– Іра, я їду на півроку за кордон, мені хорошу роботу запропонували в Італії, візьмеш Сашеньку до себе? – запитала мене сестра.
– Кать, я б з радістю, але ти ж знаєш, ми самі ледве зводимо кінці з кінцями. Куди нам ще одну дитину брати? – обурилася я.
Мене дратувала легковажність моєї сестри. Все життя, Ірина жила тільки для себе. Ось і зараз, вона зібралася їхати за кордон, і їй без різниці, що буде з її сином.
Мені здається, Катерина, навіть батька своєї дитини назвати не зможе. Принаймні, ми про нього ніколи не чули. Просто, в один момент, Катя сказала, що вaгітна, і хоче наpoдити малюка, не подумавши, як вона буде ростити дитину одна.
– Іра, я ж не кажу тобі, годувати Сашу за свої гроші. Щомісяця, я буду перераховувати тобі певну суму грошей, цих коштів буде достатньо, на утримання мого сина, ще й вам залишиться, – сказала Катя.
– Я не знаю, мені потрібно поговорити з чоловіком, і донькою, сама я не можу приймати такі рішення, – промовила я.
– Добре, завтра зателефоную тобі. Просто, не хочеться віддавати сина до притулку, – сказала Катя і пішла.
Увечері, у мене була важка розмова з чоловіком. Ігор не дуже зрадів цій ідеї. Але, після того як я сказала, що Катя буде надсилати нам гроші, чоловік скриплячи душею погодився. Незабаром, Катя завезла нам Сашу і поїхала.
Моя дочка, Ліза, була проти того, щоб брат жив з нею в одній кімнаті і влаштувала нам скандал. Я цілий вечір вмовляти дочку, щоб вона краще ставилася до брата, мені довелося пообіцяти Лізі нову ляльку, за те, що вона розділить свою кімнату з Сашком.
Перші два місяці, Катя справно перераховувала нам гроші, а після, зникла. Вона навіть припинила нам дзвонити. Ігор, став обурюватися, з приводу того, що йому доводиться годувати Сашу. В якийсь момент, мене це вивело з себе, і я поскандалила з чоловіком.
– Знаєш що! Зрештою, Саша мій рідний племінник, я теж заробляю гроші, і зайва тарілка супу, у мене завжди знайдеться, для, дитини! Щоб я більше не чула докорів в бік хлопчика! – крикнула я на чоловіка.
– Роби як знаєш! – сказав Ігор і пішов в кімнату.
Через десять місяців, я отримала лист від сестри, в якому вона повідомляла, що вийшла заміж, і додому більше не повернеться.
– Тітко Іро, мама скоро приїде? – запитав мене Сашенька. – Я, так сумую за нею, – заскиглив малюк.
Я подивилася в очі дитини і не змогла сказати йому правду. Серце моє стиснулося від болю. «Що ж тепер буде з Сашею, адже чоловік не дозволить залишити дитину тут» – думала я.
Як я і передбачала, Ігор був категорично проти мого племінника.
– Це вже занадто! Роби, що хочеш, але щоб хлопчака не було тут протягом трьох днів. Це моя квартира, і я не дозволю робити з неї притулок! – кричав Ігор.
– Мамо, ти нас взагалі не любиш? Чому я повинна тісниться з Сашею? Це моя кімната! – крикнула Ліза, і тупнула ногою.
Я перевела погляд на Сашу. Бідний малюк, забився в куточок кімнати і тихо плакав. Я заспокоїла Сашу, одягла його і повела гуляти в парк.
– Тітко Іро, чому мене ніхто не любить? – запитав хлопчик.
– Що ти, малюк, я люблю тебе і мама тебе любить, просто вона у нас не серйозна, – промовила я і обняла малюка.
– Сашенько, я влаштую тебе жити в добре місце, там багато діток, тобі буде весело з ними. А кожні вихідні я буду приходити до тебе в гості і приносити різні солодощі, – сказала я.
– Добре, я згоден. А моя мама, скоро приїде?
– Сподіваюсь, що скоро!
За тиждень я визначила Сашу до притулку, розуміючи, що дитині там буде краще, ніж в моєму домі. Як і обіцяла, кожні вихідні я відвідувала хлопчика, іноді, на свята, забирала Сашу додому.
Минуло кілька років. Дочка моя виросла, вийшла заміж і поїхала до чоловіка, в інше місто. Я, стала помічати, що здоров’я моє, сильно погіршилося. Іноді, у мене не було сил піднятися вранці з ліжка.
Пройшовши обстеження, я дізналася, що хвора на oнкoлoгію.
– Ви не турбуйтеся, дорога! Медицина зараз у нас на вищому рівні, у вас рання стадія захворювання, тому, є великі шанси на одужання, – сказав мені лікар.
– І як довго триватиме моє лікування? – запитала я.
– Цього я не можу вам сказати. Перш за все, ми проведемо опеpaцію, а далі, буде видно за обставинами, – пояснив мені чоловік.
Вдома, я все розповіла чоловікові. Мені хотілося якоїсь підтримки від нього, але Ігорю було цілком байдуже, що зі мною відбувається.
– Ти хоч прийдеш відвідати мене в лікарні? – запитала я чоловіка.
– Не знаю, якщо буде час. Навіщо я тобі там? Ти, будеш під наглядом лікарів, а значить в надійних руках, – сказав Ігор, не відриваючись від екрану телевізора.
Я вирішила зателефонувати доньці, поділитися з нею своїм горем.
– Лізо, донечко, у мене знайшли онкoлoгію. Через кілька днів, будуть опеpyвати, – сказала я дочки, зі сльозами на очах.
– Добре мам, видужуй! Ти вибач, я зараз дуже зайнята. Потім подзвоню тобі, – сказала Ліза, і кинула трубку.
У лікарні я провела два місяці, після опеpaції, і курсу хімioтерапії, я пішла на поправку. За цей час, ніхто з моїх близьких не відвідав мене жодного разу. Мене стали готувати до виписки, і я вирішила зателефонувати чоловіку, попросити забрати мене з лікарні.
Я дзвонила два дні поспіль, але трубку ніхто не брав. Вдома я знайшла записку, яка лежала на столі: «Іро, я пішов до іншої. Мене не шукай, я не повернуся. Ігор.» Я сіла на кухні, і тихенько заплакала. Мені було прикро, що найближчі мені люди, кинули мене в найважчий момент.
Через кілька днів, пролунав дзвінок у двері. Я зраділа, думаючи, що це Ліза приїхала. Відкривши двері, я побачила Сашеньку.
– Тітко Іро! Слава Богу, з тобою все нормально! – вимовив мій племінник і обійняв мене.
– Сашенько, синку, проходь. Ти вибач, я була в лікарні, і забула попередити тебе. Як твої справи? Як навчання? – запитала я хлопця.
– У мене все чудово. Вчуся майже на відмінно, скоро стану програмістом. Що з тобою сталося? Чому ти була в лікарні? – запитав Сашко.
– Уже все нормально, – посміхнулася я. – Саш, переїдеш до мене? Хоч ти не кидай мене, – заплакала я.
А як же дядько Ігор? Він не проти?
Немає більше дядька Ігоря і ніколи не буде. Кинув він мене і Ліза теж, – сказала я.
– Тітко Іро, не плач, тобі напевно не можна нервувати, подивися, яка ти бліда. Звичайно, я переїду до тебе, одну не залишу, не хвилюйся! – сказав Саша і обійняв мене.
Через кілька днів, я забрала Сашу до себе. Я не розуміла одного: як хлопчик, який виріс у дитбудинку, став таким добрим, і чуйним. А моя дочка, в яку я всю душу вклала, стала черствою і байдужою.
Ми чудово жили з Сашком. Хлопець закінчив навчання, і влаштувався на високооплачувану роботу. Саша допомагав мені у всьому, і щороку купував мені путівку в санаторій.
Я була вдячна своїй недолугій сестрі за те, що подарувала мені свого сина. Колись, я думала, що Сашенька мені буде тягарем, а вийшло навпаки, він став моїм порятунком від самотності і туги.
