Почніть з малого, – порадила Ірина. – Знайдіть хобі, друзів, не тільки романтику”.
Тетяна послухала. Вона почала бігати вранці, читати книги, подорожувати сама. Одного разу поїхала до Карпат. Там, на вершині гори, дивлячись на краєвид, вона подумала: “Може, свобода – це не про інших, а про мене”.
В готелі вона познайомилася з групою мандрівників. “Приєднуйся до нас, – сказав один з них, хлопець на ім’я Дмитро. – Ми йдемо в похід”. “Добре, – погодилася вона. – Чому ні?”
Дмитро виявився цікавим: любив природу, розповідав історії. “Я теж був у стосунках, – сказав він за вечерею. – Але зрозумів, що свобода – це баланс. Бути з кимось, але не втрачати себе”.
“Саме так, – відповіла Тетяна. – Я тільки тепер це розумію”. Вони розмовляли довго. “Ти сильна жінка, – сказав Дмитро. – Не бійся самотності, вона вчить”.
Повернувшись до Києва, Тетяна відчула зміни. Вона зустрілася з Андрієм випадково в кафе. “Привіт, – сказала вона. – Як справи?” “Добре, – відповів він.
– А в тебе?” “Я вчуся жити по-новому, – посміхнулася вона. – Твої слова були правдивими. Я сьорбала свободу повною ложкою, і вона була гіркою спочатку. Але тепер я розумію, що це досвід”. Андрій кивнув: “Радий за тебе. Удачі”.
Тетяна продовжила свій шлях. Зустрілася з Дмитром знову, але не поспішала. “Давай будемо друзями спочатку, – сказала вона. – Я не хочу втрачати свободу”. “Згоден, – відповів він. – Головне – бути щасливими”.
Місяці минали. Тетяна знайшла нову роботу, де мала більше свободи. Подорожувала, зустрічала людей, але тепер обирала свідомо. “Свобода – це не хаос, – думала вона. – Це вибір”. І слова Андрія стали для неї уроком, а не випробуванням.
