— Не встигли моєю свекрухою стати, а вже командувати мною намагаєтесь? — обурилася Євгенія.
— Женю, не хвилюйся, все буде гаразд, — знову намагався заспокоїти наречену Михайло.
Але Женя, розчервоніла чи то від морозу, чи то від переживань, уперши руки в боки, скинула головою.
— Ні, Мішо, не буде нормально. Не буде. Не з твоєю мамою.
Ти мені що казав, коли на знайомство вів, га? «Не хвилюйся, мама прийме будь-який мій вибір». Та тільки оте, що зараз відбувається, зовсім не схоже на якесь там прийняття. Аж ніяк! Ні в якому разі й ні під яким соусом.
— Женю, ну потерпи трохи. Мама просто за мене хвилюється, мине час — і вона заспокоїться.
— Мішо, а я не хочу чекати, поки мине час. Я хочу, щоб у сім’ї все було спокійно ЗАРАЗ. Тому що весілля в нас за два місяці, і якщо все це триватиме — мені взагалі немає сенсу заміж за тебе виходити.
— Тобто як це? — отетерів Михайло. — Ти ж так про це мріяла, а тепер задню даєш? Ми ж уже все спланували, запрошення розіслали і навіть сукню тобі купили…
— Ось не смій зараз про сукню нічого казати! Не смій!
Знаєш, що мені твоя матуся сказала, причому просто в магазині? Коли ми з нею і моєю мамою вбрання обирати поїхали! Я ж розповідала тобі…
— Женю, це було лише про застарілу традицію.
— Ні, Мішо. Коли жінка, бачачи потенційну невістку в білій сукні, заявляє ТАКЕ — це взагалі ні про які традиції. Це мало що не пряма образа.
«Дівчинко, а може, краще інший колір візьмемо? Біла сукня — символ чистоти й моральної доброчесності, а в тебе, як я розумію, і до Мішеньки чоловіки були, негарно виходить», — процитувала Женя.
— Та це все одно, що невірною майбутню невістку назвати, там продавчині бідні стояли й не знали, куди очі діти.
— Мама сказала, що мало не насварила її там на місці, зупинило тільки твоє виховання.
— Сам подумай, з чого все почалося? Щойно ми оголосили, що хочемо розписатися, якими словами твоєї мами були, нагадати?
— Та нічого такого вона не казала. Мовляв, а чи не поспішаєте ви, діти? Ще зрозуміло було б, якби дитина, а так…
— І тебе нічого не бентежить у цьому, так? Те, що ми з тобою до цього жили два роки, наприклад? І зустрічалися ще півтора? І те, що твоя мама з твоїм татом познайомилися на першому курсі університету, а на другому вже до РАЦСу подалися? Я, зауваж, зараз без жодного осуду — знаю, на відміну від твоєї мами, що кожен живе так, як живе, і лізти не треба. Але сам факт цих подвійних стандартів і такої ось логіки мене вже дуже сильно напружує.
— А мене напружує, що ти не встигла моєю дружиною стати — а вже почалися якісь проблеми.
— А твоя мама не встигла моєю свекрухою стати — а вже намагається мене вчити. Мені це потрібно. Щоб мене вчили, у мене на роботі начальник є. І мені на цій роботі платять непогану зарплатню за його примхи в тому числі.
— Ти натякаєш, що я тобі платити повинен, аби ти нормально з моєю мамою спілкувалася?
— Ні, — роздратовано видихнула Євгенія.
Зрозумівши, що розмова зайшла в глухий кут, наречена стягнула з пальця каблучку і поклала на стіл.
— Я не натякаю, я прямо кажу, що мені оці всі нерви непотрібні. Весілля не буде. Я не маю наміру терпіти поряд усе життя людину, яка мене не сприймає, а ще — чоловіка, який дозволяє матері все це робити.
— Ось, значить, таке в тебе кохання, велике й світле, — образився Михайло.
— Саме так, люди за коханими на інший край світу відправлялися, а ти навіть від своєї матері мене не можеш захистити. Мені не потрібен такий партнер, Мішо. Розмову закінчено.
Засмучений, Михайло вийшов із квартири Євгенії. Каблучка неприємно відтягувала кишеню, а спроби осягнути те, що сталося, просто не піддавалися жодній логіці. Женя здавалася йому нормальною. А тепер, щойно закрутилася підготовка до весілля, наче показала йому зовсім інше обличчя. Як вона не розуміє, що мама — це мама, хоч би що сталося. І просто викреслити її зі свого життя Михайло не в змозі…
Ну, була б це одна з тих матерів, які дітей ігнорують — тоді питань не було б. А так вона його сама виховала, на ноги поставила, без неї в Михайла нічого б не було. І якщо навіть із віком з’явилися якісь примхи…
— Привіт, синочку. А чого ти сумний такий, сталося що? — зустріла його на порозі мати, щойно він повернувся додому.
— Женя повернула каблучку. Каже, що весілля не буде.
— Нарешті ти знову зі мною, любий, — усміхнулася мати, обіймаючи Михайла.
Мабуть, ці слова вирвалися самі собою, без її контролю, але Мішу неначе крижаною водою облили.
— Що це означає? — насупився він. — Ти що, навмисне все це влаштувала?
— Любий, та хіба б я могла. Просто Женя твоя нервова надто, трохи обстановка почала нагнітатися — одразу в сльози. А ти подумай тепер, як би ти з нею жив? Сім’ю будував? Дітей виховував? Знаєш, скільки різних ситуацій виникало б із часом? І якби вона на кожну так реагувала, як на мій коментар про сукню — що це було б, га?
— Так, Марто, ану помовч-но на секундочку, — пролунав раптом з боку вітальні знайомий владний голос.
— Бабусю? — Міша всміхнувся.
Про те, що в гості до них прийшла мама свекрухи, ніхто з самого початку не сказав.
— Привіт, ба. Ти б попередила, що приїдеш.
— А я не до тебе. До цієї. Виховала ж дочку на свою голову. Собі життя зіпсувала, тепер ще й синові все зіпсувала. А ти чого, йди сюди, онучку? Не помічала за тобою такого, — бабуся, як завжди, казала прямо, не зважаючи на чужі емоції.
Вона себе так пристойно вела, що Михайло давним-давно навчився витягувати з потоку сварки суть. Зараз ця суть уперто не витягувалася.
— Що ти маєш на увазі?
— Та що маю, те й кажу, — пожартувала бабуся.
Надворі бабуся прочитала Міші довгу лекцію про те, що «твоєю сім’єю тепер мають бути дружина й діти, мама переходить у категорію родичів». Про те, що «мамі треба допомагати, але дозволяти їй ображати свою наречену буде тільки не на користь всім…» Ну і на останнє — «подивися на сусіда Толю, який у п’ятдесят років сам, а все тому, що любляча мама всіх невісток ганяє».
Дісталося й розбору ситуацій. Так, сказати натхненній нареченій, що біла сукня їй не пасує через те, що вона, бачте, не дівчина, у наш час може тільки жінка, яка себе не поважає. Тому що часи інші, чоловіки й жінки теж змінилися, і те, що сто п’ятдесят років тому було поганим тоном, зараз “усі так живуть”.
— Ось ти Женю під вінець потяг не тоді, коли побачив вперше, а вже після того, як разом пожили. І до цього ти в мене, онучку, інша жінка була. То чому ти спускаєш з рук своїй матері те, що вона наречену твою мало не у відкриту невірною називає?
Або ось ще… Коли вони повернулися до квартири, вуха Михайла палали вогнем. Пішовши до своєї кімнати й намагаючись заспокоїтися, чоловік то й дослухався до галасу, що долинав із кімнати матері — бабуся пішла до неї.
— Чого тобі ще треба? Син щасливий, далі самі розберуться. Я тобі хоч слово сказала, коли ти Мішиного батька знайомити привела? А він мені теж не подобався, кому ж сподобається, коли тут якийсь чоловік приходить — і права на твою дочку пред’являє. Але я мовчала, бо розуміння є, що у певний момент треба дитину відправити самому і шишки набивати, і стосунки налагоджувати.
Коли грюкнули вхідні двері, Міша вийшов зі своєї кімнати. Мати пройшла на кухню, дістала з шафки пляшечку із заспокійливим і почала відмірювати потрібну дозу.
— Тобі налити? — запитала вона.
Міша похитав головою. Сунув руку в кишеню і, намацавши каблучку, пройшов у коридор. Якщо Женя його пробачить…
Женя пробачила. Можливо, тому, що Міша був дуже переконливий у своїх аргументах і детально описав ту прочуханку, яку влаштувала їм бабуся.
Підготовка до весілля минула без пригод, як і саме свято. Там і познайомилася Женя з тією дивовижною жінкою, яка зробила неможливе — вклала трохи глузду в голову маминому синочку, зробивши його більше схожим на людину.
Сварок із новоспеченою свекрухою в неї більше не було. Лише один раз, коли жінка спробувала заявити невістці, що прасує та постіль не за правилами, Женя тихо всміхнулася і, потупивши погляд, відповіла:
— Я скажу бабусі, що вам так не подобається, вона мене по-іншому навчить.
— Та що одразу бабусі-то, я просто пораду дати хотіла.
— Дякую, коли мені потрібна буде ваша порада, я обов’язково у вас її спитаю.
І більше жодних порад і спроб контролю з боку свекрухи не було. Ось він, секрет сімейного щастя — у свекрухи має бути мама, готова в будь-який момент «розрулити» сварку за участю дочки. І не на користь останньої.
