– Не забувай, хто дав тобі дах над головою, – сказала свекруха. – Поводишся як господиня, невдячна.
– Анко, слухай… – Павло говорив, не знімаючи черевиків, просто з коридору, поки розв’язував шнурки. – Мама пропонує переїхати в дідову квартиру. Там, звісно, безлад, але краще, ніж ця зйомна.
Анна перестала мити посуд. Вода продовжувала литися. Вона повільно повернулася.
– Уперше чую.
– Та це тимчасово. Поки не розберемося з житлом, – Павло поставив сумку біля дверей і пішов у кімнату.
Вона витерла руки об фартух і пішла за ним.
– А квартира взагалі на кого оформлена?
– Поки ні на кого. Дід же нещодавно відійшов. Мама тільки подала документи. Але вона вже… ну, вважає, що це її.
Анна мовчки кивнула, хоча всередині щось стиснулося.
За тиждень вони переїхали. Квартира зустріла їх запахом старості, облізлими шпалерами й криво поставленими меблями. Син – Кирило, семи років – почав чхати з порога.
– Пашо, ну тут же пил столітній!
– Зараз приберемося. Все налагодиться, – сказав він, пробігаючи поглядом по стелі з жовтою плямою.
Увечері прийшла свекруха – Валентина Аркадіївна. Без дзвінка.
– Оце – татове, не викидай, – вона тицьнула пальцем у сервант. – І цю вазу теж. Я заберу потім.
Анна стрималася.
– Може, спочатку кухню відмити? Там плита, як із 70-х…
– Ти живеш тут, от і займися. Я все не встигну, – сказала свекруха й повернулася до Кирила: – Кирюшо, ходімо, я тобі старий глобус покажу.
Наступного ранку Анна почала з прибирання туалету. Потім, за два дні, відмила вікна, купила фарбу й перефарбувала дитячу. Павло з’являвся на вихідних, поплескував по плечу.
– Краса буде. Мама, до речі, каже, компенсує потім усе.
– Коли – потім?
– Ну… коли все оформиться.
На третій день вона не знайшла на полиці нових рушників.
– Я взяла. На дачі знадобляться, – сказала свекруха, зайшовши на кухню з авоською.
– Я їх тільки купила.
– Та годі тобі, якось поверну. Я вам он цілу квартиру дала експлуатувати – і нічого.
Анна дивилася, як та витягує з ящика дідові тарілки й бережно укладає в газети.
– Це я додому. У нас таких більше немає.
За два тижні в квартирі залишилися тільки ті речі, що вони привезли самі. Решта роз’їхалася по родичах і дачах.
Павло дедалі частіше відмовчувався. Сидів із телефоном.
– Пашо, ти взагалі бачиш, що відбувається?
– Не починай. Я й так на роботі втомлююся. І мама старається, між іншим.
Анна відчинила шафу: речі свекрухи на верхній полиці, її духи на підвіконні.
– Вона вважає, що живе тут.
– Не перебільшуй. Просто звикла, це ж їхня квартира була.
У суботу він сказав:
– Слухай, мамина знайома проситься пожити тут пару тижнів. У неї там ремонт.
– А ми де?
– Ну… у мами. Усього на недовго.
Анна повільно сіла на ліжко.
– Я тут робила ремонт. Сама. Купувала. Вкладала. А тепер – просто «поїдемо»?
– Не будь категоричною. Треба потерпіти.
Увечері повернулася свекруха. Цього разу з двома пакетами й обличчям, ніби їй завинили.
– Ти що, влаштувати сварку хочеш? Я тебе просила – допоможи сім’ї. Це ж спільна справа. Чи тобі шкода свого?
Анна дивилася на неї, не вірячи.
– Ви хочете, щоб я пішла з квартири, в яку вклалася, і ще почувалася винною?
Та відвернулася:
– Була б розумнішою – зрозуміла б.
Пауза затягнулася. Павло цього вечора прийшов пізно. Сказав коротко:
– Давай не сваритися. Усе ж тимчасово.
Поки Павло ще ночував удома, він поклав на стіл платіжку:
– Треба комуналку заплатити. Уже пристойно набігло. Ще й тарифи підняли.
Анна розгорнула аркуш. Цифри, як і очікувала, не радували.
– Ну так ми ж разом тут живемо. Чому ти говориш, наче це моя турбота?
– Та я не про тебе, я про нас. Треба подумати, як закрити все вчасно. Мама, до речі, каже, що це тепер на нас.
Анна сіла на табурет. Тиша. У сусідній кімнаті Кирило розбирав конструктор. Павло щось шукав у телефоні.
– А тобі не здається, що з нас тут намагаються зняти все підряд?
Він знизав плечима:
– Ну а хто, як не ми?
За кілька днів Павло ночував у матері. Спочатку сказав: «Пізно затримався», потім: «Мама просила залишитися – тиск». Анна мовчки кивала. Кирило запитував:
– Тато знову в бабусі?
– Так. Повернеться пізніше.
Анна просила Павла ночувати вдома: говорила, що Кирило сумує, що він став тривожно спати, щовечора питає, де тато. Одного разу, не витримавши, сказала: «Чому ти мене одну тут кинув?» Павло тільки відмахнувся: «Не починай». І просто зникав.
Того вечора Валентина Аркадіївна зайшла без дзвінка, сіла на краєчок дивана й сказала, не дивлячись:
– Там у залі підлоги непогано б освіжити. Кирюшка все-таки на підлозі грає.
Анна не обернулася:
– Учора мила. Сьогодні нема сил.
Свекруха хмикнула:
– Розумію. Втомитися можна. Хоча… я, пам’ятається, теж працювала й ночами драїла – ніхто ж не допомагав.
Анна витерла руки й повернулася до неї:
– Я не проти зробити щось по дому. Але я не прислуга й не зобов’язана бути на підхваті.
Валентина встала, поправляючи сумку:
– Зрозуміло.
Одного разу свекруха подзвонила. Голос різкий, як удар ложки об сковорідку:
– Ти думаєш тільки про себе! Могла б бути мудрішою. Павло дедалі частіше в мене – йому так спокійніше. А тут у вас тільки напруга. Може, тобі варто вже подумати, куди переїжджати. Усе-таки це не твоя квартира, ти тут тимчасово. А поводишся як господиня. Не забувай, хто тобі дав дах над головою.
Анна натиснула «відбій». Син стояв у дверях. Дивився. Вона натягнуто всміхнулася – криво.
– Збирай рюкзак, Кириле. Поїдемо до тітки Лариси на пару днів.
Наступного дня вони поїхали. Подруга – Лариса, пустила на пару ночей. В однушці пахло кавою й собачими сухариками. Лариса дала ковдру, вскинула брови:
– Що сталося?
– Потім. Завтра розкажу. Зараз просто хочеться тиші.
Уранці, за чаєм, вона розповіла все. Не скаржачись – по пунктах. Лариса слухала мовчки, потім хитнула головою:
– Вони давно на тобі їздять. Досить.
Два дні минули спокійно. Син спав. Анна мила посуд, дивилася у вікно, вперше відчуваючи: можна жити по-іншому. Але Ларису терміново викликали у відрядження. Повертатися було нікуди – і вона пішла назад. У дідову квартиру. Не жити – забрати речі, привести до ладу. Кирило спав на надувному матраці, на стінах ще висіли її штори. Вона ходила, як по чужому дому. Усе стало чужим.
Увечері подзвонив Павло:
– Ти втекла. Ти кинула сім’ю. Мамі зараз погано, а ти думаєш про себе.
Анна стояла біля вікна, стискаючи телефон.
– Це не я втекла – це ти вибрав бути мамининим синочком. Я вас тягнула й терпіла. Досить!
Він замовк. Потім, тихіше:
– Ми просто хотіли, щоб ти була з нами.
– Добре. Поверніть гроші за ремонт – і живіть як хочете.
– Які гроші? Ти ж сама все це хотіла! Ніхто тебе не змушував.
– Так? А з’їхати я повинна теж добровільно?
Відповіді не було.
Наступного дня стали дзвонити родичі. Видно, Валентина Аркадіївна поскаржилася їм на «невдячну невістку».
Спершу тітка – натякнула, що з хворою людиною не можна так різко. Потім сестра Павла – здивовано поцікавилася, як Анна може протистояти всій родині через якусь сварку. Дядько говорив про пристойності й про те, що «жінка повинна вміти згладжувати кути».
– Хіба так чинять із літніми?
– Сім’ю треба берегти, а не ламати.
– Думаєш, у тебе однієї дитина, чи що?
Вона перестала відповідати. Телефон лежав на полиці у ванній. Іноді вібрував. Вона не брала. Готувала Кирилові суп, перепирала речі, переклеювала на двері папірець із розкладом. Вичікувала.
Павло, схоже, не знав, що вона вже збирається виїжджати. Прийшов, як до себе, з ключами, наче нічого не змінилося. Видно, думав, що вона передумає. Стояв у коридорі, смикаючи блискавку на куртці.
– Я йду до мами. Сподіваюся, ти ще схаменешся.
– Ні, Павле. Я більше не збираюся бути зручною. Передай своїй матері, що в мене тепер немає жодних зобов’язань перед вами. І тобі – теж.
Він хотів щось сказати, але передумав. Взяв пакет, зачинив за собою двері. Тихо.
Кирило ввечері спитав:
– А тато потім повернеться?
– Поки він у бабусі. Ми з тобою удвох поживемо.
– А ти не сердишся?
– Ні. Просто більше не хочу, щоб мною користувалися.
Він кивнув і повернувся до олівців.
У старій квартирі, де вони раніше знімали житло, господиня пішла назустріч. Сказала: «Поживіть поки, потім видно буде». Анна перевезла речі в два заходи. Кирило стояв у коридорі з рюкзаком, тримав пакет з іграшками. Спитав пошепки:
– Ми тепер тут?
– Тут. Надовго.
Вона не стала говорити «назавжди». Просто розклала постіль, поставила чайник.
На третій день Павло написав: «Як ти?» Потім – нічого. За тиждень подзвонив. Розмова була короткою – про школу, про лікаря, про розклад.
– У Кирила все нормально?
– Так. Якщо хочеш, можеш побачитися. Тільки попереджай заздалегідь.
– Я не ворог вам.
– От і не поводься як ворог.
Він не відповів. Знову замовк.
За кілька днів Павло прийшов побачитися з Кирилом. Посидів із ним на майданчику, потім підійшов до Анни:
– Я міг би іноді забирати його до себе. На вихідні хоча б.
– Поки рано, – спокійно відповіла вона. – Він тільки почав звикати. Краще тут, поруч зі мною.
– Тобто ти вирішуєш усе сама?
– Я вирішую, що йому зараз потрібно. Без криків. Без метушні.
– А мені що – тільки розклад по хвилинах? Я батько. У мене є права.
– Права були – коли ти жив із нами.
Він зблід.
– Я подам на розлучення. Через суд усе вирішимо.
Анна не заперечила. Тільки провела поглядом.
Анна влаштовувала побут – повільно, по-своєму. Купила нову сушарку, прикрутила гачки у ванній. По вечорах, коли Кирило засинав, вона сідала на кухні, наливала чай і просто сиділа. Дивилася у вікно, на рідкісні вогники навпроти. У цьому домі не було жодної спільної речі, жодного спогаду – і від цього дихалося легше.
Господиня квартири запропонувала: «Можу на вас оформити договір, якщо надовго». Анна кивнула: «Оформлюйте».
Увечері Кирило приніс малюнок. На ньому була кімната з кольоровими шторами, стіл і два чоловічки. Він і вона. Підписав: «Я і мама вдома».
– Тато теж буде? – спитав він.
– Може, у гості. Але ми з тобою – тут.
Він кивнув. Аркуш поклав на підвіконня.
За місяць прийшов лист із суду. Позов. Анна сходила на слухання – коротко, без емоцій. Усе було ясно й формально. Потім – другий лист. Рішення: розлучення. Анна поклала його на полицю, наливала чай. Жодних сліз. Просто стало тихо.
Вона подумала: Павло завжди обирав, де легше. Де за нього вирішують, де можна не напружуватися. Із матір’ю – простіше. Там його жаліють, годують, виправдовують. А з нею – треба рости. Він обрав шлях назад.
Іноді Анна ловила себе на інших думках. А раптом це вона все зіпсувала? Може, Валентина справді хотіла допомогти, просто по-своєму? Іноді накочували такі сумніви, як туман – розпливчасто, але густо. І починала сумніватися, чи права вона взагалі. Але потім вистачало одного дзвінка чи фрази – і все ставало на місце.
Павло подзвонив через день, вона не брала. Потім залишив голосове:
– Вибач, що втягнув тебе в усе це. Не знав, як інакше. Мабуть, ти права – кожен повинен сам вирішувати, за що він готовий відповідати.
Він не просив повернутися. Просто говорив – чужим, утомленим голосом. Анна переслухала двічі. Потім видалила.
Вона йшла з Кирилом подвір’ям, тримала його за руку. Мимо пробіг хлопчик у жовтій куртці, закричав: «Кирюхо!» Кирило вирвався, побіг. Анна залишилася сама на доріжці. Підняла обличчя до неба. Сніг падав великими пластівцями – беззвучно.
Попереду було невідомо що. Але вона знала точно: тепер ніхто не скаже їй, як і з ким жити. І що вона повинна.
