— Не втрачай зв’язку з дійсністю, — застерегла Віру свекруха. — Ти заміжня жінка, і твої обов’язки — вести господарство, а не вдаватися до мрій.
Віра завмерла біля вікна, заглиблена у споглядання святкової метушні за склом. Новорічний проспект потопав у вогнях. Сяючі вітрини магазинів, дерева, щільно обмотані гірляндами, і велична ялинка на площі біля торговельного центру — усе дихало урочистістю, передчуттям дива. Але в чотирьох стінах трикімнатної квартири панувала зовсім інша атмосфера. Тут не було й натяку на свято.
Перейшовши на кухню, Віра клацнула вимикачем. Яскраве світло освітили стіл, на якому лежало меню майбутньої новорічної вечері. Цього року святкування мало відбутися саме в їхньому домі. Автором кулінарного плану виступила Ельвіра Андріївна — мати її чоловіка, Аркадія.
Список вражав: два гарячі блюда, розсип салатів, вишукана нарізка, холодець. Усього — дванадцять позицій. І вся ця гастрономічна симфонія повністю лягала на плечі Віри.
Напередодні Аркадій привіз із магазину солідний запас продуктів, безцеремонно звалив пакети на кухонний стіл і, йдучи, кинув:
— Далі сама розбирайся. І май на увазі: ніяких імпровізацій. Тільки мамині рецепти. Крапка.
Спогади про початок їхнього спільного життя накотилися хвилею. Два з половиною роки тому Віра прийняла пропозицію Аркадія — солідного, зрілого чоловіка. Переїзд у його трикімнатну квартиру з панорамними вікнами на проспект здавався справжньою казкою. Оточення не приховувало заздрощів: дівчина з дитячого будинку, без рідні та підтримки, раптом опинилася в такому, здавалося б, виграшному становищі.
Життя Віри склалося непросто. У вісім років вона опинилася в дитячому будинку. Вітчим, який залишився єдиним дорослим після того, як її матері не стало, просто відмовився від неї. Життя йшло своєю чергою: дев’ять класів школи, вступ до коледжу на спеціальність швачки, роки в гуртожитку. Так формувався її шлях.
Коли Віра досягла повноліття, перед нею постала складна юридична проблема. Житло, яке за законом належало випускникам дитячих будинків, виявилося для неї недоступним. Причина полягала в тому, що в далекому селищі за нею була частка в родинному будинку — обставина, про яку дівчина навіть не здогадувалася.
Під час літніх канікул Віра вирішила особисто розібратися з ситуацією й поїхала в місця свого дитинства. Попри минулі десять років і помітні зміни в обличчі селища, будинок вона знайшла без зусиль.
На її стукіт вийшла незнайома жінка років сорока. З короткої розмови стало зрозуміло: вітчим встиг вдруге одружитися, а згодом його не стало.
— Будинок тепер мій. Він усе переоформив на мене. Йди звідси, тобі тут нічого не світить, — відрізала жінка й зачинила двері просто перед Вірою.
Не здавшись, Віра пішла до селищної адміністрації. Там її направили до співробітниці, яка з видимим зусиллям дістала з архіву потерті папки. Після довгого вивчення документів жінка озвучила невтішний висновок:
— За законом ви мали право успадкувати майно матері, але не оформили спадщину вчасно. Водночас Іван Семенович Карабкін фактично прийняв спадщину, продовжуючи проживати в будинку.
— Як восьмирічна дитина могла самостійно займатися оформленням спадщини? — не стрималася Віра.
— За вас це мав зробити опікун — той, хто взяв над вами піклування.
— Мене одразу відправили до дитячого будинку. Ніхто опіки не оформлював, — з гіркотою відповіла Віра.
— У такому разі цим мав займатися відділ опіки. Але в наших архівах таких документів немає. До того ж спеціаліст, який курирував ці питання, давно покинув селище.
— І що мені тепер робити? — тихо спитала Віра.
— Ситуація безвихідна. Будинок належить Ользі Юріївні Карабкіній. Вона успадкувала його як дружина Івана Семеновича. Протягом п’яти років справно сплачує комунальні послуги. Право власності оформлено виключно на неї. Теоретично ви можете звернутися до суду, але з огляду на минулий час шанси мінімальні.
Віра залишила селище з важким серцем. Стало ясно: розраховувати на чиюсь допомогу марно. Система виявилася непроникною. Через два місяці в її житті з’явився Аркадій — чоловік, старший за Віру на сім років. Він мав вищу освіту й працював у будівельному управлінні. Їхня історія розвивалася стрімко. Наприкінці квітня Аркадій зробив пропозицію, а вже в червні, одразу після отримання диплома, відбулося весілля.
Віра, як і будь-яка дівчина, мріяла про казкову церемонію. У фантазіях було все: вибір ідеальної сукні, перший танець, мить, коли вона кидає букет подругам. Реальність виявилася значно прозаїчнішою. З усіх мрій здійснилася лише сукня. Та й вона була не її.
— Візьми. У цій сукні виходила заміж старша донька моєї сусідки, — без зайвих церемоній сказала Ельвіра Андріївна. — Наталя після пологового погладшала, їй уже не по розміру. Сукня лежить у шафі, чекає, поки молодша виросте. Вона погодилася віддати її тобі. Але за умови: ані плямки, ані зайвої складочки.
Так Віра стала нареченою в чужій сукні й під чужою фатою. Церемонія була гранично скромною. У РАЦСі були присутні лише Ельвіра Андріївна та сестра Аркадія — Лариса. Ніяких урочистих промов, ніяких гучних привітань — лише сухі формальності й штампи в паспортах.
Після реєстрації молодята поїхали до квартири, де їх уже чекали гості. Компанія була своєрідна: кілька приятельок Ельвіри Андріївни та дві її двоюрідні сестри з чоловіками. На прохання запросити своїх подруг Віра отримала відмову.
— Мені в домі чужі люди ні до чого, — відрізала свекруха.
Вечір тягнувся монотонно. Час від часу звучало традиційне «гірко», але швидко розмови перейшли на обговорення родинних справ, у яких Віра нічого не тямила. Вона почувалася чужою на цьому святі. Коли гості розійшлися, Ельвіра Андріївна одразу взяла кермо у свої руки.
— Знімай сукню обережно. Одягай халат. Треба прибрати зі столу й помити весь посуд.
Віра працювала до пів на першу ночі: мила гори тарілок, наводила лад у кімнатах, ретельно витирала підлогу під пильним поглядом свекрухи. Коли вона нарешті закінчила, Аркадій уже міцно спав. Чи кохала Віра свого чоловіка в момент одруження? Так. Її почуття були щирими. Вона мріяла про довге спільне життя, про дітей і родинне тепло. Але з часом ці світлі надії почали танути — як тканина, що вигорає під палючим сонцем…
Першим каменем спотикання стала квартира. Вері хотілося змінити простір, вдихнути в нього життя. Її дратували важкі темні штори, плюшеві покривала на дивані й кріслах, безліч в’язаних серветок, розкладених на всіх поверхнях — від комодів до журнального столика. Квартира здавалася застиглою в іншій епосі, мов музей чужого смаку.
У своїй уяві Віра бачила її зовсім інакшою: легкі світлі фіранки, мінімум декору, чисті лінії. Вона мріяла прибрати з кухонного столу клейонку з кричущими червоними трояндами й замінити її стриманою лляною скатертиною. Але варто було їй заговорити про зміни, як Аркадій різко осадив її:
— Віро, запам’ятай: це мамина квартира. Ми тут лише мешканці. Отже, все залишиться як є. Ти ж не переставляєш меблі в гостях? Тут ті самі правила. Розташування меблів, текстиль — усе це вибір мами. Твоя роль — підтримувати порядок, стежити за чистотою, крохмалити серветки, витирати пил і наводити лоск.
Віра замовкла. Уперше в її свідомості промайнуло тривожне відчуття: у цьому домі вона не господиня. Схожа ситуація склалася й з кухнею. З перших днів після весілля Ельвіра Андріївна взяла шефство над «кухонною освітою» Віри.
— Розумію, Вірочко, у дитячому будинку тебе не вчили готувати. Там же все готове — суп у тарілках, котлети на підносах. Але не хвилюйся, я допоможу тобі опанувати премудрості домашньої кухні.
Спроби Віри пояснити, що після дитячого будинку вона три роки жила в гуртожитку й регулярно готувала разом із сусідками по кімнаті, не дали жодного результату.
— Та що ви могли там приготувати на спільній кухні? — скептично всміхнулася свекруха. — Відварити картоплю та розігріти напівфабрикати.
Відтоді меню на тиждень складала виключно Ельвіра Андріївна, а Віра виконувала роль слухняної виконавиці: готувала сніданки, обіди й вечері, суворо дотримуючись інструкцій. Через місяць свекруха задоволено констатувала:
— Тепер я спокійна за харчування Аркаші.
Втім, це не зменшило її візитів. Вона й далі навідувалася два–три рази на тиждень, щоб особисто проконтролювати процес. Після заміжжя Віра влаштувалася на швейну фабрику. Її визначили до цеху, що спеціалізувався на пошитті робочого одягу: медичні халати, фартухи для кухарів, костюми для перукарів. Матеріали використовувалися недорогі, фасони — гранично прості. Відповідно й зарплата залишалася мінімальною. Ще до працевлаштування Ельвіра Андріївна чітко окреслила фінансову схему:
— Увесь заробіток ти віддаєш чоловікові. А він уже буде видавати тобі фіксовану суму на побутові потреби. Звісно, з обов’язковим звітом про витрати.
Віра швидко знайшла вихід. Вона відкрила два банківські рахунки. Офіційна зарплата й премії надходили на перший, але того ж дня вона переводила близько сімдесяти відсотків коштів на другий рахунок — саме його й демонструвала чоловікові за потреби.
— Дивно, Віро, така мізерна зарплата, — не приховувала здивування свекруха.
— У мене поки що низький розряд, — спокійно пояснювала Віра. — Немає кваліфікації. Дають лише прості замовлення. Ті, хто шиє нарядні медичні халати, заробляють більше. А мені вже другий місяць доручають лише кухарські фартухи.
Через пів року Віру перевели до іншого цеху — вона почала працювати над пошиттям інших речей. Про це вдома вона промовчала. Та Аркадій і його мати все одно змогли скористатися її фінансовими справами.
Дізнавшись про невдалу історію зі спадщиною, Аркадій звернувся до юриста й найняв адвоката. Під час розслідування спливли несподівані факти. Виявилося, що будинок, з якого Віру свого часу відправили до дитячого будинку, юридично ніколи не належав її матері. Власницею була бабуся, яка, не схваливши другого шлюбу доньки, заповіла нерухомість не їй, а онучці — тобто Вірi.
Після того, як матері Віри не стало, вітчим за сприяння родички з селищної адміністрації домігся того, щоб спадщина обійшла падчерку стороною. Судова тяганина тривала майже пів року, але адвокат, найнятий Аркадієм, домігся позитивного рішення. На рахунок Віри надійшла значна сума. Аркадій не зволікав: ці гроші він одразу використав для купівлі заміського будинку, оформивши право власності виключно на себе.
Віра спробувала відстояти свої інтереси. Вона мріяла витратити ці кошти на здобуття вищої освіти й реалізувати давню мрію — стати дизайнеркою одягу. Реакція свекрухи була насмішкуватою:
— Освіта? Та що ти, люба. Ти тепер частина нашої родини, дружина мого сина. Твоє призначення — забезпечувати йому комфорт, готувати їжу, стежити за чистотою, вести господарство. Ти — дружина і господиня дому. Залиш свої нездійсненні мрії.
Віра задумливо перебирала аркуші з меню, складені з притаманною Ельвірі Андріївні скрупульозністю. За минулі два роки їй стало гранично ясно: її роль у цьому домі зводиться до виконання побутових обов’язків. Хоч свекруха й полюбляла прикрашати це піднесеними формулюваннями, називаючи Віру «берегинею сімейного вогнища», по суті вона була кимось на кшталт хатньої робітниці.
Готувала, прала, прибирала. Вона почувалася птахом у клітці. Робочий день на фабриці, а потім — нескінченні домашні справи. Вихідні теж не приносили полегшення. За весь час шлюбу вони жодного разу не вибралися кудись далі дому свекрухи. Час від часу Віра заводила розмову про кіно чи коротку поїздку на природу, але Аркадій незмінно припиняв ці ідеї:
— Тобі що, домашніх клопотів мало? Ми вже не школярі, щоб по розвагах тинятися. Сім’я потребує відповідальності.
І ось тепер з’ясувалося: для себе Аркадій зовсім не вважав розваги чимось неприйнятним. Тільки компанію для дозвілля він обрав не дружину.
Повертаючись із роботи, Віра сиділа біля вікна автобуса. На перехресті транспорт зупинився на червоне світло. Поруч загальмував автомобіль — їхній сімейний автомобіль. Обличчя водія вона не розгледіла, але машину впізнала безпомилково: подряпина на пасажирських дверцятах, багажник з обривком синьої стрічки, що лишилася після перевезення новорічної ялинки.
Зате супутницю водія Віра розгледіла чітко. Елегантна блондинка в розкішній норковій шубі. Світлофор перемкнувся на зелений. Потік машин рушив. Аркадій перебудувався й звернув до ресторану — одного з найпрестижніших у місті, що сяяв вогнями у вечірній темряві. Автобус доїхав до наступної зупинки. Віра вийшла, перейшла дорогу й зупинилася біля ресторану. Автомобіль чоловіка стояв на парковці. Крізь панорамне вікно вона побачила, як метрдотель шанобливо супроводжує Аркадія та його супутницю до столика. Зала була заповнена — отже, місце забронювали заздалегідь.
Віра не стала заходити. Та її б і не впустили в таке респектабельне місце в робочому одязі. Вона просто подивилася — й пішла. Думка була чіткою й твердою: жодного святкового меню вона готувати не буде. Нехай Ельвіра Андріївна сама цим займається.
Валіза Віри вже була зібрана. Вона планувала провести кілька днів у готелі, а вже зранку почати пошуки орендованого житла — квартири або хоча б кімнати. Заяву на розлучення вона подасть одразу після новорічних свят.
Аркадій переступив поріг квартири близько одинадцятої вечора. Віра цього не бачила, але безпомилково відчула момент його повернення. Починаючи з дев’ятої, її смартфон буквально здригався від нескінченних дзвінків. То чоловік, то свекруха намагалися до неї додзвонитися.
Вона не відповідала. Тоді дзвінки змінилися повідомленнями.
— Віро, де ти? — з явним тиском писав Аркадій.
— Віро, ти навіть не почала готувати. Негайно повертайся додому, — вторила йому Ельвіра Андріївна, не приховуючи роздратування.
Віра набрала коротку відповідь чоловікові: “Я не повернуся”.
Свекрусі вона написала інакше: “Нехай Аркадій попросить ту блондинку з ресторану приготувати новорічний стіл. Упевнена, вона впорається”.
Після цих повідомлень телефон стих. Що було далі — готувався чи ні святковий ужин, чи відбулося взагалі те святкування — Віра не знала і знати не хотіла. Свій Новий рік вона зустріла на самоті — в скромному номері готелю. Без ялинки, без гучних тостів, без салатів. Але вперше за багато років — у тиші, що не тиснула, а заспокоювала.
Вона сиділа біля вікна, загорнувшись у плед, і дивилася, як за склом святкують люди. І вперше не відчувала себе зайвою. Четвертого січня Віра набрала номер адвоката, який колись допоміг їй відстояти права на спадщину.
— Ви візьметеся за мою справу про розлучення й поділ майна? — прямо запитала вона.
— Звісно, — відповів той без паузи. — Я, здається, здогадуюсь, про що йдеться.
— Моя мета — отримати ту саму дачу. Вона була куплена на гроші від мого спадку, — чітко окреслила Віра свою позицію.
Одразу після завершення свят вона подала позов. Аркадій не здавався. Він кілька разів намагався поговорити з нею. Чекав біля прохідної фабрики, чергував біля гуртожитку, де вона зняла кімнату, переконував, що та жінка — лише знайома, що між ними нічого немає.
Одного разу він спробував зіграти на почуттях:
— Без тебе вдома порожньо й не затишно.
Віра лише всміхнулася.
— А чому твоя подруга не хоче взяти на себе турботи про дім? Наприклад, крохмалити серветки або вибивати пил із плюшевих покривал твоєї мами?
Процес розірвання шлюбу пройшов швидко. Суд без зволікань оформив розлучення. Натомість поділ спільно нажитого майна потребував часу й нервів. Було кілька засідань, документи, експертизи. Аркадій чинив опір, але факти були впертими. Урешті Віра домоглася свого. Право власності на дачу було офіційно закріплене за нею.
Наступним кроком стало оформлення угоди. Віра продала дачу. Отримані кошти, доповнені іпотечним кредитом, дозволили їй придбати власне житло — затишну однокімнатну квартиру. Там, де можна було розставити меблі так, як хочеться. Повісити легкі фіранки. Постелити лляну скатертину. І не класти серветки.
Минув рік. Після завершення всіх юридичних формальностей Віра здійснила давню мрію. Вона стала студенткою заочного відділення університету. Її вибір упав на спеціальність «Технології та проєктування текстильних виробів» — напрям, що гармонійно поєднував творчі амбіції та професійні навички.
Вона навчалася, працювала, поступово змінювалася. У її домі з’явився затишок, що народжувався не з правил, а з внутрішнього спокою. Ні Аркадій, ні Ельвіра Андріївна більше не з’являлися в її житті. Їхні шляхи розійшлися остаточно, залишивши позаду роки приглушених бажань і нав’язаних ролей. Тепер Віра будувала майбутнє сама. Без чужого контролю. Без страху. Без клітки. І вперше знала напевно: свобода — це не втеча. Це повернення до себе.
