— Негайно продавай свою квартиру! Ми ж купимо будинок! — наказала свекруха невістці.
— Не розумію, у чому тут проблема, — з обуренням мовила Анна Валентинівна, з розмаху поставивши чашку на стіл так, що чай розлився в блюдце. — Родина має жити разом! Це ж не життя, а виживання у твоїй комірчині! А дитина? Де тут місце для неї? Тут і дихати немає чим!
— Анно Валентинівно, — Світлана зчепила руки, намагаючись зберігати спокій. — Нас з Іваном все влаштовує. Це мій дім, і мені тут добре.
— Твій дім? — свекруха примружилась. — Тобто, Іван — тут ніхто? Він же твій чоловік! Батько твоєї дитини! А я — його мати! Як ти можеш так зі мною говорити?
— Я не хочу нікого образити, — Світлана щосили трималася в рамках ввічливості. — Просто кажу, що квартира належить мені, і я її продавати не збираюся. І крапка.
— Як ти можеш так розмовляти?! — Анна Валентинівна схопилася за голову. — Подумай сама: продамо цю тісну квартиру, додамо трохи грошей, і купимо будинок за містом. Там і синові вашому буде краще, і для мене місце знайдеться поруч.
— Поруч? — Світлана гмикнула й глянула свекрусі просто в очі. — Та ви й так тут практично живете. У мене чайник довше закипає, ніж ви встигаєте повернутись із власної квартири.
— Це ще що за натяки? — голос свекрухи зробився серйозним, у повітрі повисла напруга. — Тобто ти проти, щоб я тут бувала? Чи, може, ти не хочеш, щоб я жила з вами у майбутньому будинку?
З кімнати несміливо визирнув Іван, не наважуючись зайти. Почухав потилицю й обережно пробурмотів:
— Мамо, Свєта, ну досить? Давайте заспокоїмось. Ми ж домовлялись не сваритись.
— Домовлялись, — кивнула Світлана, повертаючись до чоловіка. — Але твоя мама знову завела розмову про продаж квартири.
— Так це ж для всіх буде краще, — не вгавала Анна Валентинівна. — Ти чоловік чи хто, Іване? Чому жінка тобою керує? У мене з твоїм батьком такого не було — його слово було для мене законом.
Іван знітився, але швидко взяв себе в руки:
— Мамо, ну це не моя квартира. Я нічого не можу з нею зробити. Ти ж розумієш. Світлано, може, ти щось скажеш?
— Може, я? — перепитала Світлана з втомою та образою в голосі. — А чому це я маю продавати своє житло? Щоб потім жити в будинку, який навіть не належатиме мені? Ти це мені пропонуєш? Як чоловік?
— Ніхто не каже, що будинок не буде твоїм, — Анна Валентинівна нахилилася вперед, наче хотіла переконати. — Усе ж для сім’ї, Свєточко! Родина важливіша за якісь там папірці.
— Так, звучить переконливо. Але не дуже, — відказала Світлана й відсунула стілець. — Знаєте що? Хочете будинок — купуйте самі. Моє майно залишиться при мені.
— Егоїстка! — прошипіла Анна Валентинівна. — Ставиш себе вище родини? Який приклад ти подаєш своєму синові? Для тебе гроші важливіші за рідних?
Світлана глибоко вдихнула — серце калатало, здавалося, ось-ось вистрибне. Було образливо. Хотілося відповісти різко, але вона стрималась.
— Я подаю гарний приклад, — тихо, але впевнено промовила вона. — Вчу сина захищати свої кордони. Якщо ви цього не розумієте, то це вже не моя проблема.
— Ще пожалкуєш про це, — зірвалася з місця свекруха, хапаючи сумку. — Запам’ятай мої слова! Пожалуєш, і дуже скоро!
Іван потер обличчя руками, наче хотів за ними сховатися від навали проблем.
— Свєта, навіщо ти так… Мама ж справді хоче як краще. Подумай.
— Для себе, — кинула Світлана, прибираючи зі столу чашки. — Вона хоче як краще для себе. Але точно не для нас.
Вона не стала чекати відповіді й мовчки пішла на кухню, залишивши чоловіка наодинці зі своїми думками.
Світлана розчинила вікно, впустивши до кімнати вечірню прохолоду. Важке повітря — насичене старими образами й щойно пережитою сваркою — наче зависло в просторі. Вона звично мила посуд, не помічаючи, як думки знову повернули її до запитання: як усе докотилося до цього?
Після весілля їхнє з Іваном життя текло спокійно й буденно. Світлана сама запропонувала йому переїхати до неї — знала, що із заробітками у нього не дуже, та й особливого вибору він не мав.Ця квартира дісталася їй у спадок від бабусі — невелика, зате своя. Її власна фортеця. Вона навіть уявити не могла, що хтось наважиться посягнути на цей тихий, затишний світ.
Спочатку Анна Валентинівна була сама люб’язність. Приходила з пиріжками, з порадами, як краще вести господарство. Світлана посміхалась, удаючи, що не проти такої надмірної опіки.
— Мамо, ми якось самі впораємось, — чемно казала вона, попиваючи каву. — У нас усе добре.
— Та я що? — відповідала свекруха, розкладаючи рушники на поличках. — Я ж просто допомогти хочу. Молодим завжди важко. Ти господиня хороша, але трохи досвіду не вистачає.
Це «трохи» звучало як натяк на недбалість. Світлана стримувала роздратування і чемно кивала. А Ваня мовчав, зрідка лише бурмотів щось схвальне. Та все змінилося. Свекруха стала навідуватись усе частіше, а потім одного разу сказала:
— Дайте мені ключа. Мало що трапиться, раптом забудеш, або я зайду допомогти, а вас не буде вдома.
Світлана мовчки простягла ключ. Іван, як завжди, нічого не сказав. Його байдужість почала їй дратувати.
А згодом, повернувшись із роботи, Світлана застала свекруху, яка мила вікна на кухні. Вона й тоді промовчала. Але перший тривожний дзвіночок пролунав невдовзі.
— Свєточко, а ти взагалі любиш свого чоловіка? — несподівано запитала Анна Валентинівна за вечерею.
— Що за питання? Звичайно, люблю, — відповіла Світлана.
— Тоді чому у вас така дивна ситуація? — свекруха сперлася руками на стіл. — Квартира твоя, речі всі твої. А де Ванине місце? У чому він тут господар, скажи мені?
— Господар? — Світлана глянула на чоловіка, що байдуже копирсався виделкою в тарілці. — У нас усе добре. Ніхто нікого не ображає.
— Ти просто не розумієш! — підвищила голос свекруха. — Квартира у тебе гарна, не сперечаюсь, але ж родина росте! Син підросте, де ви будете жити? Потрібно думати наперед! Ти ж мати!
Ці розмови ставали дедалі частішими й наполегливішими. І врешті-решт усе звелося до пропозиції продати добрачну квартиру Світлани й купити будинок — «для всіх», «щоб було більше простору», «і щоб мені місце знайшлося». Світлана добре розуміла: вона стоїть проти цієї ідеї «спільного блага» наодинці. Але відступати не збиралась. Жінка вважала, що чоловік має забезпечити сім’ю житлом. Він господар, має думати про квартиру чи будинок ще до шлюбу. Вона сподівалася, що свекруха продасть свою квартиру, де у Івана була частка, і купить будинок чи дачу за містом. Щоб вони з дитиною могли їздити влітку відпочивати.
Проте свекруха не погоджувалася. Квартира невістки, на її думку, для цього краще підходила.
Через два дні Анна Валентинівна з’явилася без попередження. Світлана відчинила двері, але та вже встигла зайти.
— Ну що, Свєточко, вирішила? — кинула вона з порогу. — Чи все ще у роздумах? Не змушуй мене думати, що ти справжня егоїстка.
Світлана примружила очі, повільно зачинила двері й схрестила руки.
— Вирішила, — холодно відповіла вона. — Давайте поговоримо як дорослі.
— О, нарешті! — свекруха сіла на диван, з підозрою вдивляючись у невістку. — Слухаю.
У кімнату зайшов Іван. Подивився спершу на дружину, потім на матір. В його погляді читалася приреченість — він розумів: без сварки не обійдеться.
— Мамо, ну досить, — почав він, але Анна Валентинівна різко обірвала:
— Тихо! Дай нам з твоєю дружиною нарешті розібратись. Це давно треба було зробити.
— Розберемось, — Світлана підійшла ближче, зупинилась просто навпроти й чітко, майже по складах, вимовила: — Моя квартира була, є і буде моєю. Продавати її я не збираюся. І крапка. Продавайте свою квартиру!
— Та невже?! — обурилася свекруха. — То все? Значить, вирішила залишити нас? Егоїстка! Думаєш тільки про себе!
— Це ваша примха, — твердо відповіла Світлана. — І вона не має жодного відношення до нашої з Іваном сім’ї. Хочете будинок — купуйте. Але забудьте про мою квартиру.
Почались звинувачення: в егоїзмі, у зневазі до родини, у байдужості. Світлана намагалася донести, що сім’я — це про взаємну повагу, а не про диктат і маніпуляції. Але Анна Валентинівна не здавалася.
— Якщо не продаси квартиру — Іван від тебе піде. Пам’ятай мої слова! Мій син не витримає жити з такою жінкою!
Вона грюкнула дверима й пішла. Востаннє. Ще й пообіцяла, що Світлана ще пожалкує.
Світлана залишилась наодинці з чоловіком. Знала, вона виграла. Але якою ціною?
— І чому ти мовчав? Як води в рот набрав! Для тебе мамина думка важливіша за мою? — з образою кинула дружина.
— Ні. Просто не хочу сварок, — буркнув Іван. Дипломатично. Як завжди.
Минуло два роки. Світлана подала на розлучення. Їй набридло, що в будь-якій ситуації Іван тримався осторонь. Вона хотіла партнера, а не тінь. Анна Валентинівна й далі лізла у їхнє життя, аж поки воно не розсипалося. Іван, втомлений від вічних суперечок між матір’ю та дружиною, зрештою зібрав речі й переїхав до мами. А далі — офіційно оформили розлучення.
Світлана зосередилася на роботі та синові. Вперше за довгий час вона дихала вільно.
Аж раптом подзвонили з лікарні.
Анна Валентинівна погано себе почуває. Івана в той час не було — поїхав на заробітки. Світлана кинула всі справи й поїхала до лікарні. Совість підказувала, що так буде правильно.
— Я помилялася, — прошепотіла жінка, не зводячи з неї очей. Вони блищали від сліз. — Пробач…
Світлана бачила, жінка щиро шкодує. І не лише через сварки, а через те, що залишилася самотньою. Тепер вона залишилася нікому не потрібною.
«Так, я пробачила її. Але не забула. І не маю наміру жити з минулим на плечах», — подумала Світлана, виходячи з палати. — Тепер це вже не моя проблема.
