Це була не просто розлука, це був офіційний старт «Великих перегонів марнославства». Коли суддя поставила останню печатку, Тамара повернулася до Дмитра в коридорі, поправила ідеально укладене каре і процідила:
— Сподіваюся, твоїх аліментів вистачить тобі на розчинну каву, Дімо. Бо я збираюся жити так, ніби тебе ніколи не існувало в моєму бюджеті.
Дмитро лише хмикнув, поправляючи дешеву краватку, яку він планував змінити на шовкову вже за місяць.
— Твоя проблема, Томо, в тому, що ти вважаєш багатством суму на картці. А я — це стратегія. Побачимося на вершині. Хоча навряд чи ти туди доповзеш
Вже за тиждень стрічка їхніх спільних друзів перетворилася на зону бойових дій. Тамара виставила фото з величезним букетом троянд (які купила собі сама, але підписала «Від таємного шанувальника, який знає мою ціну»).
Дмитро відповів фотографією з коворкінгу о третій ночі з підписом: «Поки інші сплять, я будую імперію. Масштабування — це не для слабких».
Вони випадково зустрілися в торговому центрі через місяць. Тамара несла пакети з дорогими брендами, а Дмитро тримав у руках новенький MacBook останньої моделі.
— О, Дімо! Бачу, ти все ще інвестуєш у залізо, а не в харизму? — Тамара зневажливо оглянула його кросівки. — А я ось щойно з примірки. Кажуть, червоний пасує жінкам, які нарешті дихають на повну.
— Дихай, Томо, дихай, — парирував Дмитро. — Головне, щоб від цього дихання твій кредитний ліміт не луснув. Мій ноутбук приносить мені гроші, поки я розмовляю з тобою. А твої сукні лише збирають пил і заздрість подружок.
— Це не заздрість, це статус! — вигукнула вона. — Тобі цього не зрозуміти, ти завжди був занадто приземленим для мого польоту.
— Твій політ — це просто падіння з дуже високим підбором! — крикнув він їй услід.
Минав час. Тамара відкрила студію естетики, взявши чималу позику, і працювала по 16 годин на добу, щоб кожен пост в Instagram виглядав «люксово».
Дмитро ж запустив стартап з автоматизації логістики. Він схуд, осунувся, але купив вживаний, проте блискучий Porsche.
На благодійному вечорі, куди обоє пролізли, щоб «засвітитися», вони зіткнулися біля фуршету.
— Ти виглядаєш… втомленою, — зауважив Дмитро, тримаючи келих так, ніби народився з ним. — Твоє «щастя» не занадто важке для твоїх плечей?
— Моя втома коштує дорожче, ніж увесь твій автопарк на лисій гумі, — відрізала Тамара. — Я бачила твій пост про «успішний успіх». Чому ж ти тоді досі живеш в орендованій квартирі, «стратегу»?
— Бо я інвестую в активи, а не в бетон! — майже вигукнув він. — Ти просто не можеш пережити, що я справляюсь краще. Ти хотіла бачити мене в розпачі, а бачиш у списку перспективних підприємців.
— Я бачу лише хлопчика, який намагається довести колишній дружині, що він не нуль! Це і є твоє багатство? Твоя мотивація
— Це образа на мене!
— А твоя? Твоя мотивація — це порожнеча, яку ти забиваєш брендами! Ти хоч раз за цей рік була просто щасливою, без камери в руках?
Запала тиша. Навколо шуміла музика, гості сміялися, а вони стояли одне навпроти одного — «успішні», «багаті» й абсолютно виснажені.
Минуло два роки. Дмитро нарешті продав свій стартап за солідну суму. Тамара мережу студій зробила франшизою. Вони зустрілися в нотаріуса, щоб остаточно закрити питання зі старим спільним дачним будинком, який ніхто не хотів забирати.
Дмитро приїхав з особистим водієм. Тамара прийшла в супроводі асистента.
— Ну що, Дімо, — тихо сказала вона, підписуючи папери. — Ми це зробили. Ми обоє багаті. Ти переміг?
Дмитро подивився на свій дорогий годинник, який показував час, якого в нього ніколи не було на відпочинок.
— Не знаю, Томо. Я так поспішав стати кращим за тебе, що забув запитати себе, чи мені взагалі подобається цей бізнес.
— А я так хотіла, щоб ти кусав лікті, дивлячись на мої фото, що тепер не можу заснути без заспокійливого, — зізналася вона, вперше за довгий час знявши маску «успішної леді».
Вони вийшли на ґанок. Світило сонце, і десь на парковці виблискували їхні дорогі автівки.
— Знаєш, — сказав Дмитро, — ми так старалися довести, що щасливі одне без одного, що стали професійними акторами. Може, досить змагатися?
— Досить, — кивнула Тамара. — Тим паче, що наступного тижня я купую нерухомість в Іспанії. Сподіваюся, ти не збираєшся купувати сусідню віллу, щоб просто мене дратувати?
— Навіть не сподівайся, — посміхнувся він. — Моя вілла буде в Італії. Там вино краще.
Вони розійшлися в різні боки. Це був перший день, коли вони справді стали багатшими — бо нарешті перестали витрачати життя на те, щоб вразити привида зі свого минулого.
Минуло пів року. Тамара нарешті розпакувала валізи у своїй новій віллі на узбережжі Коста-Брава. Вона замовила доставку найдорожчих морепродуктів, одягла шовковий халат і вийшла на терасу, щоб зробити те саме фото, яке мало остаточно поставити крапку в їхньому негласному протистоянні.
Сонце сідало, висвітлюючи сусідню ділянку, яку донедавна приховував високий паркан.
Раптом тишу розірвав знайомий звук — гучне гарчання двигуна, а за мить з-за паркану почулося роздратоване:
— Та де тут вмикається цей клятий полив?! Я плачу такі податки не за те, щоб власноруч мокнути!
Тамара застигла з келихом у руці. Цей голос вона впізнала б навіть крізь шторм. Вона підійшла до краю тераси й зазирнула за огорожу. Там, у хмарі водяного пилу від несправного розприскувача, стояв Дмитро. Його італійський льоновий костюм був безнадійно зіпсований водою.
— Дмитре? — гукнула вона, ледь стримуючи сміх. — Ти ж казав, що твоя вілла буде в Італії! Де вино краще, пам’ятаєш?
Дмитро різко розвернувся, витер обличчя долонею і втупився в колишню дружину.
— Томо? Ти знущаєшся? Агент присягався, що тут живуть лише тихі німецькі пенсіонери! Я хотів спокою, а не твоїх щоденних фотосесій під боком!
— Спокою він хотів! — Тамара спустилася сходами ближче до паркану. — Ти просто не зміг пережити, що я куплю нерухомість швидше за тебе. І звісно, ти вибрав ділянку вище за мою, щоб знову дивитися на мене зверхньо? Ти навіть архітектуру вибрав таку ж саму!
— Це класика, а не «така ж сама»! — вигукнув Дмитро, нарешті впоравшись із краном. — І взагалі, мій басейн на три метри довший. Можеш перевірити з лінійкою, якщо твій «статус» дозволяє тобі так низько нахилятися.
— Твій басейн довший, бо тобі треба компенсувати відсутність смаку, Дімо! — Тамара сперлася на огорожу. — Подивися на ці шезлонги. Це ж минулорічна колекція. Ти купив віллу з розпродажу?
— Я купив віллу з найкращим краєвидом на море! Хоча тепер цей краєвид псує твій рожевий капелюх на терасі.
— Мій капелюх коштує як твоя перша машина!
— І виглядає так само безглуздо на тлі природи! — відпарирував він.
Вони стояли біля паркану, розділені лише смугою лаванди. Сварка розпалювалася, але в очах обох уже не було тієї холодної люті, що в суді.
— Знаєш, — почав Дмитро, оглядаючи свій мокрий одяг. — Ми переїхали за тисячі кілометрів від дому, витратили мільйони, щоб нарешті бути вільними, і що в результаті?
— В результаті я знову маю слухати твої скарги на життя через паркан, — зітхнула Тамара. — Тільки тепер під іспанським сонцем.
— Слухай, «сусідко»… У мене в погребі є те саме італійське вино. Я привіз ящик. Якщо ти пообіцяєш не критикувати мій полив і мої шезлонги хоча б годину…
— Тільки якщо ти визнаєш, що мій сад кращий, — примружилася вона.
— Ніколи. Але я можу визнати, що твоя тераса — ідеальне місце, щоб я міг розповісти тобі, як сильно я ненавиджу твого агента з нерухомості.
Тамара посміхнулася — вперше щиро, без жодного фільтра.
— Заходь, стратегу. Тільки залиш свої розмови про акції за порогом. Тут територія мого успіху.
Вони сіли на терасі. Два капітали, два егоїсти й одна спільна історія, яка, здається, тільки-но отримала свій перший справді щасливий розділ — без жодної камери поруч.
Сонце остаточно сховалося за горизонт, залишивши по собі лише густу фіолетову димку та шум прибою, який тепер здавався гучнішим за будь-які суперечки.
Дмитро, вже в сухому одязі, обережно розлив вино по келихах. На терасі Тамари пахло розмарином і дорогим парфумом.
Вони мовчали кілька хвилин. Це була та сама рідкісна пауза, за яку не треба було платити і яку не треба було заповнювати вихвалянням.
— Знаєш, — почав Дмитро, розглядаючи відблиски вина, — я вчора дивився на свій банківський рахунок. Там стільки цифр, що раніше я б стрибав від радості. А вчора… я просто подумав: «І що далі? Кому я це покажу, крім податкової?»
— Ти хотів показати це мені, Дімо. Не лукав.
Тамара підняла свій келих, але не поспішала пити.
— Ми обидва стали заручниками свого розлучення. Ти будував імперію, щоб помститися моєму скептицизму. Я створювала картинку ідеального життя, щоб ти зрозумів, що ти був лише зайвим фоном. А насправді… ми просто бігли по колу, як хом’яки в золотих колесах.
— Твоє колесо точно було з діамантовим напиленням, — усміхнувся Дмитро. Його голос став м’якшим, без звичної сталевої нотки. — Слухай, Томо. Пам’ятаєш ту нашу першу орендовану квартиру? Де стіл хитався, і ми підкладали під ніжку твій старий конспект з економіки?
— Пам’ятаю. І як ми ділили одну піцу на двох, бо чекали зарплати. Тоді ми мріяли про цей момент — про віллу, про море, про спокій.
— І ось ми тут. У нас є все, про що ми мріяли. Крім одного.
Тамара подивилася на нього крізь сутінки.
— Крім того, з ким можна було б просто посміятися з того самого хисткого столу. Без страху здатися слабким або бідним.
Дмитро повільно підвівся, підійшов до перил і став поруч із нею.
— Ми витратили три роки на те, щоб виграти війну, в якій не було переможця. Ти багата, я багатий. Ти щаслива? По-справжньому?
Тамара зітхнула, опустивши плечі.
— Я втомлена, Дімо. Дуже втомлена бути «найкращою версією себе» для твоїх підписників.
— Тоді давай укладемо останню угоду в нашому житті, — запропонував він, простягаючи руку. — Найважливішу. Ми припиняємо змагатися. Прямо зараз. Жодних порівнянь басейнів, брендів чи доходів. Ми просто сусіди, які забагато знають одне про одного.
— Сусіди, які мають спільне минуле і дуже непогане вино, — додала вона, на мить замислившись. — Іде на лад. Але якщо ти завтра знову почнеш хизуватися своїм водієм…
— Обіцяю, — перебив він її з теплою іскрою в очах. — Завтра я звільню його на вихідні, і ми просто поїдемо на ринок за фруктами. На твоїй машині. Бо вона, мушу визнати, трохи краще тримає дорогу на цих серпантинах.
Тамара розсміялася — легко і чисто, як колись дуже давно.
— Тільки спробуй запізнитися хоч на хвилину, «стратегу». Мій час тепер коштує надто дорого, щоб витрачати його на очікування.
Вони цокнулися келихами. Дзвін кришталю розлетівся над узбережжям, розчиняючись у нічній прохолоді.
Вперше за багато років вони не намагалися перегнати одне одного. Вони нарешті прибули в одну і ту ж точку — до самих себе.
Валентина Довга
