Сонце сідало за старі черешні, залишаючи на подвір’ї довгі, тривожні тіні. У хаті Ганни Петрівни пахло свіжоспеченим хлібом, але аромат затишку не міг приховати напругу, що зависла в повітрі, як перед грозою.
За столом сиділи двоє: старший син Іван, який приїхав із міста новенькою іномаркою, і молодший Василь, чиї руки в’їлися чорним мазутом від щоденної праці на фермі. Ганна Петрівна метушилася біля печі, ховаючи очі.
— Мамо, ну скільки можна? — першим не витримав Василь, грюкнувши ложкою по столу. — Ви знову Іванові сумки пакуєте? Ковбаса, сир, яйця… Ви ж ледь ходите, навіщо стільки тримаєте, якщо все одно в місто віддаєте?
— Та що ти, Васильку, — тихо мовила мати. — Івану ж там важко, усе купувати треба, дороге воно в Києві…
Іван відкинувся на стільці, покручуючи в руках ключі від авто.
— Слухай, брате, не починай. У мене іпотека, садочок для малого дорогий, парковка… Ти тут на всьому готовому: город під боком, дрова безкоштовні. Тобі ті яйця нічого не вартують.
— Не вартують?! — Василь різко підвівся. — А ти знаєш, скільки коштує мішок зерна? Ти знаєш, що мати минулого тижня спину зірвала, поки ті огірки поливала, щоб тобі було що в багажник кинути? Я її до лікаря возив, я ліки купував! А ти приїжджаєш раз на місяць, як ревізор, забираєш «данину» і їдеш!
— Ой, бідний ти мій, нещасний! — в’їдливо відповів Іван. — А хто тобі хату допомагав крити п’ять років тому? За чиї гроші шифер купували? Мати дала! А мені тоді сказали — «ти в місті, ти заробиш».
— Так вона тобі на машину дала! — вигукнув Василь. — Минулого року корову продали — де гроші? У тебе в баку чи в твоїх шкіряних кріслах! А я тут паркан підпираю палицями, бо на нові дошки грошей немає.
Ганна Петрівна сплеснула руками, ставши між синами.
— Хлопці, рідні мої, та хіба ж я рахую? Я ж вас обох люблю! Кому важче, тому й помагаю…
— Мамо, ви не помагаєте, ви нас розсварюєте! — з відчаєм сказав Василь. — Ви Іванові все найкраще, бо він «пан», а я тут, як додаток до сараю. Якщо я поруч, то мені й уваги не треба? Я вчора бачив, як ви йому конверт у кишеню пхали. Звідки ті гроші? З пенсії відкладали, на зубах заощаджували?
Іван почервонів, але не від сорому, а від образи.
— А що, мені відмовитися треба було? Мати хоче внукові помогти! Ти просто заздриш, Василю, що я вирвався звідси, а ти так і лишився гній чистити.
— Та пішов ти зі своєю гордістю! — Василь відштовхнув стілець. — Я не заздрю машині. Я заздрю тому, що ти совісті не маєш. Ти ж бачиш, що в хаті стеля тріщить.
Хоч би раз спитав: «Мамо, може, вам ремонт зробити?» Ні, ти питаєш, чи сало добре просолилося!
— Я допомагаю, як можу! — вигукнув Іван. — Я ліки привожу!
— Раз на рік? Ті вітаміни, що в рекламі побачив? — Василь гірко засміявся. — Знаєш що, брате… Забирай усе. Забирай ці сумки, забирай останню материну копійку. Але коли наступного разу вона вночі мені дзвонитиме, бо серце схопило, я тобі дзвонити не буду. Вези собі свій «гостинець».
Василь вибіг із хати, гупнувши дверима так, що задзвеніло скло в серванті. У кімнаті за запала важка, гнітюча тиша. Ганна Петрівна сіла на лаву і тихо заридала, закривши обличчя фартухом.
Іван стояв посеред кухні, дивлячись на важкі сумки, що стояли біля порога. Вони раптом здалися йому неймовірно важкими — не від продуктів, а від тієї провини, яку він роками не хотів помічати.
— Мамо, ну годі вам… — невпевнено почав він. — Василь просто погарячкував.
— Ні, синку, — крізь сльози прошепотіла мати. — Він правду сказав. Я вас обох до себе тулила, а тепер між вами стіну з того сала та грошей збудувала. Думала, рятую вас, а виявилося — розлучаю.
Іван підійшов до вікна. Надворі Василь рубав дрова — розлючено, з силою, намагаючись виплеснути образу в кожне поліно. Старший брат зітхнув, витягнув із кишені той самий конверт і поклав його на стіл.
— Не треба, мамо. Віддайте Василеві на дошки. А я… я завтра з міста майстрів привезу. Стелю подивимось.
Він вийшов на ґанок, де вечірнє повітря вже остигло. Конфлікт не зник за мить, і попереду було ще багато важких розмов, але вперше за довгі роки в цьому дворі тиша не була ворожою.
Ранок у селі почався не з півнів, а з глухого стукоту молотка. Василь, затиснувши в зубах цвяхи, намагався підбити відірвану штахетину. Він бачив, як Іван вийшов на ґанок — уже не в білій сорочці, а в старому батьковому светрі, який мати дивом зберегла в скрині.
— Давай допоможу, — глухо мовив Іван, підходячи до паркану.
Василь навіть не повернув голови.
— Самим упораємось. Ти руки забрудниш, іпотека не дозволить.
— Годі тобі, Васю. Я ж не сваритися прийшов. Я вчора довго не міг заснути… Мати всю ніч з боку на бік крутилася, зітхала. Ми з тобою дорослі мужики, а поводимося як діти в пісочниці, які паску не поділили.
Василь зупинився, опустив молоток і нарешті подивився братові в очі.
— Справа не в «пасках», Ваня. Справа в тому, що ти приїжджаєш сюди як у магазин. Тобі здається, що тут усе саме росте, саме крутиться. А мати… вона ж останнє віддасть, аби ти думав, що в неї все добре. Ти хоч раз заглядав у холодильник, коли там «гостинців» для тебе немає? Там пусто, Ваня! Вона на чаї та сухарях сидить тиждень, бо все тобі в місто передала.
Іван здригнувся. Він хотів заперечити, сказати, що він не знав, що він теж працює до сьомого поту, але слова застрягли в горлі.
— Я не думав, що все так серйозно… Вона завжди каже: «У мене всього повно, їжте, діточки».
— Бо вона Мати! — вигукнув Василь. — А ти мав бути сином! Ти хоч раз спитав, звідки в неї ті гроші в конверті? Вона ліки свої не купувала два місяці, казала, що «саме пройде», аби внукові на велосипед назбирати. Ти взяв ті гроші, Ваня? Взяв і не здригнувся?
Іван опустив голову. Сором пік сильніше, ніж полудневе сонце.
— Я повернув їх. Вранці на стіл поклав. І ще своїх додав.
— Гроші — це добре, — похмуро відповів молодший брат, повертаючись до паркану. — Але дах вони не залатають і дрова не порубають.
— То давай латати разом, — Іван рішуче взяв другий молоток, що лежав на траві. — Показуй, де там та стеля тріщить. Я вже майстрам подзвонив, завтра приїдуть з матеріалами. Але сьогодні… сьогодні я хочу сам. Як батько колись вчив.
Цілий день вони працювали мовчки. Спершу ця тиша була колючою, але поступово вона стала іншою — робочою, спокійною.
Василь подавав дошки, Іван тримав драбину. Мати виходила на поріг, витирала руки об фартух і не могла стримати посмішки, хоч очі все ще були червоні від сліз.
В обід сіли на лавці під грушею. Ганна Петрівна винесла холодного молока та пирогів.
— Отак би завжди, хлопчики мої, — тихо сказала вона. — Мені ж нічого не треба, ні грошей, ні закруток тих… Аби ви тільки не вовками один на одного дивилися.
— Мамо, — Іван взяв її за шорстку, мозолисту руку. — Ви більше не будете нам нічого «пакувати». Тепер ми будемо пакувати вам. І не сперечайтеся. Василь тут за все відповідає, а я… я буду фінансувати його «будівництво».
Василь хмикнув, відпив молока і вперше за два дні посміхнувся:
— Дивись, брате, «фінансувати» — це тобі не в офісі сидіти. Тут кошторис швидко росте. Треба ще сарай підправити і погріб почистити.
— Почистимо, — кивнув Іван. — Тільки чур, сало з погреба діставатиму я. Треба ж перевірити, чи добре воно просолилося.
Вони розсміялися — щиро й голосно, як колись у дитинстві. Сварка, що роками визрівала в тіні батьківської хати, нарешті розсипалася, поступившись місцем чомусь значно дорожчому за будь-які міські статки — родинному спокою.
Минув рівно рік. Тепер подвір’я Ганни Петрівни було не впізнати: новий паркан рівними рядами обіймав обійстя, а старенька хата сяяла свіжою побілкою та новеньким дахом, що виблискував на сонці. Але головні зміни відбулися не в цеглі, а в людях.
Був теплий суботній вечір. Біля воріт знову зупинилася іномарка Івана, але цього разу багажник відкривали не для того, щоб забити його доверху сільським добром.
— Василю, приймай вантаж! — гукнув Іван, витягаючи важкі пакунки. — Тут саджанці елітних яблунь, про які ти казав, і добрива. А це — мамі новий тонометр, сучасний, сам усе міряє і каже, коли треба перепочити.
Василь вийшов назустріч, витираючи руки об рушник. Він виглядав спокійнішим, впевненішим. На ньому була нова футболка, а біля хати стояв новенький мотоблок — подарунок брата на день народження.
— О, тонометр — це діло, — озвався Василь, тиснучи братові руку. — А то вона все намагається від нас приховати, що серце калатає. Ну що, проходь, «міський». Мати там уже стіл накрила, але затям: сьогодні ніяких сумок назад. Хіба що по два яблука дітям.
Вони сіли на веранді, де пахло деревом і вечірньою м’ятою. Ганна Петрівна, вбрана у святкову хустку, сяяла.
— Мамо, ви знову за своє? — жартома обурився Іван, помітивши в кутку знайомий плетений кошик. — Ми ж домовлялися!
— Та то не вам, синку, — лагідно відповіла мати, присідаючи поруч. — То я сусідці, бабі Марії, приготувала. В неї ж нікого не лишилося… А мені тепер і самої багато. Ви ж мені стільки всього навезли, що я за зиму не з’їм.
— Іване, — раптом серйозно почав Василь, — я тут подумав… Гроші, що ти минулого місяця на ремонт сараю прислав — там зайві лишилися. Я їх не чіпав, у банку відклав. Давай наступного року маму в санаторій відправимо? Нехай хоч раз у житті не на городі спину гне, а в басейні поплаває.
Іван на мить замовк, дивлячись на брата. Рік тому вони б обов’язково посварилися через ці гроші: один би звинувачував у марнотратстві, інший — у скупості.
— Чудова ідея, Васю. Я доплачу, скільки треба. Мамо, ви чуєте? Поїдете на море або в Карпати.
— Ой, та куди мені, старій, — замахала руками Ганна Петрівна, але в її очах промайнула іскорка зацікавленості. — Хіба ж я хату покину?
— Покинете, мамо, — твердо сказав Василь. — Я за всім нагляну. Тепер у нас з Іваном «розподіл праці»: він — наш стратегічний інвестор, а я — головний інженер на місці. І знаєте, що я вам скажу… мені так набагато легше дихати.
Іван усміхнувся і підморгнув братові.
— Знаєш, я в місті тепер теж інакше працюю. Раніше думав — третя зміна, аби більше заробити, аби крутішим бути. А тепер думаю: краще в п’ятницю раніше виїхати, щоб встигнути з тобою на риболовлю сходити. Гроші — то папір, а от коли ми вдвох дах латали — я тоді вперше за десять років відчув, що в мене є справжній брат.
Вечір опустився на село. Над столом кружляли нічні метелики, а в хаті панував мир, якого тут не бачили десятиліттями. Кожен зрозумів головне: допомога батьків — це не змагання за ресурси, а їхня любов, яку треба цінувати, але не експлуатувати.
А справжнє багатство сім’ї — це коли один брат може підставити плече іншому без зайвих рахунків і закидів.
— Ну що, «інженере», — Іван підвівся, — ходімо подивимось на твої яблуні. Тільки цур, ямки копатимеш ти, а я буду керувати процесом!
— Е ні, брате, бери лопату, — засміявся Василь. — Тут тобі не офіс, тут за кожне дерево треба вклонитися землі.
І вони пішли в сад, двоє дорослих чоловіків, які нарешті знайшли дорогу один до одного через стежки батьківського саду.
Валентина Довга
