Марк Аркадійович поправив манжет сорочки вартістю в чиюсь річну зарплату і гидливо відсунув тарілку.
— Олено, це не медіум-рар. Це підошва старого чобота. Скажи кухарю, що якщо він не навчиться відчувати температуру м’яса, він завтра буде шукати роботу в заводській їдальні.
Його дружина, тонка й бліда, як порцеляна, навіть не підняла очей.
— Він старався, Марку. Сьогодні був важкий ранок, постачальники затримали доставку…
— Важкий ранок? — Марк пирхнув. — Важкий ранок — це коли в тебе немає рахунку в банку. Все інше — це просто некомпетентність. Бідність, люба моя, це хвороба лінивих. Я створив цю імперію з нуля, і я не терпітиму посередності у своєму домі.
— Ти став занадто жорстким, — тихо промовила Олена. — Ти дивишся на людей як на цифри в Excel.
— А як інакше? Ті, хто стоять у чергах за соціальною допомогою, самі обрали цей шлях. Вони здалися. Я ніколи не буду одним із них. Світ належить хижакам.
Ранок понеділка почався не з кави, а з гуркоту підборів адвоката.
— Марку Аркадійовичу, у нас проблема. Рахунки заморожені. Детективи з відділу економічних злочинів уже внизу.
— Що за нісенітниця? — Марк встав, намагаючись зберегти звичну велич. — Викличте начальника безпеки!
— Ваш партнер, пан Ковальський… він вивів активи за кордон ще минулого тижня. І, Марку… він залишив документи, які роблять вас єдиним відповідальним за податкові махінації.
Через дві години Марк стояв на тротуарі біля свого офісного центру. У руках — лише мобільний телефон і шкіряна папка.
Машину вже забирали на штрафмайданчик.
— Ви не маєте права! — кричав він виконавцю, який спокійно опечатував двері авто. — Ви знаєте, хто я?
— Наразі ви — громадянин із величезним боргом перед державою, — сухо відповів чоловік. — Прошу відійти від транспортного засобу.
Вдома на нього чекав справжній хаос. Олена сиділа серед розкритих валіз.
— Нам треба їхати, Марку. Квартира під заставою. Твої «друзі» вже обірвали мені телефон, вимагаючи повернення якихось приватних інвестицій.
— Куди їхати? В готель?
— На який готель у нас гроші? — вона вперше за десять років підвищила голос. — У мене залишилася квартира бабусі на околиці. Та сама, про яку ти казав, що там живуть лише невдахи.
Коли вони переступили поріг, Марк мало не знепритомнів. Запах старої деревини, сусіди, що сваряться за стіною, і облуплена фарба на підвіконні.
— Я не буду тут жити! — вигукнув він, кидаючи папку на підлогу. — Це знущання! Де сервіс? Де тиша?
— Сервіс закінчився разом із твоїми мільйонами! — Олена розвернулася до нього, її очі палали. — Ти стільки років зневажав кожного, хто не має золотого годинника. Тепер подивися в дзеркало! Хто ти без своїх рахунків?
— Я — професіонал! Я піднімуся за місяць!
— Професіонал, якого обвів навколо пальця власний партнер? Ти був занадто зайнятий самомилуванням, щоб помітити, як під тобою риють яму! Тепер бери ганчірку і мий підлогу, бо завтра нам не буде чим платити навіть за цей притулок.
Минув місяць. Марк стояв у черзі в супермаркеті, стискаючи в руці кілька зім’ятих купюр. Перед ним літня жінка довго рахувала копійки, намагаючись купити пакет молока.
— Швидше можна? — буркнув хтось позаду.
Марк раптом відчув, як усередині щось стислося. Раніше він би перший вилаяв цю жінку. Але зараз він бачив у її тремтячих руках своє власне відображення.
Він підійшов до каси, додав свої останні гроші до її купи монет і мовчки кивнув касирці.
— Дякую вам, синку, — прошепотіла жінка. — Дай бог вам ніколи не знати нужди.
Марк вийшов на вулицю. Вітер пробирав до кісток через його тонку сорочку — ту саму, дорогу, яка тепер здавалася просто шматком ганчірки.
Він сів на лавку і вперше за довгі роки заплакав. Не через втрачені гроші, а через те, як легко він колись розкидався словами «ліниві» та «невдахи». Життя справді розбилося на уламки, але серед цих уламків він нарешті почав бачити людей.
Минуло пів року. Марк стояв перед дзеркалом у коридорі, де замість позолоченої рами була пластикова окантовка, що тріснула знизу. Він затягнув краватку — єдину річ, яку Олена встигла сховати від конфіскації.
— Ти впевнений, що воно того варте? — Олена вийшла з кухні, витираючи руки об фартух. — Це ж просто склад логістичної компанії. Ти збирався будувати хмарочоси.
— Хмарочоси будуються з фундаменту, Олено. А мій фундамент зараз — це бруд під нігтями й уміння визнати, що я ніхто.
Марк прийшов на співбесіду на посаду начальника зміни. Його колишній підлеглий, Андрій, тепер сидів у кріслі директора.
— О, Марк Аркадійович? Якими долями? — Андрій розкинувся в кріслі, навмисно повільно крутячи в руках дорогу ручку. — Мені казали, що ви тепер… економите.
— Я шукаю роботу, Андрію. Мені потрібен цей склад. Я знаю, як оптимізувати ваші витрати на тридцять відсотків за перший квартал.
— Ви? Оптимізувати? — Андрій розсміявся, і цей сміх був як ляпас. — Ви ж казали, що люди — це сміття, якщо у них немає мільйона. А зараз ви проситеся керувати вантажниками?
Марк відчув, як жовна заходили на обличчі. Старий Марк уже б перекинув стіл. Новий Марк просто поклав руки на коліна.
— Я помилявся. Більше того, я був дурнем. Якщо ви дасте мені шанс, я доведу це результатом, а не словами.
— Добре, — Андрій раптом став серйозним. — Але зарплата — мінімальна. І виходити в нічні зміни, якщо хтось захворіє.
Згодні?
— Згоден.
Через тиждень Марк стояв посеред складу о другій годині ночі. Один із вантажників, Василь, сидів на ящику, важко дихаючи.
— Пане начальнику, я не можу більше. Спина…
— Вставай, Василю. Терміни горять.
— Та пішли ви з вашими термінами! — вигукнув чоловік. — Ви тут у піджаку стоїте, а я цілий день ці фури розвантажую за копійки! Тобі, мажору, не зрозуміти!
Марк завмер. Сварка назрівала миттєво.
— Мажору? — Марк підійшов впритул. — Ти думаєш, я сюди прийшов від хорошого життя? Мою машину забрали за борги, мою квартиру опечатали, я сплю на дивані, який провалюється піді мною!
— То й що? У вас хоч диван є!
— А в мене крім цього дивана і цієї роботи більше нічого немає! Тож бери свій край піддона, або я сам його потягну. Бо якщо ми не закриємо накладну, завтра ні ти, ні я не купимо навіть хліба!
Вантажники замовкли. Вони вперше бачили «білого комірця», який не сичав від зневаги, а кричав від відчаю, такого ж, як у них. Марк скинув піджак, розстебнув ґудзики на рукавах сорочки й вхопився за важкий ящик.
О четвертій ранку він повернувся в квартиру. Олена не спала.
— Ти весь у пилу… — прошепотіла вона, підходячи до нього.
— Я розвантажував фуру з Василем. Він виявився нормальним мужиком, просто в нього син хворіє, а грошей на ліки немає.
— Марку… — вона поклала руку йому на плече. — Ти змінився.
— Я просто почав чути звуки, крім шелесту купюр.
Він сів на підлогу, бо сил дійти до ліжка не було.
— Олено, я подав позов проти Ковальського. Через приватного детектива, який колись мені заборгував. Ми знайдемо ті гроші.
Але знаєш що?
— Що?
— Навіть якщо не знайдемо… я більше не хочу повертатися в той скляний акваріум. Там було занадто холодно.
Марк закрив очі. Його руки боліли, спина нила, а в кишені була лише жменя дріб’язку. Але вперше за багато років він відчував, що твердо стоїть на землі.
Бо справжня сила не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб піднятися з бруду, не ставши при цьому брудом самому.
Віра Лісова
