Микола повільно потягнувся. Дружини поруч не було, тому він прислухався. З кухні долинало приємне шипіння сковорідки, і чоловік усміхнувся. Закрив очі, насолоджуючись відчуттям недільного ранку. «От зараз Діана розбудить мене до сніданку», — подумав він. «Вона на мене вже не ображається. Чомусь був впевнений чоловік».
Нещодавно вона казала, що «залишить його без нічого». Чоловіку снилося щось апетитне. Сонце стояло високо — явно не ранок, — а дружина так і не покликала його.
Микола скинув ковдру, натягнув спортивні штани й попрямував на кухню. Діана сиділа за столом, гортаючи кулінарний журнал, навіть не підвівши на нього очей. Він позіхнув, озирнувся й зазирнув у сковорідку. Колись там була їжа — за запахом і краплями олії, — але тепер вона порожня.
— А де сніданок? — здивовано спитав чоловік, показуючи на сковорідку.
На обличчі Діани промайнуло щось між роздратуванням і усмішкою.
— Запитай у своєї мами, — спокійно відповіла вона, перегортаючи сторінку.
Микола ще не прокинувся остаточно й не одразу збагнув сенс сказаного.
— До чого тут мама?
— А до того, що ти допомагаєш їй частіше, ніж мені. От нехай вона тебе й нагодує.
Микола насупився. Ця розмова траплялася не вперше. Він десятки разів пояснював дружині, чому допомагає матері, але вона ніби не чула.
— Діано, мамі справді потрібна допомога, — зітхнув він. — Вона не справляється сама. Я ж її син. Хто, як не я?
— Не розумію і не хочу розуміти, — відрізала вона. — Твоїй мамі всього п’ятдесят п’ять років, вона здорова жінка. Має чоловіка, брата, друзів. Але чомусь допомагати повинен саме ти. Чому?
— Тому що можу собі дозволити, — різко відповів він. — Ти ж теж допомагаєш своїм батькам.
— Раз на рік, на дачі, — кинула Діана. — І то здебільшого вони допомагають нам. А ти — безвідмовний, тільки якщо прошу не я.
Жінка пішла у ванну, а чоловік, не дочекавшись сніданку, почав одягатися — мама чекала з ранку. Може, там і розкаже все про дружину, і нагодують заодно.
У дверях він зіткнувся з Діаною, яка стояла, схрестивши руки.
— Ти куди зібрався? — холодно запитала вона.
— Що трапилося?
— Нічого. Просто у тебе відпустка, а ти кудись тікаєш. Чудово! Я рік чекала, а він питає: «Що сталося?» Миколо, ти мене дивуєш.
У чоловіка сіпалося око. Звісно, він пам’ятав, що Діана просила допомогти з ремонтом. Але він мав інші плани — і не раз про це казав.
— Діано, не вигадуй. Не збираюся витрачати відпустку на дрібниці. Ми це вже обговорювали. Якщо тобі потрібен ремонт — роби його сама. Мене все влаштовує. До того ж це твоя квартира. А я обіцяв відвезти маму на дачу.
Чоловік голосно закрив двері й пішов. Діана лише видихнула. Повернулася на кухню, вимила посуд, витерла стіл, підвіконня, вікно, плиту. Руки трохи тремтіли, але плакати вона собі не дозволила. Замість цього відкрила ноутбук і почала вибирати шпалери.
Наступного дня поїхала до свекрухи — без Миколи. Ніна Миколаївна здивувалася:
— Діаночко, а Коля що, не захотів їхати? Я ж вас удвох чекала! М’ясо замаринувала.
Діана лише ввічливо усміхнулася. Вона здогадувалася, що щось не так. Колега нещодавно бачив Миколу у торговому центрі з іншою жінкою й навіть надіслав фото. Але розповідати про це свекрусі Діана не поспішала. Може, та й сама знала, просто удавала, що все добре. Вона вирішила вчинити мудріше — не влаштовувати сцен, а діяти спокійно.
— Микола втік, — зітхнула вона й заплакала.
Свекруха посадила її на лавку в альтанці.
— Куди, люба? Ви посварилися?
— Так, — відповіла крізь сльози. — Я попросила допомогти з ремонтом, а він сказав, що повинен допомагати вам. А я ж сама не можу… У нього відпустка, а у мене робота. Я навіть грошей не просила — усе відкладала сама. А він… він не хоче, каже, його все влаштовує. Ви ж бачили, що робиться у квартирі: шпалери відвалюються, плитка осипалася, стеля пожовкла…
— Бачила, звісно бачила. Миколі слід було б допомогти, але я не можу його змусити, — відповіла свекруха.
А тим часом Микола розвалився на дивані у квартирі своєї «подруги» й мріяв, як було б добре жити тут постійно, а не бути гостем. На жаль, його коханка не збиралася розлучатися з чоловіком заради нього — її цілком влаштовували короткі зустрічі у вихідні. Цього разу вона попросила затриматися і допомогти оновити обшивку балкона, поки чоловік у відрядженні.
Микола не горів бажанням щось лагодити, але раз пообіцяв — треба виконати. Може, після цього вона й змилується. Два тижні він грав роль гідного чоловіка. Додому їхати не хотілося — там Діана знову почне про ремонт. Та вибору не було.
Два тижні минули якось швидко. Микола відправився до матері, і був упевнений, що дружина у це повірила. Час настав повертатися додому.
«Піду від неї, коли буде куди піти», — думав він, купуючи дорогою букетик і шоколадку з горішками. Подарую, перепрошу, і вона простить. Якщо знову зачепить тему ремонту, він поставить умову: хай перепише квартиру на нього, тоді поклеїть шпалери.
З цією самовдоволеною думкою Микола відчинив двері — і застиг на порозі. Усе було не так. Зникли вішак, полиця для взуття, а шпалери — нові, ніжного кольору. Висока шафа-купе, дзеркала у повний зріст… Квартира виглядала як з обкладинки журналу про ремонт. Але найбільше його вразила не краса інтер’єру — а мати.
Вона стояла у проході, схрестивши руки, і пильно дивилася на сина. За її спиною — Діана.
— З’явився? — холодно кинула свекруха.
— Мамо, ти тут? Я ж на дачі тебе шукав! Ми ж ще огірки не зібрали, — спробував жартувати чоловік, підморгнувши.
— Не кліпай мені тут, — відмахнулася мати. — Я тебе прикривати не збираюся. Чому відмовився допомагати дружині? Прикрився мною! Де ти був два тижні?
— Мамо, я ж вам допомагав! А Діані треба заспокоїтись із тим ремонтом. Простіше купити нову квартиру, ніж цю лагодити, — пробурмотів він.
— Простіше, кажеш? — мати зробила крок уперед. — Так, бачу, у тебе все просто. Добре. З ремонтом Діані я допомогла. Тепер скажи чесно — де ти був?
Микола відкрив рота, щоб щось вигадати, та не встиг — Діана його перебила:
— Він був з іншою. Колега надіслала мені фото. Каже, бачила їх разом щовечора.
Свекруха взяла телефон, глянула знімки, збільшила кілька — і похитала головою:
— Ото так. Мало того, що дружину зрадив, так і мене підставив. Сором! Що, тепер нову знайдеш і через рік знову мінятимеш? Ти ж нещодавно одружився, що тобі вдома не вистачало?
Микола не встиг відповісти — мати сварила сина, Діана підтакувала, а він стояв, опустивши голову, не знаючи, куди подітися.
— Дивись на мене, коли я з тобою розмовляю! Як ти міг таке вчинити? — не заспокоювалася мати.
— Досить сваритися! — обурився Микола. — Що ти мене повчаєш? Я вже не хлопчик. Захотів — і пішов. Може, у мене любов! Підтримай краще! Ти ж мати.
Свекруха аж почервоніла від обурення, а Діана розвела руками:
— Він навіть не кається… Мамо, пробачте, але це кінець. Якби розкаявся — може, я б і подумала. Але так… ні. Не можу.
Жінка витерла очі хустинкою й пішла у спальню, кинувши на ходу:
— Забирай свої речі, Миколо. Розлучення оформлю сама.
Свекруха стежила, щоб її син і справді зібрав валізу, і вона вивела його з квартири. Звісно повезла до себе додому.
Коли все стихло, Діана вийшла, глянула на оновлену оселю й усміхнулася. Свекруха таки допомогла — наполягла, хоча Діана й відмовлялася. Вони все зробили разом: і ремонт, і крапку в шлюбі.
Розлучення пройшло швидко — без дітей, без спільного майна. Діана пережила все на диво легко й без чоловіка почувалася навіть краще, ніж раніше.
А ось Миколі було важче. Відчувши «свободу», він побіг до тієї самої жінки з пропозицією руки й серця. Тільки не врахував одного — її чоловік повернувся з відрядження. Той не оцінив такої дружби й попросив суперника разом зі своєю дружиною піти.
Тепер ця парочка тулиться на дачі у матері. От тільки радості Миколі це не додало. Його нова жінка тепер була без грошей і підтримки рідних. Від неї всі відвернулися, і від Миколи — теж. Вона не готувала, щодня бурчала й вимагала ремонту. І Микола нарешті зрозумів, що справжнє випробування — це не ремонт, а життя без любові й поваги.
